Про провінційного черкаського журналіста, якому пощастило за життя потримати в руках лише одну збірку своїх поезій, написано чимало. Однак до сьогодні для більшості українців біографія поета, яку можна вивчати як частку історії України, залишається «терра інкогніта»: народився 8 січня 1935 року, закінчив школу і Київський держуніверситет, працював журналістом у Черкасах, помер незадовго до свого 29-річчя від невиліковної хвороби... Насправді у трагічній долі поета, немов у краплі води, відобразилась трагедія його народу, талант і величезні можливості якого нещадно нищились професіональними «мічурінцями», що вирощували «єдиний радянський народ», який з часом перетворився на безликий електорат, готовий продати не лише свій голос на виборах, а й честь і совість за кілограм гречки.

Мати сміливість думати...

Нині багато говорять про різницю в якості знань міських і сільських школярів. Однак потяг до знань учня і талант вчителя все-таки не залежать від місця розташування школи та розміру зарплати викладача. Бо інакше хлопчик із села Біївці Лубенського району Полтавської області, чиє дитинство припало на роки воєнного лихоліття, навряд чи закінчив би золотим відмінником школу (точніше, аж три, почавши із початкової в рідному селі ще за часів німецької окупації, «прискореного» навчання для «переростків» у школі-семирічці в сусідньому селі Єньківцях та вже більш-менш повноцінних трьох класів Тарандинцівської середньої школи) і вступив 1952 року до одного з найкращих вузів України — Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. До того ж із першої спроби і на престижний факультет журналістики.

Та головне: сімнадцятирічний юнак вже тоді освоїв найважливішу життєву науку, навчившись називати речі своїми іменами. Отож коли смерть Сталіна, засудження культу особи і початок так званої «хрущовської відлиги» відкрили перед суспільством можливості для демократизації, серед небагатьох, хто мав сміливість думати і говорити, як веліли серце і совість, був Василь Симоненко.

Ще за рік до ХХ з’їзду партії, який дав «добро» на засудження сталінізму, карбується в поетичні строфи крик душі справжнього громадянина:

Поезія безплідна, мов толока,

 Усе завмерло, мов пройшла чума.

Немає Брюсова. Немає Блока, Єсеніна і Бальмонта нема.

Біля керма запроданці,кастрати

Дрижать від страху в немочі сліпій...

Коли б оту толоку розорати, Шевченко міг би вирости на ній.

Можна сперечатись щодо поетичних достоїнств цих перших віршованих спроб Василя Симоненка, але безсумнівно інше: таке вільнодумство в країні ще впродовж довгих десятиріч буде кримінальним злочином. Та й у незалежній Україні згадувані поетичні строфи ще не втратили своєї актуальності.

Череп замість м’яча

Одним із найважчих гріхів Василь Симоненко вважав байдужість. Бо хоча за неї і не судять, але саме вона — першопричина всіх неподобств і злочинів. Як свідчать пожовтілі від часу сторінки протоколів журналістських «летучок», про це не забував постійно нагадувати своїм колегам молодий завідувач відділу обласної газети «Молодь Черкащини» Василь Симоненко. А сказана ним у липні 1960 року фраза, що «державі має бути соромно за своїх громадян, які змушені поневірятись на чужині», сьогодні ще актуальніша, ніж понад сорок років тому, коли журналіст відмовився «кинути камінь» в оголошених «зрадниками» колишніх наших співвітчизників, що після віни не захотіли повертатись до «сталінського раю».

Мабуть, саме неможливість висловити все накипіле на душі у публікаціях в заідеологізованій пресі і зробила із Василя Симоненка справжнього поета. Бо лише створені ним у тісняві маленької кухоньки поетичні рядки, про які він із недосяжною для сучасних графоманів самокритичністю казав: «Я нашкрябав масу віршів, і вони, по-моєму, непогані, але ще не годяться для друку», давали змогу реалізовуватись і громадянському покликанню, і таланту митця.

Та навіть найкращі поезії Симоненка теж були «не для друку», що з усією очевидністю засвідчила перша і єдина прижиттєва збірочка «Тиша і грім», яка побачила світ 1962 року. Попри величезний успіх вміщених у ній поезій, які одразу почали поширюватись у рукописних копіях, багатогранний талант їх автора фактично був зведений до рівня романтизму, бо все, що не вписувалось у «прокрустове ложе» ідеологічної «чистоти», або безпощадно викидалось, або «каструвалось» до невпізнаності.

Наочним прикладом можуть служити перші рядки вірша, без якого не обходилась жодна із виданих за радянських часів збірок поезій Симоненка: «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!». Насправді в авторському варіанті це звучало зовсім по-іншому: «Любове світла! Чорна моя мука! І радосте безрадісна моя!».

Під час одного з творчих вечорів Симоненка на сцену передали записку. «Яку це Україну автор має на увазі, коли пише: «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті», а тому, мовляв, «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю»? У відповідь пролунало: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».

Для Василя Симоненка любов до України була не поетичною метафорою, а такою ж невід’ємною потребою, як дихати. Саме цією любов’ю диктувались безрозсудні (навіть на думку багатьох близьких друзів) вчинки Симоненка, одним із яких стало підписання ним разом із групою молодих українських митців вимоги про оприлюднення місцезнаходження масових поховань жертв сталінського терору. Тим, хто дорікав, що не варто губити поетичний дар від Бога заради давно минулих подій, поет відповів просто: «Я бачив, як хлопчаки у Биківні замість м’ячів ганяють черепи людей із дірками від куль у потилиці. Винуватити в цьому слід не дітей, а лише нас з вами. Якщо ми цього вчасно не зрозуміємо, то незабаром нам вже соромно буде сказати, що ми — українці».

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил»

Чи розумів Василь Симоненко, наскільки небезпечно протиставляти себе системі? Однозначно відповісти важко, бо він був все-таки романтиком і поетом, а не політиком. На це запитання, як згадує його студентський товариш Станіслав Буряченко, Василь Симоненко колись відповів сам: «Людей, які не бояться, немає. Але є люди, які перемагають свій страх». І приклад цих людей вкрай небезпечний для системи, про суть якої Василь Симоненко в жовтні 1962 року, коли багатьом ще здавалось, що «хрущовська відлига» ось-ось принесе довгождану весну, пророче напише: «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини».

Наперекір офіційним біографам, які впродовж десятиріч стверджували, що поет «помер від невиліковної хвороби», сьогодні дедалі більше дослідників життя і творчості Василя Симоненка переконані: він став однією із перших жертв постсталінської тоталітарної системи.

Улітку 1962 року Василя Симоненка заарештували. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану та Симоненком спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви господиня прилавка відмовилась продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум нагодилися двоє чергових міліціонерів і, звісно, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», — так описує події Олекса Мусієнко.

Лише наступного дня Василя Симоненка відшукали за 30 кілометрів від Черкас у камері лінійного відділення міліції на станції... імені Тараса Шевченка. За свідченням журналіста Віктора Онойка, який разом із колегами з «Молоді Черкащини» визволяв арештанта, Симоненко розповів, що його, прив’язаного до лавки, жорстоко лупцювали по попереку спеціальними шкіряними палицями з піском. Саме після цієї «зустрічі із владою» в поета почалися проблеми з нирками, що й стало причиною його передчасної смерті. Утім, навряд чи ті, хто так познущався над завідувачем відділу обласної газети, наважилися б на це, не погодивши свої дії з «вищим» начальством. Бо хоча претензії до законослухняності міліції були і залишаються, але у відсутності «чинослухняності» наших правоохоронців звинуватити важко.

На початку 1963-го Василь Симоненко став власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» на Черкащині. Та зашморг цькування дедалі тугіше затягувався довкола шиї опального поета. 3 вересня 1963 року він написав у щоденнику гіркі рядки: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова... Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю. «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. У квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надіслали гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

А 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Він помер за три тижні до свого 29-річчя. Підготовлена наступного року його шанувальниками збірка «Земне тяжіння», хоча й була висунута на здобуття Шевченківської премії, однак залишилась і без нагороди, і без належної уваги читачів: малий тираж та ідеологічна «кастрація» зробили свою чорну справу.

Справжнього Василя Симоненка більшість українців почули лише 1965 року, коли у Мюнхені вийшла його збірка «Берег чекань», вірші з якої завдяки передачам закордонних радіостанцій одразу здобули популярність на Батьківщині: їх записували і передавали одне одному, ризикуючи поплатитись за це свободою.

У відповідь в Україні видали відповідним чином препаровану і відредаговану збірку «Поезії» В. Симоненка, але ефект виявився абсолютно протилежним від очікуваного: навіть таку книжку миттєво розкупили, отож уже невдовзі довелось її вилучати з бібліотек і приватних книгозбірень. Більше ідеологи не ризикували: впродовж 15 років навіть ім’я Василя Симоненка, творами якого зачитувалось українство всього світу, на його Батьківщині було під забороною. Крім того, система зробила ще один висновок: відтоді до помешкань поетів одразу по їх смерті приходили «літературознавці в погонах», які про всяк випадок вилучали всі рукописи...

На знімках: у хаті Василя Симоненка; у Тарандинцівській школі, де навчався поет, відкрито кімнату-музей.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ та з архіву «Голосу України».