Про сім’ю Фокіних писали у багатьох газетах. Читачі, дізнавшись про їхню долю, співчували їм. Випадкові знайомі заздрили їхнім енергії та оптимізму. Так, інколи їм було дуже важко, але всі перешкоди примхливої долі вони звикли не обминати, а мужньо долати.
Дві долі — трагедія одна
Половину свого життя 32-річна Яна Фокіна провела в інвалідному візку. Страшна трагедія, яка зробила дівчину інвалідом, сталася в листопаді 1986 року.
Яна мріяла стати модельєром. У Черкасах вчилася на швею, танцювала в рок-балеті «Фламінго», займалася дзюдо і грала на фортепіано. Якось на вечірці приятель Яни під дією алкоголю спробував її згвалтувати. Рятуючись, 16-річна дівчина вистрибнула з другого поверху.
Лікарі констатували перелом хребта. Але в один голос запевняли: мовляв, не хвилюйся, рік-два — і ти знову ходитимеш, танцюватимеш і радітимеш життю.
Але дива не сталося. Хоч як Яна не хотіла і не старалася, залишити інвалідне крісло вона поки що не може.
Того самого року, але в іншому місті — в Києві — сталася ще одна трагедія. Сорокарічний Євген керував будівництвом гаража для вантажних автомобілів. Завантажені цеглою машини пересувалися ланцюжком одна за одною. Раптом борт однієї відчинився, й цегла посипалася на Євгена, котрий стояв поряд. Лікарі поставили дійсно страшний діагноз: зламаний хребет і недіюча рука. Тобто: протягом наступних трьох років Євген не зможе піднятися з ліжка. «Турботливі» лікарі сказали, що понад цей термін йому не прожити.
Але доля — не завжди злодійка. Минуло відносно небагато часу, і Євген сам перебрався з ліжка до інвалідного крісла, а потім і замінив його на милиці. Нині по квартирі він намагається пересуватися й зовсім без них.
Ох, це весілля!
Яна і Євген познайомилися у Сакському санаторії для спинальників. Незважаючи на різницю у віці (23 роки), дівчина швидко знайшла спільну мову з уже дорослим чоловіком. А коли після закінчення лікування розлучалися, вірили, що доля зведе їх знову.
Після тривалих телефонних переговорів Київ—Черкаси Євген приїхав до Яни в гості.
— Мамо, ми з Женею вирішили одружитися, — порадувала донька маму Валентину Іванівну.
— І якою була її реакція? — запитала Яну.
— Вона була шокована. По-перше, різниця у віці, по-друге, ми обоє — інваліди першої групи. Але я наполягла на своєму, і весілля відбулося.
На весіллі все було так, як у звичайних молодят. Щоправда, вони до загсу не поїхали. Його співробітники приїхали до молодих.
— Ми мріяли з Женею про дитину, — розповідає Яна. Звичайно, нас попереджували про всілякі труднощі, про те, що доведеться, мабуть, робити кесарів розтин. Але заради малюка я була готова на все. І навіть перед пологами сказала лікарям: можете мене різати, як хочете, але, якщо щось трапиться, дитину врятувати зобов’язані... Коли була вагітна, читала різну літературу про пологи, знала, як треба правильно дихати. До лікарні мене, про всяк випадок, відвезли майже за тиждень. А потім я народила свою Анютку. Головне — на світ вона з’явилася дуже легко і безболісно.
— І потім ви відважилися на другу дитину...
— Так сталося... Ну не аборт же робити! Зате тепер у мене дві помічниці — дев’ятирічна Анютка й шестирічна Наталочка.
— Яно, ви в дитинстві захоплювалися танцями...
— Танцями я й зараз захоплююся. Але більш серйозно вирішила зайнятися фехтуванням. У Миколаєві, наприклад, зайняла перше місце на чемпіонаті України серед інвалідів. Мрію наступного року потрапити на Олімпійські ігри...
А поки щовівторка й четверга їжджу на тренування. Нам хочуть «додати» понеділок і п’ятницю. Але я тільки рада, адже рух — це життя.
«Наші проблеми нікого не хвилюють»
Сім’я Фокіних живе на восьмому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Страшний старий ліфт. Сходи не пристосовані для інвалідного візка.
— Спасибі, що хоча б кнопку зробили на нашому поверсі, — радіє такій дрібниці Яна. — Раніше ліфт піднімався тільки до сьомого або дев’ятого поверхів. Щоправда, ламається він часто. Буває, вийдеш на вулицю, а повернутися додому неможливо. Доводиться годинами сидіти на вулиці, поки хтось із сусідів не вийде. А потім просиш, щоб тебе підняли на восьмий поверх. Але ж візок разом зі мною важить 80 кілограмів...
— Ось так і живемо в двох кімнатках, — проводить екскурсію Яна. — Чоловік спить в одній кімнаті, а я з дівчатками — в іншій. До кухні нормально заїхати не можу: дуже вузькі двері, і я собі постійно до крові збиваю руки. З ванною і туалетом — та сама проблема. Доводиться дівчаток купати в тазку.
— Але ж вам, як інвалідам першої групи з дітьми, належить зручна трикімнатна квартира!..
— І машина... Але це тільки належить. До кого ми вже з цими питаннями не зверталися! І до депутатів, і до мера, не кажучи вже про районних чиновників. Багато разів просили переселити нас на перший поверх будь-якого будинку, бажано Святошинського району. Адже у нас дівчатка самі ходять до школи і не хотілося б їх кудись переводити. Нам відмовляли всюди.
Знаємо, що на вулиці Жмеринській є спеціальний будинок для інвалідів. Ми писали заяви, щоб надали нам квартиру в цьому будинку. Але врешті так і не дали.
— А що з автомобілем?
— Нам кажуть, що є люди, яким більше потрібен автомобіль, ніж нам. Але куди ж більше? Адже нам і за продуктами треба їздити, і до лікарів...
— Яно, яка у вас пенсія, якщо не секрет?
— Я отримую 61 гривню. Плюс по 16 гривень на дітей. А Євген, як інвалід праці, отримує 140. Ось так на 233 гривні щомісяця й живемо учотирьох.
Рік тому нас перестали вважати малозабезпеченою сім’єю. Жодних пільг в оплаті квартири, електроенергії й телефону в нас немає. Щомісяця плачу за садок, де в першому класі навчається Наталя, 45—50 гривень. По сім гривень — за додаткові уроки англійської та за ранки. На решту грошей намагаємося прохарчуватися.
Наш борг за квартиру становить 6 тисяч гривень. Запропонували перших півроку платити по 106 гривень (щоб виплатити борг), а потім щомісяця — по 360. Зараз ми намагаємося хоча б за світло частково розрахуватися. Але кому це цікаво?
Яна ще багато розповіла про проблеми своєї сім’ї. А також про те, що говорили їй закордонні лікарі: за правильного лікування й догляду вона могла б стати на ноги. Але на все потрібні гроші. Й великі. Тільки ось як 233 гривні перетворити в ті дуже великі гроші?
І це не єдине запитання, яке хочеться поставити нашим державним мужам. Чому інваліди не можуть отримати від країни всього-на-всього те, що їм належить? Чому вони повинні витрачати свої сили на виживання? Доки над ними знущатимуться ті, у кого є руки й ноги, але відсутнє елементарне співчуття?
Ірина ВАСИЛЬЧЕНКО.
