- Ми з дружиною прожили в парі більше сорока років. Пережили складні ситуації  - у нас помер син і тоді ми згуртувалися, підтримували один одного, бо потрібно було виводити в люди ще двох менших доньок, - розповідає свою життєву історію рівнянин-пенсіонер, наш читач Василь Миронович Д-к.- Бувало,що й сварилися з дружиною, але щоб я підняв на неї руку, такого не було.

- Мені соромно розповідати вам, але учора я вперше ударив дружину, -   продовжив рівнянин. – Каюсь, перепросив і ми помирилися, але я зрозумів, що в наших стосунках якийсь зрив. Ми люди з життєвим досвідом, не одним молодим давали поради, мирили їх. А ось самі справитись з емоціями не можемо.

Зараз, у карантин, є багато часу, щоб обмізкувати життя, проблеми. І чим більше думаю, тим гірше на душі стає. Пропрацювали ми все життя, у кожного з нас стажу чимало. Пенсії мізерні, таке й злиденне життя. Ще до карантину ми якось викручувались: садили ділянку у Кам’яній Горі, все ж якесь заняття було і овочі, якими ділились навіть з сім’ями двох доньок. Нині ділянку не посадимо, бо нічого з транспорту туди не йде, відмінили в умовах надзвичайної епідситуації міжміські рейси. Може, хіба якесь яблуко буде до осені. Та хіба цього достатньо? Свого транспорту не надбали, навіть велосипеда, бо не вистачало коштів. То й журимось з дружиною з приводу городу: вона припасла насіння, переглядає пакетики і важко в зажурі зітхає.

Раніше ми трошки підробляли до пенсії. Дружина підрядилась мити під’їзди в іншому мікрорайоні міста, де її менше знають, щоб діти не знали і не соромились. Я збирав макулатуру і здавав. Ці кошти були конкретно на м’ясо, щоб все-таки суп був не пісним і хоч трохи ситним. Зараз підробіток увірвався – в інший мікрорайон ногами не дійти – далеченько для нашого віку, а по місту ходить лише спецтранспорт. Я не збираю макулатури, бо нема де її зберігати, а пункти прийому не працюють. Добавки до сімейного бюджету немає. Доведеться хіба що після карантину здати на макулатуру домашню бібліотеку, які я збирав тридцять років.

Ми з дружиною ще тугіше затягнули паски. Я втратив 6 кілограмів ваги, дружина – чотири. Їмо абищо, аби не вмерти з голоду. Бо не знаємо, коли закінчиться карантин, заощаджень не маємо. Дітей не хочемо заряджати своїми проблемами – їм теж не солодко, втратили роботу, бо працюють у сфері обслуговування – а всі швейні майстерні, кафе зачинені.

До карантину ми розбігалися кожен у своїх справах, сходилися на вечір, спілкувалися, не надокучали один одному. За карантин уже встигли один одному надокучити. Я хочу відволіктися від тяжких новин про епідемію, дружина, і без того вже заведена нервово, зомбується негативом з теленовин ( ті теж стараються на всю, не мають помірності – до наших страхів додають ще й закордонні).  А телевізор один. Я вчора прошу: «Вимкни, будь ласка, бо серце й без тих новин уже болить». Дружина не реагує – я й ударив її, за що мені дуже соромно.

За карантин зробив висновок, що влада турбується лише на словах про літніх людей. Насправді ж ми для неї секонд хенд, з  думкою якого ніхто не рахується. Аргумент: низький рівень життя пенсіонерів, та й більшості населення країни; неповага до старості ( а молодість – це те, що швидко минає) не лише держави, а й дітей ( хіба ми так їх виховували, хіба такий приклад ми їм показували, доглядаючи свого часу своїх батьків). Справді, нинішні діти розумніші, більш інтелектуально розвинені, але, за моїми спостереженнями, не такі добросердечні, жорстокіші – виховуються на мультиках, фільмах жахів, то звідки взятися тій доброті і сердечності. Одне слово, чим більше замислююсь під час карантину про життя, тим страшніше стає за майбутнє. Не подумайте, що я якийсь неграмотний невіглас – маю дві вищі освіти, автор кількох винаходів, володію двома іноземними мовами, працюю на комп’ютері, дружина теж з вищою освітою, знає румунську, польську мови. Але це нікому нині не потрібно. 

Записала Олександра ЮРКОВА.

Рівне.