Національний музей Голодомору-геноциду та Союз Українських Організацій Австралії проводять фотовиставку «Голоси з-за океану». Експозицію можна побачити у Києві, у Залі пам’яті музею (вул. Лаврська, 3) до 22 жовтня 2019 року. Фотографії та спогади, оформлені у вигляді листів, розповідають особисті історії людей з різних областей України, які дітьми пережили Голодомор 1932–1933 років. Через деякий час очевидцям тих страшних подій вдалося емігрувати до Австралії.

Кураторки проекту — австралійки українського походження Галина Костюк та Яніна Грін (на знімку – праворуч, ліворуч -- Надзвичайний та Повноважний Посол Австралії в Україні пані Мелісса О'Рурк) — розшукали цих людей, аби зібрати свідчення та зберегти пам’ять про один із найбільших геноцидів людства.

Навіть з огляду на кілометри суші й океанів між українцями, їх завжди буде єднати національна ідентичність, мова, історія й колективна пам’ять, зокрема і про Голодомор.

Представлений киянам та гостям столиці у Музеї Голодомору фотопроєкт був створений до 85-тих роковин пам’яті жертв Голодомору та у 2018 році експонувся в галереї «SpASE GALLERY» (м. Мельбурн, Австралія).

Аби читачі «Голосу України» змогли відчути, які страшні, трагічні для нашої країни роки довелося тоді пережити цим людям, усім українцям, наводимо спогади очевидців, написаних українською та англійською мовами. Ось сьоме з цих свідчень.

Григорій Хоменко (народився 1925 року, с. Миколаївка, Дніпропетровська область):

Спершу прийшли активісти і забрали всю нашу їжу. Мені було вісім і я згадую, як вони прийшли й перекинули всі діжки з засоленими на зиму овочами – усі наші малосольні огірки, капусту, помідори, перці … Вони також конфіскували всю їжу на горищі. Нічого не лишилося їсти.

Потім вони повернулися через тиждень і забрали нашу землю, і викинули всіх нас з нашого будинку. Нам не було куди податися.

Моя нещасна мати взяла своїх трьох хлопчиків і йшла по снігу 25 кілометрів до найближчої залізничної станції, щоб дістатися до хати своєї сестри на Донбасі. Мені було вісім, а молодшому братові – п'ять, а ще був брат-немовля, якого потрібно було нести, таким малим він був. Я згадую, що коли ми йшли вночі по снігу, було дуже місячно. Мати підбадьорювала нас, щоб ми продовжували йти, кажучи, що ми побачимо тата і їстимемо білий хліб, коли прийдемо.

Hryhorii Khomenko (born 1925, Mykolayivka village, Dnipropetrovsk region)

First, the activists came and took all our food. I was 8 years old and I recall how they came and knocked over all the barrels with fermented vegetables for the winter – all our pickled cucumbers, cabbage, tomatoes, peppers… they confiscated all the food from the attic as well. There was nothing left to eat.

Then they came back a week later and took our land and threw us all out of our home. We had nowhere to go.

My poor mother took the three boys and walked through the snow for 25 kilometres to the closest train station in order to get to her sister’s place in the Donbas. I was eight and my younger brother was five, and there was also my baby brother who had to be carried as he was so young.

I recall it was such a moonlit night as we walked all night in the snow. My mother encouraged us to keep walking, saying that we would be able to see my father and eat white bread when we got there.

На презентації виставки побувала Галина Квітка,

kvitka@golos.com.ua

Р.S. Публікуючи ці сім свідчень австралійських українців, «Голос України» намагався ще раз привернути увагу до трагедії нашого народу тих років. Сподіваємося, нам це вдалося. Звісно, таких правдивих вражаючих історій значно більше, навіть на  виставці «Голоси з-за океану» (вона, нагадаємо, триватиме у Києві до 22 жовтня) їх десятки. Тож з усіма страшними нотатками, які є документальним звинуваченням сталінському режиму від українців, котрі пережили штучно створений голод, може ознайомитися кожен. Побачити експозицію, і особливо молодим, треба хоча б для того, щоб ніколи не допустити повторення тих трагічних подій! У цьому контексті наводимо ще одну розповідь:

"Я народилася вже у Незалежній Україні. І про Голодомор у моїй країні читала лише у книжках та чула від своєї прабабусі. Вона жила на Черкащині і про ті роки розказувала жахливі речі від яких – мурашки по шкірі. Так само болісно бачити знімки і читати свідчення очевидців на виставці «Голоси з-за океану» та інших подібних заходах. Ті трагічні сторінки в житті України неможливо просто так перегорнути і стерти з генетичної пам’яті нашого народу – хто би цього не хотів.

Зараз я мандрую різними країнами, знайомлюся з їх історією (подорож до Австралії – також у найближчих планах). І розумію, що багато держав у свій час потерпали від голоду. У 1933-му він був не лише в Україні, а й у Казахстані. Був у Камбоджі-- за «червоних кхмерів», в Ірландії, коли картопля не вродила, в повоєнній Німеччині. Ба гірше -- нині від недоїдання і голоду у світі помирає щороку десять мільйонів людей. Тож пам'ять жертв Голодомору в Україні, окрім усього, має цінність в контексті справедливого розподілу продовольства у світі в контексті ощадливого ставлення до їжі та інших ресурсів, в контексті майбутнього... Голоси з усіх куточків планети – їх треба почути!.."

Тетяна Друженко, 25 років, Київ.