К 110-й годовщине со дня рождения Ивана Багряного

«Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею», — так писал в 1929 году в предисловии к поэме «Аve Маrіa» украинский писатель, публицист, общественно-политический деятель Иван Багряный, 110-я годовщина со дня рождения которого исполняется в этом году. Его имя долгое время было более известным за границей, чем на Родине, и только после обретения нашим государством независимости об Иване Багряном узнала вся Украина.

Иван Павлович Багряный (настоящая фамилия — Лозовягин) родился 2 октября (19 сентября) 1906 года в селе Куземин (сейчас село Ахтырского района Сумской области). Получил художественное образование — окончил Краснопольскую художественно-керамическую школу и в течение 1926-1928 гг. учился в Киевском художественном институте, который окончить ему так и не удалось. В 1928 г. он переехал в тогдашнюю столицу советской Украины г. Харьков. В 1929 г. вышел первый за подписью И. Багряного сборник поэзий под названием «До меж заказаних», а первое стихотворение под этим псевдонимом увидело свет еще в 1926 г. А еще молодой поэт активно участвует в жизни творческих объединений (союз «Плуг», литературное объединение МАРС «Мастерская революционного слова»), появившихся на волне украинизации; работал и печатался в популярных журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Червоні квіти» и других.
Постепенно Иван Багряный, как сам он отмечал, превратился из «бывшего комсомольца» в «националиста». Как следствие, уже на конец 20-х годов он попал в поле зрения спецслужб, а его произведения подпали под жесткую цензуру. В 1929 г., сразу же после появления, была запрещена и изъята из книготорговли поэма «Аve Маrіa». В 1930 г. подвергся сокрушительной критике роман в стихах «Скелька» — критическую статью под заголовком «Куркульським шляхом» писатель позже назвал такой, которая «подвела итог всей его литературной деятельности до 1930 года и поставила пробу как «контрреволюционному, антисоветскому, националистическому поэту». Также по «соображениям политического порядка» не вышла в свет  его книга «В поті чола», которую ему удалось частично восстановить позднее.
В 1931 г., словно провоцируя или предвидя неизбежное, вышел из печати сборник его рассказов под названием «Крокви над табором». А 16 апреля 1932 г. Ивана Багряного арестовали по обвинениям в преступлениях, предусмотренных статьями 54-11 и 54-6 Уголовного кодекса УССР, суть которых заключалась во «всяком участии в контрреволюционной организации» и «шпионаже».
О ходе событий, связанных с арестом и пребыванием Ивана Багряного во внутренней тюрьме Государственного политического управления (ГПУ) в Харькове, свидетельствует следственное дело, которое хранится в Центральном государственном архиве общественных объединений Украины. Оно, наряду с процессуальными документами, содержит довольно большое количество заявлений арестованного, собственноручно им написанных свидетельств и т. п. Объективную оценку данным Иваном Багряным свидетельствам дать очень тяжело, поскольку сегодня уже известны методы работы органов ГПУ/НКВД УССР. Однако очевидным остается то, что он признавал себя националистом, отмечал, что его миссия заключается в том, чтобы, «бувши українським письменником, залишитись ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю».
Знакомясь с заявлениями Ивана Багряного, периодически наталкиваемся на просьбу одного характера — «прошу дозволити мені читати» (29 апреля, 3 и 7 мая, 9 июля, 10 и 17 августа и т. п.). Но больше всего поразило заявление матери о разрешении на встречу с сыном, датированное 31 мая 1932 г.: «... Прошу повідомити про участь мого сина і, якщо він знаходиться в Харкові, дозволити з ним побачення. З дня обшуку пройшло півтора місяці. Мій син не взяв з собою ніяких речей, навіть шапки. На ньому лише одна зміна білизни. Прошу дозволу на передачу білизни та харчів ... За неграмотну Євдокію Іванівну Лозов’ягіну розписався брат Івана Лозов’ягіна Федір Лозов’ягін».
После долгих месяцев пребывания под арестом Ивана Багряного обвинили в «контрреволюційній агітації, що виражалась у систематичному протягуванні контрреволюційних шовіністичних творів, тобто у злочині, передбаченому статтею 54-10 Кримінального кодексу УСРР» — антисоветская пропаганда и агитация. 25 октября 1932 г. постановлением особого совещания при Коллегии ГПУ УССР Ивана Багряного лишили права проживания в Украине сроком на три года. 27 октября его освободили из-под стражи и отправили на спецпоселение на Дальний Восток, где ему пришлось пробыть аж пять лет (за попытку бегства получил новый срок). Освободившись в 1938 г., он не задержался на свободе и был снова арестован, длительное время просидел в Харьковской тюрьме, откуда вышел только в 1940 году.
Во время арестов Иван Багряный потерял самые ценные для писателя вещи — рукописи своих произведений. При первом аресте погибла конфискованная рукопись исторической поэмы «Маруся Богуславка» и поэм «Мулярі» и «Мисливська соната», а при втором — произведение «Золотий бумеранг» и поэма «Гомо Сапіенс». Часть из них писателю удалось восстановить после войны.
Годы мытарств по тюрьмам, лагерям и спецпоселениям навсегда запечатлелись ужасом в памяти Ивана Багряного. Позже, уже находясь далеко за пределами Союза, он, несмотря на любовь к Родине, объяснял: «Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. ...При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».
В годы Второй мировой войны, проживая в оккупированном немцами родном городке Ахтырка, Иван Багряный работал декоратором в местном театре, писал пьесы, был редактором газеты «Голос Охтирщини». В 1943 г. выехал во Львов, где принял участие в создании политического центра украинского подполья — Украинской Главной Освободительной Рады. Именно здесь в 1944 г. он написал свой известный роман «Тигролови» (сначала под названием «Звіролови»). Затем эмигрировал сначала в Словакию, потом в Австрию и наконец в Германию, где и жил до конца своих дней. Умер Иван Багряный 25 августа 1963 г. и похоронен в городке Новый Ульм.
Находясь в эмиграции, Иван Багряный вел активную общественно-политическую деятельность в украинской среде, стремился к ее консолидации. Вместе с единомышленниками он основал и со временем возглавил Украинскую революционно-демократическую партию, был заместителем председателя Украинской Национальной Рады и возглавлял ее Исполнительный орган, организовал и основал Объединение демократической украинской молодежи, был одним из основателей объединения украинских писателей «Мистецький український дух» и т. п. Работал на ниве публицистики — в 1945 г. учредил газету «Українські вісті», в 1946 г. написал письмо-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», которое было переведено на несколько языков и еще больше усилило его опалу на Родине; имел достижения на письменной ниве — в 1950 г. вышел из печати его роман «Сад Гетсеманський», в 1957 г. «Буйний вітер», в 1965 г. «Людина біжить над прірвою» и др. В послевоенном творческом наследии Ивана Багряного преобладали произведения, разоблачающие перед всем миром тоталитарную систему в Советском Союзе и трагическую и вместе с тем героическую судьбу отдельного человека, как воплощение всего украинского народа, в этой системе.
Так сложилось, что творчество Ивана Багряного вплоть до обретения Украиной независимости оставалось неизвестным широкому читателю. Его произведения подвергались сокрушительной критике, были запрещены, и даже демократические сдвиги в СССР конца 1980-х годов не вернули имя писателя. Его знаменитый автобиографический роман «Сад Гетсеманський», написанный в 1950 году, для украинцев стал доступным лишь в 90-м году. Сегодня его художественные произведения переизданы в Украине, отдельные — внесены в школьную программу. Реабилитировали Ивана Багряного лишь 30 июня 1992 г. В том же году он стал лауреатом Государственной премии Украины имени Тараса Шевченко за романы «Сад Гетсеманський» и «Тигролови», а в 1996 г., по случаю 90-летия со дня рождения писателя, была учреждена литературная премия имени Ивана Багряного.
Читая поэму Ивана Багряного «Аve Marіa», написанную в начале его творческого пути, невольно понимаешь, каким он был человеком, какое у него было жизненное кредо и почему прожил сам такую жизнь: «Ну я кажу: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ». Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити». А знакомясь с его памфлетом  «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», написанным после побега из советской Украины, раскрываешь для себя патриота Ивана Багряного, который любил свою Родину и всем сердцем болел за украинский народ — порабощенный и исстрадавшийся: «Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вона мені сниться щоночі...».
В фондах Центрального государственного архива общественных объединений Украины хранится архивно-следственное дело Ивана Багряного, датированное 1932 годом, автобиография, написанная собственноручно во Львове в 1944 году и сохранена украинским общественным деятелем в эмиграции Владимиром Мияковским, а также другие документы, рассказывающие о жизненном пути писателя. Отдельные из них предлагаем  вниманию читателя (язык и стилистика сохранены).
Выдержка из свидетельств И. Багряного (из архивно-следственного дела). 25 апреля 1932 г.
Відійшовши від старих поглядів і ставши на ворожу позицію, почав шукати підтвердження того, що я правий, в інших, в авторитетніших. Підтвердження я знайшов, а разом з цим і цілком нові настрої і погляди на дійсність, на українську дійсність, де наголос почав падати на слово «українську».
Вирішальну ролю в цьому відіграли теорії Шумського-Хвильового, такі твори як «Вальдшнепи» та п’єси Куліша, поезії Рильського, Зерова і всіх неокласиків, замаскована сатира і антирадянські настрої в творах Антоненко-Давидовича, Плужника, Сосюри тощо. Насіння потрапляло на родючий грунт.
Значну ролю в цьому «національному самовизначенні» відіграла й роля Всеукраїнської академії наук з її рафінованою українською інтелігенцією, де я орав на всіляких прилюдних диспутах, літературних виступах та доповідях і де ловив кожен наголос на слові «Україна», «український».
Таким чином з колишнього комсомольця помалу робився націоналіст. ?...?
В 28 році я залишив Інститут і перебрався жити й працювати до Харкова, мавши вже такі (хоч не зовсім сталі) переконання:
1) Я мушу працювати для української культури насамперед і твори мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я український письменник.
2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізм. Потім: російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній незалежності.
3) В своєму культурному розвитку нам треба організуватись в Європу, а не на Москву.
І нарешті:
4) Вважаємо, що для української культури (головне літератури) створено занадто тісні рямці, щоб вона мала вповні розвиватися. Надання виключних переваг одним течіям (ВУСПП, Молодняк) і відтирання інших так само, як і поодиноких письменників, що стоять не на Вуспільській платформі, з одного боку, і суворість літконтролю з другого — створювали важкі умови.
Останнє (тобто літконтроль) спричинялося до найбільшого мого особистого незадоволення, після того як цілу низку моїх творів було не пущено до друку.
Ось такі я мав погляди і так був настроєний в 1928 р. Як я собі мислив зміну становища? До правди, ніяк. Вважав, що все саме зміниться з часом і не моє то діло зміняти. Я ж лише хотів писати, друкуватись, просувати свої погляди й настрої в маси, а головне заживати собі слави. Основним моїм настановленням і мрією було написати таку поетичну річ, якої ще ніхто й ніколи не писав до мене. Для цього я дуже багато працював над собою, нехтуючи всім іншим.
Та друкуватися з моєю ідеологією не так було просто. Поглядів я не зміняв і не переоцінював, а замість того на знак протесту вирішив друкуватись сам. Так з’явилась книга «Аве Марія», головне і єдине призначення якої в тому, щоб виявити своє незадоволення. Конфіскація книжки цієї нічого мене не навчила, тільки відбила охоту до самодруку.
Після цього я написав націоналістичний роман «Скелька», що й вийшов накладом «Книгоспілки» в 1930 р., і низку дрібних речей, нічим не кращих по змісту.
Протягом 29-30, 31 та 32 рр. погляди мої змінилися лише тим, що стали сталішими та поширились на іншу ділянку нашої дійсності. Так я вважав, що ми скривджені й економічно, що мовляв багато віддаємо, а мало за те маємо. Як і раніше, так і до останнього дня я ніяких програм не накреслював і ніяких виходів не шукав, бо не вважав себе за політика, за людину, до цього покликану: То й не бачив такого виходу зараз. ?...?
Моя ж місія, єдине в тому, щоб бувши українським письменником, залишитись ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю.
Ось таке моє кредо було до арешту.

Заявление И. Багряного из архивно-следственного дела. 7 мая 1932 г.
Слідчий. І все ж не втрачаю віри в людяність і сподіваюся, що Ви дозволите мені читати. Дуже Вас прошу про те. Не може бути, щоб комусь було потрібне моє божевілля. Хоч може я того й заробив.
Выписка из свидетельств И. Багряного о своей творческой деятельности до ареста (из архивно-следственного дела). 10 августа 1932 г.
Цими творами вичерпується подана в двох групах продукція, що виросла на тім «грунті», безгрунті і що являє собою негативний контрреволюційний мій доробок. Я доклав усіх зусиль, щоб якнайповніше висвітлити, в чому їхня контрреволюційність і шкідливість і що вони взагалі собою являють, і що являю собою автор в них. Якщо це мені не вповні вдалося, то тільки може тому, що критика, а тим більше для мене, справа зовсім незвичайна, признатися — досі я ніколи не длубався в собі, не розглядав себе в своїй творчості під мікроскопом. Та, проте, у цій роботі я нічого посутнього не випустив. Засуджуючи і викидаючи цю макулатуру — так як засудив і виколов у собі всі ті настрої, розігнавши їхній «парламент», на яких вона зростала, і рішуче повернувши на шлях, яким мусів і мушу піти, і тільки по ньому йти — я хотів би запевнити і довести, що відтепер допильную вже щоби старий бур’ян ніде й ніколи не поріс, щоби не було й натяків на ті помилки, які призводять своїй клясі до шкоди і самого себе до моральної згуби. ?...?
В цілому, разом ця негативна продукція становить 20-25% до всього мого доробку.

Выписка из автобиографии И. Багряного. 11 января 1944 г.
З критичних розправ про мою творчість зараз пам’ятаю лише 2 статті, вартих уваги: перша тим, що зіграла фатальну ролю в моїм житті — це велика розміром погромна стаття в часописі «Критика» № 10 за 1930 рік під заголовком «Куркульським шляхом». В ній підведено було підсумок всій моїй літературній діяльності до 1930 року і поставлено пробу як «контрреволюційному, антирадянському, націоналістичному» поетові. Після чого НКВД (тоді ще ДПУ) не забарилось вжити заходів.
Друга стаття-рецензія на роман «Скелька» в часописі «Металеві дні» (Одеса, 1930 р.) п. Ярмолинського. Стаття позитивна, за що автор її здається й постраждав разом з автором «Скельки». Крім цих було чимало рецензій на окремі частини доробку, але я ніколи рецензіями всерйоз не цікавився через те, що пам’ятаю як слід, де й що друкувати. Здебільша лаяли, це я пам’ятаю.
Ще два слова про літературну мою практику до 1932 р. Більшість з написаного мною не могло бути надруковане за совєтів. Те що було друковано тільки частково і може характеризувати автора тільки частково ?...?.
Але головний доробок становили речі, які або лиш ходили по руках серед молоді і нарешті потрапляли до ДПУ, як от частина з епопеї «Комета», або лежали без надії колись побачити світ, як от цикл (ціла книжка) «В поті чола». Уривки цього циклу друковані в «Житті й революції». Ціла ж книжка не пройшла через Головліт з міркувань політичного порядку і рукопис її так і загинув десь у О. Слісаренка. Проте, я її частину відновив тепер.

Выписка из текста передачи радиостанции «Освобождение», США (ныне радио «Свобода») о выступлении И. Багряного на съезде украинских писателей в Нью-Йорку. 27 декабря 1958 г.
У своєму короткому виступі на з’їзді письменників на еміграції Іван Багряний висловив думку, що в Україні і на еміграції тепер триває єдиний літературний процес. Цю єдність літературного процесу письменників в Україні і на еміграції Багряний бачить у тому факті, що як тут, так і там іде боротьба в літературі за душу людини і за ствердження нації. Іван Багряний вважає, що реабілітація знищених українських письменників в Совєтському Союзі — це частина тієї боротьби і, що факт існування еміграційної літератури до великої міри прислужився тому, що влада змушена була розпочати реабілітацію знищених письменників. Далі Іван Багряний висунув тезу необхідності створити позитивного героя нашої епохи, а саме: позитивного героя, що міг би бути взірцем боротьби за душу людини і за ствердження нації для майбутніх поколінь.
Выписка из письма Главного управления по охране государственных тайн в печати при Совете Министров УССР в Центральный комитет Компартии Украины о пересмотре вопроса о возвращении в библиотеки произведений запрещенных авторов. 12 сентября 1989 г.
В связи с участившимися в последнее время обращениями в наши органы различных категорий общественности и, прежде всего представителей писательской и журналистской организаций, Главлит Украины совместно с КГБ УССР рассмотрели список авторов (39 чел.), произведения которых в свое время были изъяты из библиотек общего пользования и книготорговой сети. По этому поводу, как известно, есть приказ Главлита УССР от 29 августа 1983 года, изданный на основании рекомендаций и указаний директивных органов.
?...? Учитывая некоторые политические особенности личностей группы авторов, оставить в спецфондах вышедшие в свет публикации Багряного И. П., Оглоблина А. П., Шевелева Ю. В., Штепы К., Калинца И. М., Мороза В. Я., Светличного И. А., Черновола В. М., Чапленко В. (9 чел.).
Просим Вашего согласия.

Светлана ВЛАСЕНКО, начальник отдела Центрального государственного архива общественных объединений Украины, кандидат исторических наук.

 

 

Иван Багряный.

 

 

Заявление И. Багряного из архивно-следственного дела. 7 мая 1932 г. 

 Фотография И. Багряного (из Интернета).