Рем Германович Хенох (1926—2004) — інженер-будівельник. Син розстріляного в 1938 році викладача економіки Вищої партійної школи. Народився в Смоленську, закінчив Московський будівельний інститут, працював на відбудові Білоруської та Сталінградської ДРЕС, на будівництві Слов’янської, Придніпровської, Вуглегірської ДРЕС. З 1969 по 1996 рік — начальник енергодарського підприємства, що звело Запорізьку ТЕС, Запорізьку АЕС. Одночасно з нуля будувалося місто Енергодар. Вперше застосував поточний метод будівництва, відомий як «швидкісна технологія» або «будівельний конвеєр». Заслужений будівельник СРСР, заслужений будівельник України.

Місту Енергодару, що на Запоріжжі, цього літа минає 40 років. Нетерплячі городяни відгуляли ювілей ще 12 червня. Здається, вони поспішили. Бо енергетична столиця України будувалася зовсім інакше, ніж було заведено на інших ударних комсомольських будовах, де одразу після мітингу і закладки пам’ятного каменю починали працювати — по вуха в багні, з бараками, вагончиками і «шанхайчиками». А в Енергодарі почали з будівництва дороги від траси Запоріжжя—Кам’янка-Дніпровська—Каховка — і без жодної тимчасової споруди. Тому до 16 січня наступного року — дня здачі першого багатоквартирного будинку в Енергодарі, його 40-річчя можна святкувати хоч щодня!

І тут саме час згадати добрим словом справжнього «батька міста» — начальника управління будівництва всього тутешнього енерговузла Рема Хеноха.

Що таке радянська будова? Це тьма підрядників і субпідрядників, кожен з яких молиться своєму Богу — себто міністерству в Москві. А ось Рем Хенох зумів всіх їх не тільки підпорядкувати своїй владі, а й своєму задуму — так званому швидкісному поточному будівництву. Цей метод був випробуваний на будівництві Ладиженської ДРЕС (Державної районної електростанції — для забезпечення потреб цілого економічного району у складі кількох областей), однак виявився єдиним ефективним прикладом будівництва епохи СРСР саме в Енергодарі.

Історія питання

Проектні розробки Запорізької ДРЕС (нині — теплоелектростанції) розпочалися ще в 1965 році, а в 1969-му вийшло спеціальне рішення уряду. У 1970 році сюди, на Іванівські кучугури — непридатні для сільського господарства піски біля села Іванівки Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, прибули перші будівельники. А з ними і Рем Германович. Завдяки чудовій організації праці і передовим методам будівництва — конвеєрного методу однотипних об’єктів, до листопада 1977 року здано сім блоків Запорізької теплової станції (ТЕС) на 3,6 млрд. кВт. потужності й виросло красиве і зручне місто-супутник. Воно два роки жило без назви, а потім стало Енергодаром.

Спочатку, до зведення перших житлових будинків, робітників розмістили у найближчих селах і на роботу підвозили. Першу школу в Енергодарі (сьогодні їх тут за кількістю мікрорайонів — сім) звели вже 1972 року. В її приміщенні — управління будівництва і дирекція ТЕС, а також музична школа. Дітям було незручно — навчалися у дві-три зміни. Але дуже швидко це залагодилось — з’явилися нові школи. Варто додати й таке — всі торговельні заклади, які з’явилися на початку 70-х років, і досі не змінили свого призначення і успішно працюють, часто під іншими назвами.

...Добігав кінця 1977 рік, а з ним і завершення будівництва в Енергодарі. Куди подіти будівельників? Рем Хенох у своїй книзі «Будівництво, яке було» пригадує, як на завершальні роботи приїхали заступник голови Ради міністрів СРСР Веніамін Димшиц і міністр енергетики та електрифікації СРСР Петро Непорожній. Хенoх заговорив з ними про те, що на майданчику поряд з Енергодаром варто збудувати АЕС. Бо не варто розкидатися такими будівельними колективами, як в Енергодарі, та й унікальною будівельною базою теж. Нібито високі московські гості погодились. Однак за тих часів на зведення навіть універмагу чи лікарні треба ще здобути до 30 узгоджень у найвищих московських (або дуже рідко київських) кабінетах. Та навіть і після всіх узгоджень голова Ради міністрів СРСР Олексій Косигін може відмовити. А тут беруться будувати АЕС, з мільярдами капіталовкладень, неіснуючими потужними споживачами і неіснуючими лініями електропередач, якими вироблену енергію ще треба доставити адресатам!

Однак авторитет у Рема Хеноха був такий, що скоро з Москви зателефонували першому секретареві Запорізького обкому Компартії України Михайлу Всеволожському і дали п’ять хвилин на роздуми: бути чи не бути Запорізькій АЕС? Той відповів, що бути...

Та ще до остаточного рішення про будівництво, 28 листопада 1977 року, одразу після завершення мітингу з нагоди введення в експлуатацію Запорізької ТЕС, всіх присутніх посадили на автобуси і відвезли на ті самі піщані кучугури, але вже трохи ближче до села Водяного. Там всі побачили лише три велетенські букви «АЕС». На підготовчі роботи пішло два роки і нарешті з’явився наказ Міністерства енергетики і електрифікації СРСР: «Про розгортання робіт з дослідно-показового поточного будівництва Запорізької АЕС». Там було вказано: Запорізька АЕС — майданчик з шістьма уніфікованими блоками. Що пізніше і було в повному обсязі реалізовано.

Цікаво, що перший куб бетону у фундамент АЕС закладено 1 квітня 1980 року. А далі все як справді на конвеєрі: 1984 рік — пуск першого енергоблоку, і далі щороку по одному. Хоча не все так просто. Буквально напередодні запланованого пуску — 27 січня 1984 року — сталася пожежа в технічній шахті першого пускового енергоблоку. Ядерного палива ще не завантажили, горіло тільки електрообладнання, але вигоріло все на висоту 28 метрів — 700 кілометрів різноманітних кабелів, понад чотири тисячі блоків управління, 41 електродвигун тощо. Причина — вогненетривка поліхлорвінілова ізоляція кабелів.

Тоді була порушена кримінальна справа, працювало навіть КДБ, однак теракту не знайшли — причиною біди виявилося самозаймання одного із блоків реле. Керівників — директора ще непрацюючої АЕС Леоніда Прохорова і головного інженера управління будівництва Анатолія Кочергу тихо звільнили. А Рем Германович, напевне, саме з цієї причини не став Героєм Соцпраці. А головне, що про пожежу на АЕС — ні слова в газетах чи телебаченні. До Чорнобиля лишалося трохи більше двох років...

Ось як про ці події писав згодом Рем Хенох у книзі «Будівництво, яке було»: «У найважчий час після пожежі ми не посварилися. Ніхто не рятував свою шкуру, звалюючи все на інших. У нас був колектив однодумців... Пожежа змусила всіх подивитися на атомну енергетику іншими очима. З’явилися кабелі з вогнетривкою оболонкою, проект протипожежного захисту зазнав корінних змін. Почали використовуватися нові матеріали для закриття переходів кабелю через стіни і перекриття. Але все це було потім. А в той час нам з директором станції Леонідом Васильовичем Прохоровим здавалося, що нічого не можна виправити і настав кінець...».

Хоч як там було, але 1989 року було введено в експлуатацію вже п’ятий енергоблок Запорізької АЕС. Був би й шостий — у 1990-му, але трагедія Чорнобиля і введений після цього мораторій на будівництво атомних реакторів зіпсував будівельникам Рема Хеноха всі плани. Добудовували вони шостий блок уже в 1995 році. А в 1996-му Рем Германович, втративши надію зрушити з місця будівництво 7-го і 8-го енергоблоків, під які вже було вирито котловани, переїхав до Москви, де очолив одне із підмосковних будуправлінь. З Енергодаром зв’язку не втрачав — часто приїздив на свята. А перед смертю заповів поховати його на енергодарському міському кладовищі. Його іменем в Енергодарі названо Інститут державного і муніципального управління. Біля інституту встановлено погруддя видатного будівельника.

Який вигляд має дітище Рема Хеноха сьогодні? Це дві електростанції: АЕС — найпотужніша в Європі, і ТЕС, що через проблеми з фінансуванням працює на третину потужності, чотирма блоками «300-тисячниками». Приїжджих дивує: димить лиш одна височенна труба, а друга вічно відпочиває. А ще Енергодар — чудове містечко, яке, і з часом це дедалі помітніше, будувалося з розумом — як для себе. Шкода тільки, що кількість революцій місцевого масштабу в міськраді значно перевищує загальнодержавні показники...

Розмовляючи з городянами, помітив, що тут все ще продовжують дивуватися ситуації, коли їхня АЕС з 11 тисячами працюючих — лише «відокремлений підрозділ» НАЕК «Енергоатом». Але це вже тема окремої розмови...

P. S. Цей матеріал став можливим за допомоги завідувачки Музею Запорізької АЕС Тетяни Христиченко.

 

Енергодар—Запоріжжя.

Фото автора.