Старожил із вулиці Піонерської

Вулиця Піонерська майже в центрі Ковеля. Садки, городи — таке собі село посеред міста. В одному з будинків живе Федір Забуга. Житло майже спартанське: невеличка кімнатка і добудована зі старих шпал кухня — ось і вся оселя 107-річного дідуся. Зручності надворі. Більше того, розпечені під пекучим сонцем шпали ще й досі виділяють різкий запах креозоту, і від того здається, що входиш не в оселю, а в побутівку залізничників.

Подружжя Олексій та Ганна Нагайчуки, які нині опікуються дідусем, розповідають, що навіть у свої 90 років їх сусід ще доглядав город.  А коли відзначали в дворі під виноградом його віковий ювілей, то іменинника важко було втримати на місці. Таким жвавим ще тоді був.

— Це за останні п’ять років дідусь так подався, — пояснює Ганна Семенівна. — Ноги у нього сильно болять. Дається взнаки тривала робота на шахтах. Там, під землею, йому переважно навколішках доводилося повзати. А силу в руках і досі має чималу. Апетит теж хороший. Ось лишень слух підводить. Потрібно буде викликати лікаря.

— Дідусь дуже добрий, хоча життя до нього поставилося дуже жорстоко, — продовжує розповідь дружини Олексій Тихонович. — Спочатку доля була до нього прихильною. Народився він 15 серпня 1903 року в селі Павлівка Нікопольського району в дуже заможній сім’ї. Батьки мали шість пар коней, череду корів, чимало свиней, понад двісті гектарів землі, водяного млина, ставки з рибою. Та відгриміла громадянська війна, за нею прийшла колективізація. Все стало догори дригом. Нажите важкою працею добро забрали в колгосп, а самого Федора Забугу розкуркулили. Щоб не потрапити в Сибір, пішов будувати Дніпрогес. Коли ж Дніпропетровщину окупували гітлерівці, вони почали відновлювати крупні господарства. Запропонували й Федору Михайловичу зайнятися звичною для нього селянською справою. Обіцяли навіть повернути все забране у колгосп добро і землю. Відмовився. Тоді його вивезли на роботу в Німеччину. Коли ж після Перемоги повернувся додому, за чиїмсь доносом засудили на п’ятнадцять років. Відбував покарання у Воркуті. На шахті, як і всюди, працював добре, чим викликав неприязнь кримінальних злочинців, які були в бригаді. Вибравши із штреку стійки кріплення, вони влаштували завал. З проломленим черепом ледь живого Забугу винесли з шахти. Після смерті Сталіна його реабілітували. Щоправда, дорогою в Україну відібрали все зароблене, десь сто тисяч рублів. За них тоді можна було десяток «Москвичів» купити...

На тому біди Федора Забуги не скінчилися. Після звільнення приїхав у Ковель, де дружина перед тим купила невеличку хатинку. В ній, між іншим, ветеран живе і зараз. Однак КДБ не збирався лишати його в спокої. Після кількох допитів змусили за 24 години залишити місто залізничників. Поїхав у Кривий Ріг, де аж до виходу на пенсію працював на шахті. Має сімнадцять років підземного стажу. Повернувшись у Ковель, щоб не вляпатись ще у якусь халепу, намагався уникати розмов про себе.

Так сталося, що доживає віку Федір Михайлович із чужими людьми. Дружина Марія померла ще 22 роки тому, вже десять літ немає і старшої дочки. Молодша, лікар за фахом, 73-річна Марія живе в Мінську. До батька не телефонує і не навідується. Хату, у якій мешкає дідусь, онука, яка тепер у Німеччині, без відома господаря переписала на його праправнука.

— Прикро за дідуся, — бідкається Ганна Семенівна. — Хоч би поцікавилися рідні, чи живий він, як себе почуває. Мають же мій телефон. А людина він добра, сердечна. Навіть у немочі намагається мені чимось допомогти. Коли вдягаю, то на той бочок повернеться, то на другий. Дуже акуратний. Має хорошу пам’ять, знає багато молитов. Цікавиться новинами. Інколи жартома каже, що якби був при владі, то керував би країною краще, ніж нинішні урядовці. Можливо, й так, бо всюди — чи у власному господарстві, чи в німецького фермера, чи на шахті — працював на совість.

Почувши, що я хочу побачити старожила, Ганна Семенівна і Олексій Тихонович попросили зачекати на вулиці. А коли через хвильку запросили до господи, то я був приємно вражений і доглянутістю дідуся, і його скромною оселею, де все було на місці.

— Ми його не ображаємо, він у нас завжди нагодований, вимитий, — ніби вибачаючись, мовила жінка. — І хоч він нам чужий, але ставимося до нього як до батька. Був би поганим — не доглядали б. А так серце крається, коли бачиш його безпомічність. Опікунство ми не оформлювали. Кажуть, дуже копітка ця справа. Робимо все за покликом душі. Рік тому Федір Михайлович тяжко захворів. Уже думали, що й не видужає. Викликали дільничного лікаря. «Що поробиш, вік такий», — сказала вона. Але ми почали давати дідусеві мікстури, колоти антибіотики. Чоловік у мене колишній військовий фельдшер, то клопоти про хворого лягли на нього. І одужав наш Федір Михайлович! Тепер каже, що житиме 110 років. І я вірю йому.

Ганна Семенівна бере у свої долоні руку дідуся. Його обличчя відразу ясніє.

Уже прощаючись, звертаю увагу на замашні кущі помідорів біля будиночку Нагайчуків, щедро обліплені червоними плодами.

— Такі колись росли і у Федора Михайловича, — посміхається господиня. — Ми у нього навчилися вирощувати і помідори, і виноград...

 

Ковель Волинської області.