Глушицьке - село для двох мешканців: самоізолюються вже 36 років

Мешканцям цього поліського села дехто в інший час міг би поспівчувати: мовляв, живуть далеко від цивілізації, без комунальних зручностей. Нині ж, коли коронавірус наступає, ці двоє чоловіків не змушені зачинятись у тісних міських квартирах, а живуть звичним життям, яке було у них і до запровадження карантину.

Опиняючись у соціально-скрутних умовах, люди працездатного віку тікають до розвиненіших житлових осередків, залишаючи рідні оселі назавжди. Такі села належать до вимираючих, які з часом назавжди зникають із мапи, залишаючи лиш спогади в колишніх селян. На жаль, така доля невдовзі може спіткати і село Глушицьке, що належить до Люхчанської сільської ради Сарненського району Рівненщини.

Поселення засноване у 1830 році на хутірській системі фермерського господарства. 12 січня 1991 року Глушицьке отримало статус села, розташоване за 3 кілометри від майже однойменного села Глушиця. За даними перепису 2001 року, у населеному пункті мешкали 42 людей. На сьогоднішній день за Книгою господарського обліку місцевої сільської ради тут нараховують 15 будинків, в яких проживають 18 жителів, у тому числі 6 дітей шкільного віку. Проте насправді школярі живуть і відвідують освітні заклади в селах Глушиця й Обірки, а в поселенні площею 0,05 кв. км мешкають лише дві особи – Василь Познік і Михайло Вельков.

Попри чудові лісові краєвиди, пригнічують деякі будівлі у Глушицькому, що, скоцюрбившись і похилившись від поважного віку, зустрічають відчиненими дверима та вікнами, внутрішньою порожнечею. Стало зрозуміло, що село доживає, закінчується його давня історія.

Проте останній із могікан – Михайло Вельков (знімок праворуч) - не дає Глушицькому надати статусу села-привида. Народився чоловік 1955 року в селі Глушиця, де закінчив вісім класів місцевої школи. Згодом навчання продовжив заочно. З 1970 по 1972-ий штудіював професію фахівця меліоративного профілю в Сарненському ПТУ № 2, після закінчення якого влаштувався трактористом у тогочасне КСП «Калініна» Люхчанської сільської ради. Паралельно навчався на шофера від військкомату, служив в армії (м. Золочів Львівської області) в окремому ремонтно-відновлювальному полку, де доставляв запчастини до військової техніки та ремонтував її.

Після демобілізації трудився водієм у місті Сарни, але ось уже десять років, як вийшов на пенсію. У 1984-му оселився в селі Глушицьке й досі мешкає в ньому, таким чином зберігаючи назву про поселення. Майже цілий день проводить у труді, адже в сприятливі пори року обробляє до одного гектара землі. Сіє жито, овес, пшеничне тритикале… Буряків насіває небагато через дороге насіння та часто-густо невдалі сходи. Картоплі садить майже 15 соток. Копає і садить її за допомогою техніки. Нині тримає корівку, кабанчика та 23 курей. Проте найбільшим другом у дворі є песик. Заготівлею сіна для корови зайнятий аж до пізньої осені. Біля подвір’я стоять декілька стогів висушеної трави. Раніше тримав коней, але був змушений останню тварину продати, бо в залісненій місцевості багато кліщів-паразитів, які не дають худобі спокою.

У зимові дні Михайло Михайлович щодня поспішає в чагарники, місцеві канави, де рубає сухостій, аби взимку було чим зігрітися. На велосипеді транспортує до обійстя заготівлю й там рубає-складає. За день справляється сходити 7-8 разів. Також майструє граблі, робить віники й інші дерев’яні вироби для господарського вжитку. Тож без діла не сидить. А ось з настанням весни – на городі.

За останніми подіями в нашій країні й світі стежить по телевізору, який вмикає щодня, аби хоч почути людську мову. Іноді до нього навідується за сірниками чи сіллю ще один мешканець або єдиний сусід – Василь Познік (знімок ліворуч).

«Чи не тягне до цивілізації?» - питаю. «Зовсім ні, - відповідає. - За тридцять шість літ звик до такого способу життя, тиші й природи. А там, у цивілізації, дуже гамірно, незручно якось. Тут я сам собі господар, до того ж, треба комусь за селом наглядати», - ніби жартома прорік Михайло Вельков – повноправний і найстарший житель села Глушицьке.

Василь ТИТЕЧКО.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.