Вышла в свет книга Николая Жулинского «Моя Друга світова: роман-хроніка в голосах» (Киев, издательство «Український пріоритет», 2017 год).

 

 


У нее хорошо продуманная обложка: на белом фоне — старый снимок, где автору лет семь, он сидит на коне, босой, в красноармейской пилотке, которую называли «кнышиком». В руках у малыша — блестящая польская мясорубка. Она ему заменяла «пулемйот», когда он с ровесниками играл в «войну». Наивность этого фото будто намекает на простоту восприятия темы — «Моя Вторая мировая». Хотя в истории той войны немного найдешь таких сложных и до сих пор не решенных проблем, как польско-украинское противостояние на Волыни 1943—1944 годов. До сих пор идут дискуссии: кто виноват, наши или поляки? В том кровавом водовороте оказались родное село Жулинского, он сам, его родители и односельчане. Книга именно об этом. Так что мясорубка на снимке — совсем не кухонная метафора.


Здесь нужно сделать вот какое отступление. Масштабные исторические трагедии (например, Голод-33, Волынь-43 или Холокост) выходят за пределы человеческого понимания и индивидуального опыта. Это порождает недоверие к истории и историкам. Потому что они, для полноты картины, вынуждены ссылаться на других историков или на статистику, правдивость которой мы не можем проверить. Поэтому больше доверяем собственному опыту, рассказам родителей или дедов, у которых не было причин спекулировать историей, они просто рассказывали то, что видели собственными глазами.


Николай Жулинский имеет, хоть и небольшой, собственный опыт Волынской трагедии: ему было четыре года, когда во время облавы «польские фольксдойчи» разлучили его с отцом, которого отправили в Освенцим. Когда Николай стал взрослым, он собрал свидетельства о тех временах — от родственников, соседей, а позже и от отца, чья биография символична для Волыни, где Вторая мировая началась не в 1941-м, а в 1939-м и завершилась не в сорок пятом, а позже. Жулинский-старший успел побывать солдатом двух армий, польской и Красной, узником нацистских лагерей и изгнанником, который смог увидеться с сыном аж через 35 лет после разлуки.


Итак, эта книга состоит будто из трех пластов. Первый — это воспоминания самого Николая Жулинского военных и первых послевоенных лет его детства. Второй пласт — записи воспоминаний родственников и односельчан, вот потому книга имеет подзаголовок «роман-хроніка в голосах». Эти голоса, возможно, самое ценное, что есть в книге. Поскольку так называемая низовая история, рассказанная очевидцами во всех красках и подробностях, никогда не вкладывается в обобщенную до абстракций научную историю. Хотя на нее автор тоже ссылается. И это — третий пласт книги, без которого тоже не обойтись, хотя бы ради того, чтобы очертить общий контекст событий. Ведь односельчане рассказывают лишь о том, что пережили в собственном селе, а вся трагедия охватывала две области, Волынскую и Ровенскую.


«Маленький епізод великої трагедії двох народів, яка накрила чорним крилом моє рідне село Новосілки Демидівського району Рівненської області. Люди мало й неохоче згадували цей зловісний літній день сорок третього. Я лише згодом буквально вихоплював окремі слова-спогади очевидців у сподіванні відтворити цілісну картину цієї жахливої події, яка є ще однією сторінкою в книзі великого трагедійного звучання під назвою «українсько-польський конфлікт».


Ключевой вопрос «кто виноват?» до сих пор актуален. Свидетелям событий сложнее всех ответить на него. И здесь нет ничего странного. Потому что тогда в тех краях сошлось немало вооруженных людей. Не только украинцы и поляки, но и красные партизаны, и немцы, и даже узбеки — пленные, которые перешли служить к немцам. Рассказывает односельчанин Евдоким Зеленчук: «Удень не так страшно (...). А от вночі хто приходить — як розібрати? Гавкне собака — і серце стає (...). Уже наших просив, ну, хлопців з нашої партизанки: дайте якийсь знак, що то ви прийшли. Ну як пойняти, хто там за вікном. Кожен, хто вночі приходить, щось хоче. Добре, коли їсти чи щось вивідати. А якщо прийшли забити в одмєстку, відплату на тобі й твоїх дітях зробити? Ну, ніякого знаку на первих порах не було ніде».


А впрочем, «знак» не помогал: энкавэдисты переодевались в униформу УПА, а те делали то же. Дашь хлеб переодетому — значит, ты ему враг, он тебя за твой же хлеб и расстреляет, и не будешь знать, кто это сделал, свой или чужой.


Свидетельство Степана Папроцкого: «Злість велика була. Вже доносили люди, що поляки з німцями наші села і хутори палять, а людей мордують... Ті мали свою самооборону, наші свою, і ночами не спали, стерегли села (...). А як нападуть поляки на українське село, попалять, поріжуть, то вже наші — і бандерівці, й прості люди — з чим попало на поляків пішли і давай помщатися. Помщалися на невинних (...). Страшно багато народа пропало. Усякого — польського, українського. Не сощитати. Та, мо’, не тра...».


Кто первым начал? Одной из первых жертв в селе был дядя Андриян. Кто его убил? Автор спрашивал об этом у матери. Она говорила: «Не наши». А кто именно — немцы, поляки или советские партизаны? Со временем Автор спросил о том же у отца. Тот ответил: «Усі вони були проти нас. Проти України. Перші совєти були проти України, і другі совєти проти, німці проти України й поляки проти (...). Була ще совєцька партизанка й польська совєцька партизанка... і всі проти наших, всі проти України. Тіко на себе тра’ було розщитувати. Хто перший почав — ніхто вже не скаже. Нема вже тих. Скіко народу невинного пропало. І поляків, і українців, і євреїв. Чехів навіть нищили. Самі своїх, бувало, не жаліли. Така чорна кров людей заливала, очі дуріли, не відпроситься, було, ні старе ні мале. Вже перед тим, як наше село окружили польські фольксдойчі, дійшло до Новосілок, що бандерівці десь там під Млиновом польські колонії вичистили (...). Ніхто нікого не шкодував. Люди боялися в хатах спати (...). Кого винити? Не знаю. Тра’ прощати, як Господь велів. Я не тримаю зла ні на кого, хоч усе моє життя та польська облава в сорок третьому році потрощила, од вас, дітей, одірвала, у далекий світ кинула. А ті, що живуть, мають миритися і Бога не гнівити. Бо ві зла ніколи не сотвориться добро. Тіко добро родить добро (...). А почалося все (...) з тих часів, які я не пам’ятаю. І не хочу пам’ятати. І згадувати не хочу. Страшно».


Чуть ли не каждое живое свидетельство в книге заканчивается где-то так же: вспоминать — страшно, а взаимное прощение — необходимо. В конце концов, автор книги придерживается подобного мнения: «Наше сумління болісно вражають трагічні події 1943—1944 років, і моральною силою, яка здатна зміцнити наш дух і набути нову віру, може стати усвідомлення і прийняття єдино можливої формули: «вибачаємо і просимо вибачення».


Наші проблеми, пов’язані з подоланням історичного минулого, ще попереду, то чи треба нам так довго дискутувати з приводу того, чи визріли ми, щоб осудити ті злочини, що їх учинили як поляки, так і українці багато літ тому.

Нас має мобілізувати наша спільна мета — знайти порозуміння в ім’я майбутнього миру в об’єднаній Європі».