Люди скандували: «Пра-пор!»

28 січня 1992 року Верховна Рада прийняла постанову «Про Державний прапор України»

Ця історія сталася під час святкування п’ятиріччя незалежності України. Отже, був перший ювілей. Радянське минуле ще дихало в потилицю, а незалежне майбутнє ще здавалося безхмарним. Було це за кілька днів до запровадження гривні, за рік — до фінансової кризи, за чотири — до зникнення Гонгадзе і за вісім — до помаранчевої революції. Але мова про інше. Одна моя знайома пішла зі своїм шестирічним сином на Майдан святкувати День незалежності, й несподівано вони побачили там червоно-синій прапор. «Мамо, це іноземний?» — запитав син. Тоді ми дуже дивувалися з цього запитання. Здавалося, минуло тільки п’ять років, а вже підросло покоління ровесників незалежності, які не знають іншого державного прапору, а тільки жовто-синій. Це сталося так швидко і природно, що, здається, і не може бути інакше. Хоча вперше жовто-синій прапор було занесено до стін Верховної Ради тільки 24 серпня 1991 року. 4 вересня Верховна Рада прийняла постанову, якою дозволила використовувати його у протокольних заходах. Того дня прапор уперше підняли над куполом парламенту. І тільки 28 січня 1992 року депутати проголосували за постанову «Про Державний прапор України».

Така хронологія подій. Емоції, що їх супроводжували, ховаються за датами. В ті дні стінам парламенту довелося почути багато: і «Ганьба» і «Слава Верховній Раді!». Як піднімали прапор над Верховною Радою і приймали постанову про надання йому державного статусу, ми попросили пригадати людей, котрі в той період були народними депутатами. І «Слава Верховній Раді!» стосувалося саме їх.

Ігор Рафаїлович ЮХНОВСЬКИЙ, академік НАН, фізик-теоретик, політичний і державний діяч, в. о. голови Українського інституту національної пам’яті:

— Я тоді був головою Комітету з питань науки і освіти. І пам’ятаю, що питання символів держави просувалось у Верховній Раді дуже важко. Нарешті ми домовилися з Леонідом Кравчуком, що постанову буде постановлено на голосування, але для цього треба було приготувати відповідні матеріали. Особливо складно було домовитися про герб держави. І от спільно з Комітетом з культури, яким керував на той час Лесь Танюк, ми провели всеукраїнський конкурс. Надійшло дуже багато пропозицій, більш як 30 різноманітних плакатів з гербами. Вони були дуже гарні. Ці плакати певний час зберігали в Комітеті з питань культури, а пізніше вони кудись поділися. Але, врешті, ми зрозуміли, що великого герба у Верховній Раді ми точно не зможемо прийняти. А от щодо малого герба, то така можливість була. І пам’ятаю, нам тоді допомогла Лариса Скорик. Вона знайшла трьох графіків, яким ми поставили завдання зробити малий герб України. Вони сказали, що для цього знадобиться місяць часу. Ми їм дали два чи три дні. Працюючи без перерви, вони фактично зробили малий герб України. І в такому варіанті він і пройшов. Щодо прапору (що він має бути жовто-синій) особливих суперечок не було.

— А хіба не пропонували додати до нього червоного кольору?

— Звичайно, були пропозиції, щоб додати туди червону смужку. Це пропонувала комуністична більшість. Але якось так сталося, що і проголошення незалежності України, і вибір прапора, і герба, попри перевагу в парламенті комуністів, усе було прийнято більшістю Верховної Ради. Все-таки в дуже відповідальних моментах консолідація у Верховній Раді була.

Левко Григорович ЛУК’ЯНЕНКО, політичний та громадський діяч, багатолітній в’язень радянських тюрем і таборів:

— Звичайно, це була нагальна справа. Ми боролися за утвердження української символіки. Це була народна символіка, і треба було зробити її державною. До того ж ми відчували підтримку всієї України. Тоді атмосфера в Києві, і в усій країні була дуже патріотична. Україна проголосила незалежність. І хотілося, щоб вона мала свої символи, своє обличчя на міжнародній арені. Нас у Верховній Раді було депутатів 110—120, які активно обстоювали незалежність (приблизно четверта частина парламенту). Фактично більшість мали комуністи, але не всі вони виступали активно проти нової символіки. Багато з них приймали зміни як об’єктивну необхідність і розуміли, що зупинити процес уже не можна. Але, звичайно, були і затяті вороги — представники тієї московської п’ятої колони, які не хотіли, щоб Україна була незалежною. А прапор — це символ незалежності. Та їх було не так багато. Тому 28 січня 1992 року нам вдалося затвердити ту постанову з першого разу.

— На той час над Верховною Радою вже висів жовто-синій прапор.

— Так, але то була, можна сказати, самодіяльність. Хоча, звичайно, це вже був факт. По-моєму, прапор підняли через кілька днів після проголошення Акта про незалежність України. Того дня біля Верховної Ради зібралася величезна кількість людей. Думаю, тисяч тридцять. А в самій Верховній Раді точилася дуже гостра дискусія. Тож вирішили зробити перерву, щоб трохи проконсультуватися. Я пішов на вулицю. Там було встановлено мікрофон, де наші демократичні депутати виголошували перед людьми промови... Я вам відкрию одну таємницю. Може, я й зробив це не зовсім законно, але коли я тоді вийшов до людей, то сказав їм, що вже є рішення підняти прапор. Отож, хлопці, вперед! Хоча насправді такої постанови ще не було. Але я пішов на такий крок, бо подумав: притиснемо Кравчука, притиснемо комуністів. Поставимо перед фактом — куди вони подінуться? А ми вже мали підготовлених людей, у яких були драбини, необхідні інструменти, щоб піднятися нагору. Ось так.

А потім я забіг у Верховну Раду і до Дмитра Павличка... Кажу йому: «Люди вже прапор вішають. Ходімо скажемо Кравчуку, що назад вже ходу немає». І Павличко мене підтримав. Ми прибігли до Кравчука, той поставив постанову на голосування. І Верховна Рада проголосувала «за». Ось так це вдалося зробити.

Дмитро Васильович ПАВЛИЧКО, поет, перекладач, громадський і політичний діяч:

— Уперше великий жовто-синій прапор занесли до сесійної зали 24 серпня. Пам’ятаєте фотографію, де на першому плані — усміхнений Чорновіл? Ми заспівали «Червону калину». Але, звичайно, Рух вимагав, щоб цей прапор підняли і над Верховною Радою. Пам’ятаю, 4 вересня біля парламенту зібралося багато людей. Були побоювання, що люди увірвуться до Верховної Ради, бо вже почали ламати двері. Тоді я з іншими депутатами забіг до Леоніда Макаровича і сказав: «Дайте команду, щоб піднімали прапор, бо люди зараз тут все рознесуть!».

А потім став у вікні (з боку площі, десь там над фігурами) і звернувся до народу: «Чекайте, заспокойтеся: прапор піднімається!». І справді, за якусь мить прапор злетів угору.

Любомир Антонович ПИРІГ, академік АМ НАН України, видатний учений у галузі нефрології:

— 28 січня голосування пройшло більш-менш спокійно. Не було вже тих емоцій, як того дня, коли жовто-синій прапор уперше піднімали над Верховною Радою. 4 вересня засідання Верховної Ради вів Леонід Кравчук. Перед будинком парламенту стояли тисячі людей і слухали по репродуктору, що відбувається в залі. Обговорення постанови було дуже бурхливе. Нарешті рішення було прийнято. А я в сесійній залі сидів скраєчку і мені зручно було виходити. Тож я час від часу виходив на майдан перед Верховною Радою, щоб подивитися, що там діється, відчути атмосферу. Коли постанову було прийнято, я вийшов у кулуари, і чую як особи із секретаріату між собою перемовляються: «Що робити? Прапора ж немає». Я вибіг на майдан... А тоді біля парламенту ще не було огорожі, як зараз. Люди стояли навіть на сходах і скандували: «Пра-пор, пра-пор!». Я питаю: «У кого є прапор?». Підбігає до мене якась жінка: «Ось, пане, візьміть, візьміть. Це — прапор із Червонограда. Він — освячений». Я його взяв і віддав у секретаріат. Діловитість атмосфери в роботі зникла. Було загальне збудження. Я знову вийшов на вулицю, щоб також бути свідком, як підніматимуть наш прапор. І ось дивлюся: піднімають прапор синьо-червоний, а під ним — жовто-синій... На площі — скандують: «Ганьба!». Я знов біжу в зал. А Кравчуку вже сказали, в чому річ. І він оголошує: «Сталася технічна помилка». Я знову вибігаю на площу і кажу людям: «Заспокойтеся, зараз усе буде в порядку». Та люди за цим гамором слів Кравчука не почули. Але справді обидва прапори опустилися, і нарешті піднявся жовто-синій.