Феномен спеціаліста із залізобетонних конструкцій (цей фах зазначено в дипломі Михайла Сироти) ще належить «препарувати», а ця розмова відбувалася по «гарячих слідах» — наступного після народження Конституції ранку.

— Для вас особисто був несподіванкою зміст Указу Президента, що з’явився після засідань Ради безпеки і Ради регіонів?

— Ні, звичайно. Я не належу до наївних політиків. Знав, що такий указ буде... — І…?

— І саме тому Тимчасова спеціальна комісія працювала поза межею людських можливостей, щоб досягти того результату, який маємо. — Як ви вважаєте, погроза винести на референдум «березневий» варіант — це лише «не зовсім коректні методи стимулювання конституційного процесу» чи свого роду шантаж, гра тих, хто стоїть за «рекомендаціями» Президенту?

— Я вважаю, що Україні щастить на президентів. Хоч би що хто казав про двох Леонідів — Кравчука і Кучму, це — мужні, мудрі люди і, безперечно, патріоти України. Вони працюють у дуже складних умовах, і не все від них залежить. Президент, як і кожний політик, перебуває під впливом величезного тиску з боку різних політичних сил. Інколи «опір матеріалу» не витримує... Я думаю, Леонід Кучма задоволений тим, що сталося.

— Проти Конституції проголосували 36 непримиренних. Отже, це і є справжня кількість лівих опозиціонерів у парламенті?

— Річ не в тому: результати голосування висвітлили не справжню кількість комуністів і соціалістів, а показали, хто з депутатів хоче мати незалежну державу, хто — ні. Зрештою, тих 36 і лівими назвати не можна.

— Чим можна пояснити «змичку» з непримиренними представниками правого флангу? Журналісти, що тієї пам’ятної ночі спостерігали з балкона за маніпуляціями деяких визнаних «батьків української демократії», назвали їхні дії «ударом ножа в спину».

— Іноді деякі ідеї, навіть найблагородніші, можна звести до абсурду. Тоді люди можуть робити непередбачувані, нелогічні кроки. Вони, можливо, не витримали і нервового напруження ситуації — тієї ночі та й узагалі за цей час потрібно було одне: спокій і переконаність. Потрібно було дотискувати ситуацію до останньої крапки. Простіше і легше було правим чи лівим піти із залу. Важче залишитися, це вимагало мужності. Я не схвалюю позиції тих правих, які підтримали ідею винесення на референдум проекту Конституційної комісії, але, гадаю, вони це робили з переконаності, що так для України буде краще.

— Наївність для політиків — неприпустима «розкіш». І хоча відвертість також. Може, ви зізнаєтеся, що особисто вас не задовольняє у прийнятій Конституції?

— Мене в Конституції задовольняє цілком усе. Хоча я припускаю, що це справді не досконалий документ, але в природі взагалі і в юриспруденції зокрема немає чогось зовсім досконалого. Конституція з розвитком суспільства також розвиватиметься. Недосконала, невиписана, вона вдосконалюватиметься конституційними законами. Сьогодні народжений Основний Закон є віддзеркаленням реальності і поглядом у завтра. Тому свою місію Конституція виконає і в найближчі десятиліття. 

— У який момент ви відчули, що справа завершиться успіхом?

— Коли повністю прийняли преамбулу: термін «український народ» і слова «відповідальність перед Богом», схвалені конституційною більшістю. Це було кардинальним поворотом до успіху. Я зрозумів, що Конституцію України буде прийнято Верховною Радою. Кожному треба було визначитися, на чиєму він боці, — Світла чи темряви. Слово «Бог» саме і стало тим вододілом між двома силами. Кажуть, що всі ми об’єднані в житті, а перед смертю кожен залишається на самоті. Перед Богом ми також стоїмо наодинці. І кожному треба було робити свій вибір, уже не дослухаючись до вказівок партійного лідера, голови депутатської фракції чи до наказів виборців. Ось є ти і ти мусиш зробити ось так — від цього залежить твоє майбутнє. Більшість гідно витримала цей іспит, і саме після цього Конституцію було прийнято.

— До речі, про більшість. То є в нас врешті-решт конструктивна більшість чи 28-го знову спрацювала ситуаційна більшість для виконання чергового завдання?

— Один раз ситуаційна більшість, другий, а далі, дивіться, з найважливіших, найкардинальніших питань у парламенті спрацьовує принцип концентрації, і приймають важливі для України рішення. Без сумніву, прийняття Конституції — це не помах чарівної палички: парламент ще колотитиметься у політичних пристрастях, йому дуже важко працюватиметься й надалі. Але те, що це — дієздатний орган, як сказав Президент, нині вже ні в кого не викликає сумніву. Відбулося народження української парламентської еліти, раніше в нас не було парламентаріїв європейського рівня, бо не було самої школи парламентаризму. За кілька років і нинішні депутати, і попереднього скликання зуміли організувати таку школу. Конструктивна більшість у нас є, хоча, розумію, це не подобається крайнім зліва і справа.

— Один з незалежних депутатів, підсумовуючи добовий конституційний марафон, сказав: тепер неважливо, хто кого «обійшов», Президент Верховну Раду чи навпаки. Головне, ми разом поставили на місце тих, хто підштовхнув Леоніда Кучму до указу. Цього разу перехитрили ми...

— Я взагалі не люблю слова «хитрити». Є люди, які розуміють хід історії, розвитку суспільства, і є ті, хто не розуміє. Є люди, які розуміють, що вони можуть сприяти цьому розвиткові, і є ті, хто вважає, начебто може впливати на розвиток, змінювати його. Це цілковито хибна точка зору. Неможливо стати на шляху історії. Можна спостерігати за нею, аналізувати, сприяти, що й зробили в цьому разі парламентарії. Декотрі не зрозуміли й переоцінили свою значущість...

— Що ви відчуваєте після конституційної всеношної?

— Знаєте, коли я стояв тієї ночі за трибуною, і взагалі протягом цього тримісячного періоду, я казав собі: можу впасти мертвий, але витримка і нерви мої не здадуть. Коли ми прийняли символіку, всі зааплодували, я не зміг. Коли прийняли Конституцію в цілому, перестав контролювати свою нервову систему — і зал побачив мої сльози. Для мене це було дуже дивно: я не припускав, як чоловік може плакати на людях. Але плакали депутати незалежно від статі і партійної належності. Коли заграли Гімн, мої колеги, співаючи, ковтали сльози. Це були сльози очищення, через них відбувалася спокута гріхів: і наших, і минулих, і прийдешніх поколінь. Це очищення, це покаяння були справді історичною миттю. Після неї, переконаний, наша держава піде вперед, бурхливо розвиватиметься. Діти пишатимуться своєю Вітчизною.

Анатолій БЕНЬ, Людмила КОХАНЕЦЬ, Анатолій КРАСЛЯНСЬКИЙ. («Голос України», 2 липня 1996 року. № 119 (1369).