Про 88-річного Филимона Мусійовича Красько (на знімку) у селі Орв’яниця Дубровицького району — добра слава. Бо воював у минулу війну відважно — повернувся з двома орденами та багатьма медалями, та й жив чесно — трьох дітей виростив, хати допоміг їм звести, має дев’ять правнуків. Сім років був церковним старостою.На свої літа Красько виглядає пречудово: бадьорий, рухливий і надзвичайно доброзичливий, до того ж, жартівник.
— Зустрічаю в магазині односельця. Купує горілку. «Ти он дівчатам-продавчиням краще цукерок купи», — кажу йому. Тепер чоловіки молодими вмирають. Може, тому, що п’ють багато і курять, — розмірковує Филимон Мусійович. — Я собі тільки по святах дозволяю трішки випити — добре те, що в міру.
Филимон Красько живе у власному будинку разом із сином Олексієм та невісткою, теж пенсіонерами. Филимон Мусійович — акуратист: сорочка на ньому чистенька, безрукавка — не блискуча від бруду, а дихає свіжістю. А модник він, яких тільки пошукати — повна шафа одягу. Залюбки читає «Голос України» та «Пенсійний вісник».
— Аякже, треба бути в курсі подій. Та й сумно одному. Воно ніби я й не один, але у молодих свої роботи-турботи. Їм зі старими нецікаво, та й часу цяцькатися з нами немає. А я два роки як Катюшу, бабу свою, поховав, — сумно каже Филимон Мусійович. — Не пережила вона смерті сина, через місяць пішла слідом за ним у могилу... Не витримую самоти, переїжджаю до Олени в Радивилів, он уже сумка під столом стоїть.
Побачивши здивування, пояснив:
— Познайомилися у Рівненському госпіталі для інвалідів війни, що у Клевані. Вона на три роки молодша від мене, теж чоловіка поховала. Добра дуже. Там багато жінок було, а от вона в душу запала. Так шкода її, хочу разом віку доживати. Хай вона мені обід зварить, ґудзика пришиє, по голові погладить, — знову сльози виступили у чоловіка. — Я і в гості до неї їздив, чотири дні побув. Так не хотілося її покидати, сумуємо один за одним. За два місяці уже три листи од неї отримав. Не діждуся, коли побачимося.
— А як ви це називаєте, Филимоне Мусійовичу — коханням або прагненням розпрощатися із самотою? — цікавимось.
— І ви туди ж — жартуєте наді мною... Не знаю, скільки Господь іще пошле років, але кожен день із нею буде мені в радість. Я їй тягарем не стану.
— Та бачимо, що ви ще хазяюєте. Скоріше, ви їй підмогою будете, — підбадьорюємо. — Ось по дощу біля дров поралися.
— Молодим охоту задаю, щоб дрова накрили, а то дощ заллє, — відповідає Филимон Мусійович. — Торік перед сінокосом я 24 граблів продав. Косю (дерев’яну ручку до коси) люди просять зробити, то не відмовляю. Все життя столярку робив, собі і на замовлення, навіть ліжка, канапи, столи сам виготовляв. Тепер ще із сином вирощуємо свиней, поля обробляємо. На здоров’я не жаліюся. Щоправда, тиск дошкуляє...
Як тут не згадати анекдот про сучасного чоловіка, якому однієї пляшки горілки мало, а однієї жінки забагато. От би їх із Филимоном Мусійовичем звести, щоб навчив розуму!.. Тож робимо висновок, що оптимістам, життєлюбам та жінколюбам Господь таки додає віку.
Рівненська область.
Фото Оксани СЛОБОДЗЯН.
