Перебираю периодические издания.

Столичная «Неопалима Купина» Михаила Малюка, житомирский «Авжеж» Василия Врублевского, наконец — «СВІТО-ВИД», за которым стояли Богдан Бойчук и Мария Ревакович, издавался в Нью-Йорке и здесь, у нас, в Киеве.

Номер І (14), за 1994-й, там критическая статья Юрия Гудзя «Доповнення до статуту мовчання». Откладываю.

Дальше номер ІІІ (20), 1995 год. Листаю. Эссе Вячеслава Медвидя «З іменем другої самотности». Сразу же за ним Юрий, и его «Наприпочатку ста літ самотности».

...И вот на третьей, 63-й в целом, странице эссе Гудзя добираюсь до таких его пронзительно освобожденных — для меня! — текстовых откровений и непосредственно точных, дорогих памяти, уму и душе сентенций:

«Готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшості визначувалась Альбертом Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальності. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза текстом не існує жодного сховища. Чин самотности перебирає на себе література.

...«Брати», «Вовкулака», «Сиродій» — трійко невеликих оповідань наприпочатку цієї зими (у вагоні дизель-потягу Фастів — Житомир, за короткий проміжок часу, необхідного для подолання відстані од платформи Унава до станції Липняк) перевернули в мені ціле життя. Але не особисто моє, банальне й потаємне одночасно, а життя (в моїй пам’яті) близьких колись людей, поруч яких мені випало жити, поміж яких я марно намагався перейнятись спокійною довірою до власної «планиди», без яких я мало-помалу став без’язикий, — німим споглядальником повільно-божевільного здичавіння пейзажу... І ось приходить жінка. Невідома (мені) авторка трьох оповідань (ім’я її теж ще нічого не каже — Валентина Мастєрова), й говорить про них: три історії зі світу людей, котрим відчай затулив уста, котрі не встигли і не змогли за життя хоч комусь розповісти про себе... Без надміру так званої художності, без псевдофілософських мудрувань, без викривальної патетики й стилістичних вихилясів подаються ці розповіді, але на такому рівні прожиття чужого, недомовленого у свій час, болю, що відчужене від збайдужілого тіла серце стає знову живим — пекучим спонукальником не ностальгійних споминів, а надсвідомої пам’яті...»

Юрий пробирает. Тем более: «Ім’я її теж ще нічого не каже — Валентина Мастєрова». Гудзю не говорит, по крайней мере тогда не говорило, — думаю. А мне... Один курс столичного университета, ф-т журналистики. Одна, четвертая, группа. Даже разбитая, языково, сербо-хорватская, одна.

Моментально добираюсь до книжного шкафа, ищу «Основу» Валерия (Валерий Илля, уже, к сожалению, покойный, писатель-философ, главный редактор издания, все три рассказа в третьей книге «Основи», за 1993 год). Взял эти три вещи на одним дыхании. Как жизнь. Валя берет и рассказывает. Пишет. Но КАК она это делает! Стынет все!

«В літературу прийшов Майстер. У соборній українській душі продовжилося світло Василя Стефаника та Григора Тютюнника. Прикликаємо Божу поміч до його тривання», — так Валерий Илля рассказал о Валентине Мастеровой. Кроме того прозу в «Основі» вел тогда Вячеслав Медвидь. Вместе они, так мне кажется, ВСЕ и увидели.

Ты видишь эту, ее, прозу. Живьем. Честной натурой. Эти рубленые, ревностно, до идеального порядка, поставленные предложения. Страшные. Тонкие совершенством. Законченные. По своей сути-содержанию.

«Федюня жив на кладовищі до самих морозів. Микита приводив його додому, бив, але хлопець знову тікав. Коли випав сніг, Федюню відвезли до божевільні. Через місяць він звідти втік. Знайшли його на кладовищі, заметеного снігом».

На следующий день постоянно думаю о ее трех, по которым уже болела-трепетала душа, братьях.

«Что же тебя там так жестоко замело?! — не выходит у меня крик из глаз. — Зачем же ты туда снова вернулся?!»

«Заметіль — світу божого не видно. Ще година — й зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати, одинокої, наче загубленої у самому кінці села».

Это уже ее «Вовкулака». Его начало.

...Эссе Вячеслава Медвидя, «З іменем другої самотности». За ним Юрий и его «Наприпочатку ста літ самотности». И это Валентинино одиночество, «...у самому кінці села».

Выиграв за свою жизнь не один литературный конкурс и насобирав одну за другой кучу уважаемых заслуженных премий (это известно), Валентина Мастерова, лет десять назад, узнаю я из Интернета, вероятно, глянула в небо (надоело все), покинула Чернигов и подалась в Красиловку. В село. В одиночество. К себе. В САМОСТЬ. Свою. Где то, что ты по-настоящему пишешь, — живое.

«Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене», — возвращаюсь назад, в Валин текст.

Эта стройность. Она ведет. И ты идешь. За ней. За этой убийственной, рублено-обрубленой, — что от нее голова кругом — ее фразой. Фабульно, ничего не анализируя, не разбирая-не рассматриваясь, кладешь кладку-мостик. Дочитываешь до новелльного финала «Вовкулаку», где-то разбитый, под впечатлениями, полный отчаянья, весь еще в этом сюжете, перебираешь все до изношенной подошвы яловичного полесского сапога, открываешь — будто уже известную тысячу лет, однако — снова здесь и сейчас! — истину: это жизнь! Без всяких выкрутасов. С характерами. Судьбами.

Уже и не известно когда был слезой... А здесь, душа... Подперла-подошла-подступила к горлу.

Когда в последний раз видел Валю?

Кажется, в 2008-м. Ситуация-судьба завела тогда в Чернигов: что-то с тем предлинным — на ...800 или ...1000 ...километров украинским рушником надо было помочь-исправить... И где-то в черниговской администрации, как-то впопыхах, словно в тумане, встретились с ней на входе.

— Саша... — только и запомнилось, взяла она глазами. Мельком. Напротив. И все.

Достал «Основу». Листаю. Бросило, в мыслях, на какое-то время-часы назад, в Старые Петровцы, когда, дочитав «Вовкулаку», вышел во двор. В темноту. В траву. Где-то привычно под тыном (металлическим забором) шуршал еж (мы уже подружились), а ко мне говорил, в каждым разом все настойчивее, Вурдалака Валентины: то ли раскаивался, то ли — уже в который раз — исповедовался.

За Настю. И Марью:

«...— Як Настю впіймали. Лід зійшов, вона під самим берегом була. Привезли її на возі до двору, а я в хату не пустив — відправив до батьків. Не міг я їй і мертвій Мар’ю простить. Хоронити теж не ходив — без мене обійшлися. Отоді і став Вовкулакою. І тебе мати лякала дідом? — Посміхнувся сумно, аж болісно. — Нічого, нічого. Заробив. Ти от що, попроси матір: як умру, щоб коло Мар’ї поклали. Скажи, Христом-Богом Онисько просив.

— Що ви, діду, мати не згодиться. Там же дід Данило поруч лежить.

[...]

Він і справді вмер рівно через місяць. Мати не послухалася і не дозволила класти Ониська поруч з Мар’єю. Але коли чоловіки прийшли на кладовище копати яму — вона вже була готова біля самісінької Мар’їної могили. І снігом притрушена. Там його і поховали».

Тогда, уже под утро, вернулся домой: с «Основи» Илли на меня смотрела Валя. Личностная, чего в последние годы — очень! — не хватает, пронизанная всем своим взглядом (все видит, говорят о таких). Светлая.

«А дід почав кричати, що мама хоче тата у тюрму.

[...]

На другий день прийшла тітка Лисавета і сказала, що у міліцію заявить, бо дитину з’їдять у цій сім’ї. І заявила. Приїхало троє дядьків, два у формі міліцейській, а один ні, і тьотя з ним, така добра-добра, тільки низенька, як моя старша сестра, і вся сива. Мене спочатку відвезли у лікарню. Мама не плакала, а тільки одяг мені шукала і не могла нічого знайти. А баба лаяла і казала, щоб я не дождала завтрашнього дня. А тато десь дівся, я його й не бачила. Після лікарні мене відвезли не додому, а в цей будинок, тут багато дітей і жодної мами. Моя мама теж не приїжджає, то її дід, мабуть, не пускає.

[...]

Скоро яблука дозріють, значить, тато приїде додому. Він завжди так приїжджає. От якби хто передав йому, що я дуже люблю сиродій, але тут у нас немає корів, і я вже забулася, яке молоко у нашої лиски...» —не отпускает меня третий, последний, рассказ Валентины Мастеровой «Сиродій».

Ты входишь — в тот земной-неземной ее рассказ, в ту ее длинную черниговскую песчаную косу, тот белый мясистый ил, вязнешь в нем, сопротивляешься-бьешься, однако уже выбиться не можешь. Не под силу. По-доброму опадаешь. И уже живешь с этим всем.

В этой рубленой глубине.

«Село и дальше поставляет в город свой наивысший материал», — отмечает вечный Освальд Шпенглер своим, таким же вечным, «Закатом Европы». Валентина Мастерова «поставляться» не захотела. Вернулась. На землю.

Поеду на день-другой к ней. В Красиловку.

Выберусь, думаю и говорю я себе.

Надо успеть.

Я уже сколько лет и столько раз не успевал...

Ассоциация украинских писателей.