Щоранку в метро я бачу натовп стахановців. Спостерігаю, як із запалом він штурмує вагони, пробивається крізь нетрі до вільних місць... Народ їде на роботу. Бо робота — це можливість реалізувати себе, зробити кар’єру і, звичайно, заробити гроші. Соціалістичне змагання, трудові рекорди, маяки — ці слова відійшли в минуле разом із Радянським Союзом. Сьогодні ордени видають за інші подвиги. А про героїв ми читаємо не в газеті «Правда», а на сторінках глянцевих журналів. Хоча 70 років тому зі своєю популярністю Олексій Григорович Стаханов міг би заткнути за пояс трьох Гаррі Поттерів. Його трудовий рекорд також сприймали як диво, і не тільки в Радянському Союзі. Та й послідовників у Стаханова було куди більше.

Шахтарський Пегас

І звідки він такий узявся? «Я був сином бідного селянина з села Лугова Орловської губернії, — згадував Олексій Стаханов. — Ми мали клаптик землі в чотири десятини, а сім’я — п’ять ротів (батько з матір’ю та нас, дітей, троє). В дитинстві не пам’ятаю жодного світлого дня». Коли батька забрали на фронт, Олексієві ледве виповнилося 9 років. І він в одну мить перетворився на главу сім’ї і годувальника мами і сестер. Свою трудову кар’єру дев’ятирічний Олексій розпочав з наймита. В 11 років піднявся на щабель вище — найнявся підпаском до пана. Кажуть, той пообіцяв за роботу розплатитися конем. Це була мрія кількох поколінь Стаханових. Про нього марили і дід, і батько. А ось Олексій мріяв про особливого коня: сірого в яблуках. Власне, якби тоді ця мрія збулася, може б, ми і не почули про трудовий подвиг Стаханова. Але пан хлопця надурив: не дав ні грошей, ні коня.

Тож мрія повела Стаханова далі. «Чесно кажучи, я на шахту приїхав, щоб підзаробити на коня, — зізнавався він. — До цього зводилися всі думки. Планував підзаробити грошей і повернутися назад у село. Та вийшло інакше...»

А те, як вийшло, — стало одним з найбільших міфів радянської історії. Згідно з офіційною версією, в ніч з 30 на 31 серпня 1935 року за зміну Олексій Стаханов установив світовий рекорд (до речі, запис про це є навіть у Книзі рекордів Гіннесса): видобув 102 т вугілля, що в 14 разів перевищило норму. Як написала газета «Правда», цей рекорд став можливим завдяки вмілому використанню дива техніки — відбійного молотка. За десять днів Стаханов побив власний рекорд і видобув 175 т вугілля. А в березні 1936-го — 324 тонни. Приклад Стаханова почали наслідувати на інших шахтах. 14 листопада в Москві відбулася Всесоюзна нарада стахановців. Саме на ній пролунали слова Сталіна «Жити стало легше, жити стало веселіше». З тієї миті й розпочався потужний Стахановський рух.

Насправді рекорд шахті «Центральна-Ірміно» був потрібен як повітря. Шахта переживала нелегкі часи. Після незначного прориву в роботі (коли почали використовувати відбійні молотки) знову настало затишшя. Більше того, 1935 року шахта не змогла виконати піврічний план. Врятувати керівництво могло тільки диво. Ідея парторга Костянтина Петрова була геніально простою: кардинально змінити організацію праці та схему обліку видобутого вугілля. Якщо зазвичай шахтар вирубував прохід, а потім зупиняв роботу, щоб зміцнити колодами склепіння шахти, то того дня в забій мала спуститися ціла бригада: майбутньому героєві належало тільки видобувати вугілля. Чотирьом помічникам — розширювати забій і зміцнювати стіни. Проте видобуте вугілля вирішили записати лише на одну особу.

Для ролі «героя» Олексія Стаханова обрали не випадково. Він уже два роки працював з відбійним молотком. Але навіть обушком міг перевиконати норму. «У батька був кулак — розміром з голову дитини, — згадувала його дочка від другого шлюбу Віолетта Олексіївна. — Бувало на спір підлізав під коня і піднімав його. Тож не дивно, що на рекорд відправили саме його».

Наближався Міжнародний юнацький день (так тоді називали 1 вересня). Саме до цього дня і вирішили приурочити рекорд.

Мідні труби

Уже зранку 31 серпня було зачитано спеціальну постанову пленуму  профспілки шахт: занести ім’я Стаханова на дошку пошани, видати премію в розмірі місячного окладу, надати квартиру з телефоном, обладнати коштом шахти. Виділити сімейну путівку на курорт, закріпити два безплатних місця в клубі. І... надати в особисте користування виїзну кобилу... Так почали збуватися мрії. Далі — більше. Після кількох поставлених рекордів у шахту Стаханова більше не відправляли. Відтепер його завданням стало не ставити, а розповідати про рекорди. У Москві Стаханов проводив часу більше, ніж у рідній Кадієвці. Щоправда, про «своїх» він не забував: видобував товари для дітей Донбасу, розширював книжковий асортимент кадієвських книгозбірень. Для шахти випросив 500 метрів гумового шлангу у Серго Орджонікідзе. Та що там Орджонікідзе! Він вітався за руку з самим Сталіним. Парторг Костянтин Петров згадував пізніше, як проходили зустрічі в Москві: «Приїздимо зранку на завод чи фабрику, виступаємо в цехах. Потім обід з пиятикою. Вечірні зустрічі з акторами, інтелігенцією також закінчувалися бенкетом... Я ще міг відбитися, а Олексієві не давали передиху».

На той час Олексій Стаханов був уже батьком сімейства. І хоча з дружиною Євдокією жив, не розписуючись, у сім’ї підростало двоє дітей: Віктор і Клавдія. Проте саме в період частих візитів до Москви Євдокія «зникла» із сім’ї. Куди саме? Щодо цього — версій чимало. Згідно з офіційною — померла під час чергових пологів. За більш поширеною — закохалася в цигана і втекла з табором, залишивши дітей чоловікові. Віолетта Олексіївна розповіла в одному з інтерв’ю, що першу дружину батьки не згадували, але нібито вона просто пішла від чоловіка. «Якщо чесно, я її можу зрозуміти. Уявіть: звичайна кухарка з шахтової їдальні, малограмотна, не вміє поводитися в товаристві. А тут така слава на батька звалилася, іноземні кореспонденти понаїхали, прийоми, санаторії, зустрічі з делегаціями. Вона скрізь мала батька супроводжувати, і який при цьому мати вигляд, поняття не мала... Але природній розум їй підказав, що вони з батьком тепер не пара... Вона повернулася до того життя, де не треба замислюватись, який у тебе вигляд, що можна говорити, що ні. Стала жити з міліціонером-циганом. Зробила від нього аборт і померла».

А тим часом набирала обертів міфологізація. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило, що Стаханова можна прийняти в члени партії без кандидатського стажу, оскільки, за словами Петрова (який на той час став секретарем міськкому), Олексій «пройшов весь кандидатський стаж за одну ніч»... Поїздки, мітинги, виступи. Під час одного з таких у Будинку культури Харкова Олексій Стаханов звернув увагу на школярку. Як згадувала пізніше їхня донька Віолетта Олексіївна: «Мама розповідала, що дуже боялася виступати, хвилювалася — така знаменита людина! Після концерту учасники зустрілися з Олексієм Григоровичем, і вона дуже соромилася»... Через рік вони одружилися. Їй тоді було 15 років.

Галина була красивою, добре освіченою дівчинкою. Чудово володіла кількома музичними інструментами, добре знала англійську мову. Про заміжжя не думала, але вийти заміж за Стаханова і в 15 років стати мачухою двох дітей погодилася. Нібито не останню роль відіграв у цьому її батько, який одразу зрозумів перспективи: його доньці судилося бути дружиною не шахтаря, а депутата Верховної Ради СРСР, жити в Москві і ходити на кремлівські бенкети.

Незабаром так і сталося. 1937 року сім’я переїхала до столиці: трикімнатна квартира з м’якими меблями, килимами, роялем (молода дружина навчила Стаханова грати одним пальцем «Хасбулат молодой»), персональна машина, запрошення на прийоми в Кремль. А що для частих виступів на з’їздах і зібраннях трирічної освіти в сільській школі було замало, Стаханова відправили підучитися до Промакадемії. До речі, там навчалося багато стахановців, які вміли ставити трудові рекорди, але не вміли красиво про них розповідати. Промакадемію Стаханов відвідував не часто, але диплом отримав. Після цього його зарахували на роботу в Наркомат. «Своїми могутніми руками перебираю папірці», — скаржився Олексій Григорович друзям. На той час він остаточно став легендою. Вільного часу додалося. Стахановський рух просувався вже без Стаханова. Саме тоді він і почав запивати образи горілкою. Чутки про п’яні дебоші доходили і до Сталіна. Проте тільки одного разу він нібито попросив передати герою, що коли так триватиме й надалі, то йому доведеться змінити прізвище на більш скромне.

Були й інші неприємності. Олексій Стаханов дуже пишався своєю молодою дружиною. Йому подобалися захоплені погляди, які кидали чоловіки на Галину. Як розповідала донька Віолетта, коли одного разу матір з’явилася на випускному балу військової академії, зал закричав «Ура дружині Стаханова!». Приводів для ревнощів дружина не давала, але якось Стаханову довелося відбивати її у самого Берії. Одного разу посеред білого дня в ГУМі Галину Стаханову... викрали. Водій персональної машини помітив, що жінку заштовхали у автомобіль двоє чоловіків. У той час у Москві викрадали красивих жінок і дівчат. Коли Олексій Стаханов дізнався про викрадення, то одразу зрозумів, де шукати Галину. Досі не відомо, чи телефонував він Сталіну, чи викрадачі дізналися, чию дружину вони «позичили», але Галину повернули.

Донбаське заслання

Повоювати Олексію Стаханову не довелося. Живу легенду на фронт не відпустили. Відправили до глибокого тилу в Караганду. По поверненні в Москву Стаханов очолив у Мінвуглепромі сектор соціалістичного змагання і нагород. Відтепер він остаточно став символом. А після смерті Сталіна про нього взагалі забули. Багато років поспіль колишній ударник ходив на роботу, перебирав папірці, у вільний час (а його було багато) випивав, але одного разу сталося непередбачуване. До Москви приїхав французький революціонер Моріс Торез. Він захотів зустрітися з передовиком перших п’ятирічок. Коли Торез звернувся з таким проханням до Микити Хрущова, той відповів: «Стаханов живе і працює там, де йому і належить, — у Донбасі. Тому зустріч неможлива». Насправді Хрущов поняття не мав, де саме і що робить Стаханов. Коли йому доповіли, що Стаханов давно в Москві, він викликав його до себе і наказав повертатися в Донбас. На той час Стаханов був уже немолодою людиною. Він давно відійшов від виробництва, втратив кваліфікацію. Тепер, через 20 років, йому наказували їхати в маловідоме містечко, яке, за іронією долі, пізніше перейменували в Торез (на честь саме того французького революціонера).

Сім’я в заслання не поїхала. На новому місці Стаханову запропонували посаду помічника головного інженера шахтоуправління. Якийсь час Стаханов жив у гуртожитку. Потім йому виділили кімнату в будинку барачного типу з пічним опаленням і зручностями у дворі. Знайшлася і нова дружина. Одного дня Галина отримала повідомлення, що її шлюб зі Стахановим розірвано. Але пізніше з’ясувалося, що це не так. Стаханов став двоєженцем. Врешті останній «шлюб» Стаханова було анульовано.

Замість епілогу

Говорити, що на той час Стаханов став закінченим алкоголіком, а саме поняття «стахановщина» поговір давно переінакшив на «стакановщину», нема сенсу. Наприкінці 70-х Стаханов остаточно змінив свою прописку: останні роки він доживав в Обласній клінічній психоневрологічній лікарні Донецька. Через алкоголізм і склероз почав забувати мову, не впізнавав рідних. Як пацієнту всесоюзного масштабу йому виділили окрему кімнату, але Стаханову було в ній нудно. Він часто заходив у гості в сусідні палати і гостини нерідко закінчувалися мордобоєм. Стаханову не могли вибачити ні колишню славу, ні зустрічі зі Сталіним. Одне слово, все те, за що йому довелося заплатити такою дорогою ціною.

У листопаді 1977 року Олексій Стаханов помер. Про причини його смерті писали різне: інфаркт, інсульт, послизнувся в чайній калюжі і вдарився головою об ліжко, помер після чергової бійки... За версією Віолетти Олексіївни, батько послизнувся на шкірці від банана чи апельсина і, падаючи, вдарився об краєчок столу. Галина Стаханова просила у Суслова дозволу поховати Стаханова в Москві. Суслов відповів, що герой належить державі, і держава вирішує, де його ховати. Олексія Стаханова поховано на міському цвинтарі міста Торез. 15 лютого 1978 року місто Кадієвку було перейменовано в Стаханов. Ім’я Стаханова присвоєно кільком шахтам і спеціальним навчальним закладам... Героя Соціалістичної Праці Олексій Стаханов отримав за сім років до смерті. На той час він був змученою, спитою і тяжко хворою людиною.

На знімках: на пенсії. Стаханівський рух в радянській агітпропаганді і на першій сторінці «Таймс» (16 грудня 1935 р.).