Країна гостро потребує реформ... Мабуть, це одне з найбільш стійких словосполучень у сучасній українській лексиці. Реформ чекають всі галузі економічного, політичного й громадського життя України. Не оминуть зміни, напевно, і Міністерство внутрішніх справ. Колишній міністр МВСЮ. Луценко не раз говорив перед телекамерами, що за час його керівництва українською міліцією її авторитет значно зріс, громадяни стали більше довіряти їй, наполягав він. А що думають про честь мундира, про свою часом нелегку, але завжди відповідальну роботу самі міліціонери?
Наш власний кореспондент зустрівся з начальником відділу Служби внутрішньої безпеки в Харківській області ГУБОЗ МВС України підполковником міліції Павлом ЮришевИм (на знімку) і попросив відповісти його на кілька запитань, які цікавлять наших читачів. Та й, напевно, не лише їх.
— Павле Леонідовичу, досить під’їхати до будь-якого міліцейського підрозділу, чи то до будинку ГУ МВС України в Харківській області, щоб переконатися, що українські міліціонери матеріально досягли успіху в боротьбі зі злочинністю, особливо якщо врахувати, що винагороду за цю боротьбу держава визначила їм більш ніж скромну. Але престижні авто — це, мабуть, лише видима частина величезного айсберга міліцейських проблем, які ніяк не стикуються із уявними успіхами й практичною діяльністю української міліції. Що це: блиск погонів і вбогість духу?
— Тільки за минулий рік за матеріалами відділу внутрішньої безпеки в Харківській області було порушено 58 кримінальних справ. Поясню, служба ВБ займається правопорушеннями, вчиненими самими міліціонерами й мова в цьому випадку йде про кримінальні справи, відносно лише співробітників міліції. Це, до речі, своєрідний український рекорд. У середньому по Україні даний показник ледь досягає 20 справ на одну область. Але ці цифри я навів лише для того, щоб показати, що ВВБ у Харківській області СВБ
ГУБОЗ МВС України не дрімає й хліб дарма не їсть. Усього ж невеликим підрозділом за той самий період розкрито більше 80 злочинів, серед яких і п’ять вбивств. Але це, як кажуть, у вільний час, щоб оперативники не втрачали кваліфікацію, щоб мали моральне право як рівні спілкуватися з іншими працівниками міліції, які нам іноді закидають, що ми, мовляв, нічим серйозним не займаємося, а лише копаємося в брудній білизні. Ні, виганяємо негідників з лав міліції й разом із прокуратурою відправляємо їх до лави підсудних.
Зрозуміло, що багатьом, особливо власникам дорогих іномарок, придбаних, як ви цілком слушно зауважили, на досить скромну зарплату, такий стан речей не особливо подобається. От і плекається останнім часом ідея «приструнити» Службу внутрішньої безпеки, перепідпорядкувати її підрозділи на місцях керівникам обласних управлінь міліції. Ідея зрозуміла: якщо Міністр МВС, наприклад, буде призначати лише начальників відділів, а всіх інших співробітників — начальник обласного управління, то зросте залежність цього особливого міліцейського відділу від волі місцевого керівника. Буде він усіляко боротися з міліцейською злочинністю — буде й Служба ВБ ефективно працювати. А якщо не стане, не намагатиметься псувати загальну картину роботи довіреного йому обласного управління внутрішніх справ, якщо він буде піклуватися про кар’єру, а не про справу, про особисте реноме, а не про імідж всієї міліції — що тоді? Чи виграє від цього спільна справа, чи стане міліція ближче до народу, чи будуть її так само поважати наші громадяни, як поважають своїх поліцейських громадяни багатьох інших країн? Думаю, що ні.
— Зухвале й цинічне злочинне угруповання, ніби знущаючись із харківської, та й у цілому з усієї української міліції, продовжує рік у рік протягом майже десяти років розстрілювати й грабувати інкасаторські екіпажі, немов згідно з календарем, — приблизно в той самий час. Багато міліцейських начальників говорили, що розкрити ці злочини — справа честі мундира. Але за десять років правоохоронці ні на крок не зрушили з місця в розкритті.
— Категорія таких кримінальних справ, безумовно, дуже важка в розкритті. Фахівцям зрозуміло, що мова йде не так про серійні злочини, як про сплановані спецоперації. І все ж, як мені здається, у відсутності цього результату є якась закономірність, глибинні причини, системні прорахунки, які не можуть не позначатися на загальному стані справ у силовому відомстві й на ефективності її роботи.
Головна проблема міліції —кадрова плутанина. Скажіть, як можна, наприклад, на рівні начальника ГУ МВС у Харківській області двічі призначати на посаду й через півроку знімати одну й ту саму людину?! Що він може встигнути зробити за такий короткий час, які завдання реалізувати? Він навіть з особовим складом не встиг познайомитися, призначити нових начальників райвідділів, а його вже немає.
Приходить нова команда й кожний великий або маленький начальник у цій команді починає також підбирати собі людей, професіоналів. Але як показує досвід останніх років, вони найчастіше такими не виявляються. Не знають ні справи, ні території, де мають виконувати службові обов’язки, але надто швидко починають виправдовувати високу довіру шефа: фальсифікувати справи й за всяку ціну домагатися бажаного для нього результату.
Найчастіше по тому, які правопорушення починають масово робити правоохоронці, офіцерам нашого відділу легко визначити, якого нового начальника призначили на посаду, якими якостями він володіє і які цілі переслідує. Іде фальсифікація справ — керівникові необхідно терміново прославитися. З’явився новий бос у розшуку — будуть катування, побиття.
Ця загальна практика при зміні керівників настільки вже вкоренилася в повсякденну, з дозволу сказати, діяльність міліції, що, на жаль, стала нормою служби на будь-якому рівні.
— Але, напевно, було б украй помилково вважати, що в міліцейському відомстві процвітають суцільне свавілля, хабарництво, корупція, що всі керівники якщо не безсоромні, то добре замасковані злочинці. Знаю багато офіцерів міліції, які чесно виконують свою роботу, захищають суспільство від злочинного світу, й не вони винні, що дехто часом чесно служити не хоче...
— Безсумнівно, і серед офіцерів, які вже чимало років служать в органах внутрішніх справ, і серед молодого лейтенантського поповнення чимало добропорядних людей, що бажають служити Батьківщині, народу України, якщо говорити високим стилем, а не інтересам чванливого начальника. Але загальна система відносин, що склалася в міліції за останні роки, не дозволяє ні ветеранам, ні молодим співробітникам працювати на кінцевий результат, на споживача наших послуг — українських громадян.
Начальника райвідділу викликають в обласне управління — мінімум три години робочого часу він просидить на нараді. Потім ще години три треба потоптатися в інших кабінетах. І так майже щодня. Коли там уже займатися своїми безпосередніми обов’язками. Приходять громадяни в години прийому до начальника райвідділу міліції, а його немає — він у начальства на килимі. Незважаючи на те, що є затверджений графік прийому, що під час цього прийому багато проблем громадян можна одразу вирішити. Яке діло керівникові до своїх підлеглих, коли він практично всі дні проводить зі своїм начальством. Він не в змозі подивитися, як дільничні працюють із громадянами, він навіть не знає, де вони розміщені, йому ніколи виїжджати на події.
У старі добрі часи начальник років п’ять перебував на своєму посту, він знав територію, людей, він працював на перспективу без зайвої метушні, підбирав особовий склад, підвищував його професійні якості. Раніше на місце злочину завжди першим прибував дільничний. Слідча група найчастіше діяла за його інформацією й результати в розкритті злочинів були високими. Зараз виїхати на місце здійснення злочину й квалифіковано провести огляд, криміналістичні дії — вже проблема. Колись чергування по райвідділу співробітник не міг здати, поки не будуть зібрані всі необхідні первинні матеріали по події або злочини. Розшук отримував матеріал, а не один папірець у вигляді заяви. А зараз цього ніхто не робить, ніхто цього й не вимагає. Вірніше, вимога як така є, але фізично нинішні співробітники не можуть виконати ці елементарні професійні обов’язки, їх ніхто цьому не вчить.
Десятки, сотні професіоналів, які знають свою справу й могли б приносити користь суспільству, йдуть, їх виставляють за двері. Полковники, підполковники, яким і вік, і знання ще дозволяли перебувати в лавах відомства, залишаються без роботи. У міліції, на жаль, з’явилася нова поросль начальників і командирів, яких ніхто не вчив мистецтву керувати людьми й організовувати роботу специфічних трудових колективів і які мають лише приблизне уявлення про те, що входить до кола їхніх обов’язків, і діють вони в тій або іншій ситуації не за інструкціями, не за законом, а лише на свій розсуд.
— Злочини, вчинені самими міліціонерами, криміналітет в лавах охоронців закону... Що це за особливе феноменальне вітчизняне явище у світовій правоохоронній системі? Безумовно, у багатьох країнах світу поліцейські самі порушують закон, але у них це виключення з правила, а не навпаки.
— З одного боку, як я вже говорив, нинішні правила гри змушують усіх гнатися за показниками, а не за злочинцями. А з іншого, — злидарські зарплати змушують міліціонерів йти на злочини. Адже в них теж родини, діти. От і починають хлопці міркувати, як мати зі своєї роботи зиск. То наркоту підкинуть підліткові із заможної родини, те наркоторговця відпустять за відкупні, то «влаштують гойдалку» в очевидній ситуації, коли винним, стає не порушник закону, а потерпілий. Дорого мати дешеву міліцію. Людина в погонах повинна знати, що за добре виконану роботу вона отримає гідну винагороду. Але якщо працює погано, якщо порушує закон, то рано або пізно він буде поза лавами своїх товаришів, втратить і гарну зарплатню, й майбутню пристойну пенсію. Тоді він буде триматися свого місця. Але як можна сьогодні його цінувати, коли система штовхає тебе на злочини, коли зі стража закону ти в будь-яку мить можеш перетворитися на злочинця й опинитися за гратами. Коли держава державним людям фактично не дає нічого, крім посвідчення й зброї та негласної настанови: от і все, що змогли, служи, і сам думай, як тобі прогодуватися, одягтися, взутися, виховати дітей і облаштувати для них затишний будинок. Коли в молодої, морально незміцнілої людини нічого не має, а є тільки зброя й влада — тоді й починається свавілля, що не має нема нічого спільного з боротьбою зі злочинністю.
Сьогодні так багато говорять про контрактну армію. Але чому не можна зробити контрактну міліцію, обумовити права й обов’язки кожної посадової особи офіцерської й сержантської ланки? Щоб він не на витяжку стояв годинами перед своїм розлюченим начальством, а виконував свої безпосередні обов’язки.
Багато моїх знайомих, чесні міліціонери, просто забороняють своїм дітям вчитися в міліцейських вузах. Та й самі діти наших співробітників, дивлячись з якими поневіряннями зіштовхуються їхні батьки, не бажають йти працювати до міліції. Хоча в глибині душі кожному з нас, що присвятили все своє життя служінню в міліції, було б приємно бачити, як син або онук продовжує справу батька й діда.
Харківська область.
