На кордоні Київської та Вінницької областей біля села Борщагівка стоять два хрести. Один — кам’яний козацький, другий - чорний мармуровий. Проте жоден підпис під ними не говорить про те, що саме тут 14 липня 1708 року стратили Івана Іскру та Василя Кочубея. 

«Надзвичайно важко, практично неможливо, віднайти в історії України особу, оцінки діяльності якої з боку нащадків були б настільки діаметрально протилежні, як випали вони на адресу гетьмана Івана Мазепи», такими словами розпочав статтю «Життя «за» чи «проти» царя?» історик Віктор Горобець. Справді, постать гетьмана Мазепи донині залишається предметом невгамовних суперечок. Зазначу, саме суперечок, а не дискусій чи обговорень, у яких сторони хоча б намагаються почути думку «протилежного табору». Якщо Хмельницького, Сагайдачного, Вишневецького розглядають з різних боків, називаючи талановитими полководцями і не завжди мудрими політиками, то Мазепа ж — або герой, або зрадник.

Історію, яка трапилася з Іскрою та Кочубеєм, беруть на озброєння ті, хто вважають Мазепу зрадником. Прихильники героїзації гетьмана стверджують, що у Мазепи просто не було іншого вибору, ніж позбутися Іскри та Кочубея з міркувань, як зараз модно говорити, державних інтересів.

Річ у тім, що 1707 року Василь Кочубей був особою надзвичайно впливовою — один з найбагатших людей України, мав величезні маєтності під Полтавою, виконував обов’язки генерального судді. І саме він вирішив очолити «антимазепинський похід». Спочатку Кочубей висилав гінців до Москви, які розповідали, що Мазепа готує зраду. Потім, зрозумівши, що гінцям у Першопрестольній не повірили, Кочубей відряджає свого друга Івана Іскру до полковника Осипова. Звинувачувальний документ, який привіз Іскра, містив 33 пункти. Більшість з того, що написав там Кочубей, було правдою. Але довіра Петра І до Мазепи була настільки великою, що цар не повірив Кочубею та його соратникам. Їх усіх довго катували, а потім, 14 липня 1708 року, стратили. Маєток Кочубея став власністю Мазепи. Правда, ненадовго, до Полтавської битви, яка за іронією долі відбулася практично через рік з дня страти — 8 липня 1709 року. Після перемоги над Карлом ХІІ прах Іскри та Кочубея був перепохований у Києво-Печерській лаврі.

Розповідаючи про Кочубея, не можна не згадати про роман його дочки Мотрі та Івана Мазепи. «Богат и славен Кочубей, /Его луга необозримы...» писав Пушкін у поемі «Полтава». Але найбільше багатство Кочубея, на думку Пушкіна, було не в грошах: «Прекрасной дочерью своей /Гордится старый Кочубей». До речі, щоб написати «Полтаву», Пушкін побував не лише на місці бою, а й приїхав до Борщагівки — на місце страти Кочубея і Іскри. Бував тут і Тарас Шевченко. В епоху романтизму, на початку дев’ятнадцятого сторіччя, про кохання молодої вродливої Мотрі та старого гетьмана писали не лише українські та російські поети, а й такі генії світової літератури, як Байрон. Тому сьогодні складно відділити «романтичний наліт» від правди, але не виключено, що саме кохання улюбленої доньки до Мазепи підштовхнуло Кочубея розпочати проти гетьмана війну, яка, зрештою, завершилася поразкою для обох.

Сьогодні про події трьохсотлітньої давнини нагадують лише два хрести біля дороги на перетині Київської та Вінницької областей. І лише небагато істориків та краєзнавців посвячені в їхню таємницю.