Та сніг розстав.
Понад байраком
Блакить і сонце знов...
Лише в житах ростуть 
не маки —
Цвіте юнацька кров.
А вітер їх довкруг рік-річно
Збирає в пишний жмут,
Плете з квіток легенду вічну
Про чин героїв Крут.

 


...Эти стихотворные строки украинского поэта Николая Вереса посвящены трагическому событию 29 (по старому стилю — 16) января 1918 года. Во время наступления большевистских войск на Киев защищать важный железнодорожный узел на границе Украинской Народной Республики и большевистской России — станцию Бахмач на Черниговщине — в декабре 1917 г. был выставлен отряд 1-й Украинской военной школы им. Б. Хмельницкого. 27 января 1918 г. к нему поступило подкрепление из Киева — 1-я сотня новосформированного Студенческого куреня под командованием сотника-студента Андрея Омельченко, в состав которой вошли добровольцы — студенты Украинского народного университета и Киевского университета, а также киевских украинских гимназий. После отступления украинских сил от Бахмача бой развернулся 29 января возле станции Круты. В неравном противостоянии (большевистские четырехтысячные войска существенно превосходили как по количеству, так и по вооружению) боевые потери украинских героев по разным данным составляли от 123 до 300 убитыми, ранеными и пленными. Отступая, часть студенческой сотни столкнулась с красногвардейцами — около 30 пленных юношей были убиты.


 Участник боя под Крутами сотник Аверкий Гончаренко позже вспоминал: «После  боя не было в Студенческой сотне моего брата, хотя во время боя ранен он не был, так как не было его и в госпитальном вагоне. При внимательном личном осмотре узнал, что не найден и целый взвод Студенческой сотни — до 30 человек, хотя командир сотни все уверял, что они вот-вот подойдут. Послал я разведку, задержал эшелон — но все было напрасно. О судьбе брата и его товарищей узнал намного позже. Оказалось, что они, отступая, очевидно, для сокращения дороги, пошли на свет ст. Круты, а там с востока подошли как раз большевики. После того вскоре и разыгралась еще раз кровавая драма... их не расстреливали, а кололи штыками, в чем я убедился  уже в Киеве, на похоронах, по своему брату и по его товарищам».


19 марта 1918 года, после возвращения украинской власти в Киев, по решению Центральной Рады тела студентов, участников боя под Крутами, перевезли в Киев и торжественно похоронили на Аскольдовой могиле. А потом — на долгие десятилетия официальная история Украины «забыла» об этих трагических событиях. И только, как свидетельствуют архивные документы, украинцы за границей всячески старались почтить память и донести до мирового сообщества подвиг Героев Крут.


В Центральном государственном архиве общественных объединений Украины хранятся документы, которые освещают деятельность украинских общин за границей, направленную на почтение памяти Героев Крут — проведение траурных мероприятий, издание воспоминаний участников событий национально-освободительной борьбы в Украине 1917—1919 годов, публикация статей и т. п. Предлагаем читателям ознакомиться с содержанием речей председателя Украинской Центральной Рады Михаила Грушевского и украинской писательницы, общественного деятеля Людмилы Старицкой-Черняховской во время погребения Героев Крут в Киеве 18 марта 1918 года, которые были опубликованы в украинских изданиях за границей — в 1936 г. в журнале «Український самостійник», который печатался Союзом Украинских провинциальных организаций в Чехословакии, и в 1962 г. в Бюллетене Союза бывших украинских воинов в Канаде (язык и стилистика сохранены).


Из речи М. Грушевского


«Не довго тішився український нарід своєю власною, самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою...


Українська молодь перша зрозуміла, що на Україні є український головнокомандуючий, але нема української армії... Рятувати Україну з того безглуздя проявила свою волю українська молодь, котра вже була чинною в українській державнім будівництві — формуючи Студентський Курінь!..


В Бахмачі об’єдналися всі московські большевицькі сили, щоб повести наступ на Київ. Жмінька українських гайдамаків під навалою кільканадцятьтисячної сили московських солдатів мусіла уступити з Бахмача.


Дня 17 січня 1918 р. від’їжджає Студентський Курінь, який має за завдання загородити в Бахмачі москалям дорогу на Київ, котрі тоді в тім напрямі ламали межі Української Держави.


Українська команда в Києві не знала, що Бахмач зайнятий вже ворогами.


В Крутах стрільці довідалися від уступаючих гайдамаків, що Бахмач зайнятий москалями, котрі вже сунуть на Крути. Від української протимосковської відсічі в Крутах залежало: або викинути москалів з Бахмача й утвердити межі Української Держави, або москалі посунуть через Крути на Київ...


День 29 січня. Ворожа навала почалася біля 9 години. Завданням приблизно 600 українських стрільців, що мали по 40 набоїв, було відбити більше як чотиритисячну московську навалу...


Падали густі, чорні лави матросів, а за ними йшли нові, падали і знову йшли, і чорні і сірі лави. Наші держалися кріпко!


Вечоріло. Останки українських стрільців відходили з поля битви, котре вкрили своїми тілами і ворожими трупами 200-300 українських героїв-борців. 35 українських студентів і учнів москалі забрали в полон, де й закатували їх всіх. Найбільші страти мала студентська сотня. Упав Київ...


Коли українські війська викинули москалів з Києва, рішили відкопати тіла українських героїв і з поля слави під Крутами перевезти їх на вічний відпочинок у Київ.


Дня 19 березня 1918 р. приїхав до Києва поїзд з тілами українських героїв з під Крут. Родичі, друзі, знайомі прийшли розпізнавати тіла своїх дорогих героїв, що віддали свої життя за непорушність меж Української Держави. Та пізнати було тяжко. Всі тіла вже мертвих українських героїв були москалями звірськи знетворені... Всі були однакові. Всі українські герої.


Похід рушив. Попереду йшли учні різних шкіл, — дівчата несли вінки і квіти. За трунами українських героїв йшли їх найближчі, котрі супроводжали на місце вічного сну своїх синів, братів, суджених. Лиш за кількома трунами йшли тільки друзі з шкільної лавки та товариші зброї... Це були українські герої-гімназисти з Галичини.


Похоронено всіх в братській могилі над кручею, звідки розгортається вигляд на поля Чернігівщини. Щоб і по смерті могли дивитися на місце свого геройського чину, на Крути.


Здержіть Ваші сльози, які котяться! Ці юнаки поклали свої голови в обороні своєї Батьківщини й Батьківщина збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні!»


Из речи Л. Старицкой-Черняховской


«...Для нас ця могила лишиться полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром. У хвилині одчаю, у хвилині занепаду, у хвилині знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитись тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут і під кам’яним хрестом. Діти України! — це Ваша могила, вона буде тим дзвоном, що «вівос вокат», не дасть забути. Цей день стане днем усієї молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть молитися, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя. І коли життя зітре з пам’яті сучасних ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди... вони пам’ятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали — молодість, щастя і життя за волю України. Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, ваша смерть не була марною! Чуєте?! Ваша слава живе і житиме довіку — Вільна Самостійна Україна!»


Светлана ВЛАСЕНКО, начальник отдела Центрального государственного архива общественных объединений Украины, кандидат исторических наук.