Цього тижня виповнилось 35 років, відколи у столиці почав працювати Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини. За місяць до річниці суддівська колегія Європейського музейного форуму, штаб-квартиру якого розміщено у Парижі, внесла музей Тичини до короткого списку претендентів на перемогу у міжнародному конкурсі «Найкращий музей Європи». За всі роки незалежності музей-квартира Тичини став першим неприватним, муніципальним українським закладом, що представлятиме нашу державу у фіналі цього конкурсу і потрапить у каталог кращих музеїв Європи.

«Не знаю, що буде далі і яке буде остаточне рішення, але вважаю: це уже перемога — український музей вийшов у фінал. Ми щасливі, що у травні цього року на конференції матимемо можливість презентувати наш музей, культуру та всю музейну спільноту України», — переконана Тетяна Сосновська, директор музею Тичини.

Для європейського визнання колектив чимало попрацював. За словами Катерини Смаглій, директора Інституту Кеннана в Україні, національного кореспондента Європейського музейного форуму, коли музей відвідала комісія, вона була вражена різноманітністю програм для відвідувачів та його міждисциплінарністю.

Та те, що вразило і здивувало міжнародних експертів, українські можновладці тривалий час воліли не помічати. Музей існував та розвивався тільки власними силами та за власні кошти. «Це, мабуть, ще одна наша унікальність: свій внутрішній саморозвиток ми забезпечили собі самі, без жодної копійки бюджетного фінансування на ці потреби», — каже Тетяна Сосновська.

Через брак уваги з боку влади за 35 років роботи в одного з кращих музеїв Європи накопичилось чимало проблем. Приміром, і досі музей Тичини не є офіційним власником приміщення, у якому перебуває. Натомість змушений орендувати його у Національного музею літератури України. Це, зізнаються в адміністрації, спричиняє додаткові фінансові труднощі.

Так само попри те, що заклад є муніципальним, влада міста не виділяє кошти на проведення ремонту. Щоправда, навіть за умови, що жодного разу за 35 років в музеї не проводився ремонт, директор Тетяна Сосновська запевняє — це не найнагальніша проблема.

Понад усе колектив музею засмучує той факт, що усі їхні спроби змінитися, стати кращими та цікавішими для відвідувачів бачать у світі, та не помічають у власній країні. Попри те, що уже скоро інформація про Літературно-меморіальний музей-квартиру Павла Тичини з’явиться у каталозі найкращих музеїв Європи, у рідній країні його зараховують лише до третьої музейної категорії. «Третя категорія — це принизливо низький статус, приблизно рівень районних музеїв», — пояснює Тетяна Сосновська. За її словами, існує кілька критеріїв, яких треба дотриматися, щоб музею підвищили категорію. Йдется про вимоги щодо кількості експонатів, міжнародне визнання та загальну кількість відвідувачів. «Ми не проходимо лише по останньому пункту. І лише тому, що у нас експозиційна площа музею — лише 130 метрів. Ті нормативи, які є, — застарілі та нереальні. Звичайно, ми можемо подужати ту кількість людей, яка потрібна для першої категорії чи ж національної. Знайдемо солдатів, курсантів, студентів, які нон-стоп ходитимуть по музею. Але треба говорити і про те, що є розумна межа — критична кількість людей, які, пройшовши через музей, залишають його у нормальному стані. Щоб відповідати тим нормам, які діють ще з часів СРСР, то за два роки треба просто знищити музей тим табуном ніг, який має пройти, щоб їх порахували...» — обурюється пані Сосновська. Директор переконує: кілька років писали листи міській владі з проханням переглянути їхню категорію. Та відповідь завжди була одна: неналежна кількість відвідувачів. «Це, як кажуть, було би бажання — завжди можна зачепитись за щось, щоб відмовити», — констатує Тетяна Сосновська.

Приймати рішення про підвищення категорії має міська влада. Для музею Тичини — це важливо. Адже йдеться не тільки про імідж. «Коли, приміром, ми заповнюємо документи на якийсь грант, там є рядок — категорія музею. І коли ми ставимо третю, то люди, які далеко і не бачили самого музею, сприймають його як районний, який працює вряди-годи... Тому за нинішніх умов ми навіть не можемо претендувати на якесь визнання у колах грантодавців, у колах людей, які би хотіли вкластися у музей, — розповідає Тетяна Сосновська. — До того ж хотілося б, щоб те, що ми напрацювали, помічали не тільки у світі, а й вдома. Бо від того, чи відзначають твою роботу, залежить, чи є в тебе мотивація, чи ж вона завмирає».

У Міністерстві культури обіцяють у майбутньому переглянути правила категоризації музеїв і почати їх оцінювати не за кількісними показниками, а за якісними. «Розглядаємо американську модель, де є 38 критеріїв досконалості. Адже музей може бути маленьким, але ефективним. І навпаки... Ми ставимо собі за мету сформувати таку політику та такі критерії, щоб допомогти всім музеям», — каже Василь Рожко, начальник управління музейної справи Міністерства культури України. А поки що один з найкращих музеїв Європи святкує: все ще з оптимізмом, ентузіазмом, планами на майбутнє та вірою у те, що справедливість таки переможе.

До речі

Експозиційна площа музею — 130 квадратних метрів. У 2014-му заклад охопив своєю діяльністю понад 42 тисячі відвідувачів. Загальний дохід за минулий рік 92 тисячі гривень. Колекція музею — майже 30 тисяч експонатів.  Серед найвідоміших цікавинок музею Тичини — моновистави про поета, нічні екскурси з каганцями, пішохідна екскурсія «Київ, у якому жив Тичина», «Тичинівський поетичний марафон» тощо. До речі, це один із небагатьох музеїв у столиці, що справді намагається стати ближчим до відвідувачів і працює до 19—20 вечора по буднях.

Пряма мова

Сергій Анжияк, перший заступник директора Департаменту культури КМДА: «Це один із музеїв, який завдяки власним силам зумів зробити справжній європейський продукт. Маючи мінімум, отримує максимальний результат. Ні для кого не таємниця, що галузь культури фінансується не так, як хотілося б... Фактично бюджетних коштів вистачає лише на покриття зарплати та спожитих комунальних послуг. На превеликий жаль, цього року гроші на необхідний ремонт навряд чи будуть виділені. Я не так давно на посаді, але можу пообіцяти, що ми намагатимемося підтримувати музей».

Ліворуч — портрет юного Павла Тичини (фрагмент панно Михайла Жука «Чорне і біле», 1912—1914).