У публікаціях «Глобальна українська цивілізація» (06.06.2007 р.) та «Ки-Я(А)нська (У)країна» (19.09.2007 р.) ми вже довели тезу про безперервність української історії. Справді, Трипільська цивілізація України (VІ — ІІ тис. до н. е.) старша від Шумерської (+2500 р.), Єгипетської (+3000 р.), Індської (+3500 р.), Еллінської (+4900 р.), Римської (+5200 р.) та інших класичних цивілізацій планети. І це спонукає до подальшого дослідження впливів наших предків на світовий цивілізаційний процес.

Чому трипільці розділилися на аріїв і оріїв?

На думку дослідників В. Даниленка, В. Верстюка, О. Дзюби, В. Репринцева та ін., після формування протягом Х — VІІ тис. до н. е. на території України індоєвропейської спільноти остання змістилася на захід.

Трипільська цивілізація України окреслюється археологами в рамках VІ — ІІ тис. до н. е. Історики (С. Березанська та ін.,) ідентифікують праукраїнську етно-релігійну спільноту ІV — ІІІ тис. до н. е. як аріїв. Проте в українських міфах зустрічається і назва орії. Спробуємо розібратися в цьому питанні.

На нашу думку, Трипільська землеробсько-кочова цивілізація мала дві культурно-споріднені компоненти. Орії були переважно землеробами, але знали і тваринництво. Натомість арії, які розвинули кочовий компонент трипільської економіки, були переважно скотарями, хоча вирощували і хліб.

Як свідчать кам’яні архіви Шу-Нун (ХІІ — ІІІ тис. до н. е.) та шумерські таблички, в ті часи в суспільстві домінувала гендерно-політична формула розподілу повноважень: «Духовна влада — у жінок (жриць), а світська — у чоловіків (вождів)».

Арійська ж доба (з прирученням коня, винаходом колеса тощо) привела до того, що жрецями (брахманами) стають чоловіки, котрі залишають за собою і світську владу вождів (кшатріїв).

Політико-владна модель матріархату поступово змінюється патріархальною моделлю влади і в праукраїнському суспільстві відбувається ідеологічно-релігійний розкол, який фіксується в індійських «Ведах» і стає (окрім перенаселення, посухи та ін.) однією із причин тривалої експансії наших предків в усі боки світу.

Арії-«патріархали» пішли переважно на схід і взяли під контроль туземне населення Афганістану (тоді — Арія), Ірану (Аріан), Середньої Азії (басейни річок Сирдар’я, Амудар’я, міста Бухара та Самарканд, очолюваний династією Киянідів), Індії (Ар’яварта), Тибету (очолюваного родом Чингізхана-Арулат), М’янми (столиця Киянг), Камбоджі (керована арійським родом Камбоджеша), Індонезії (міста Самаринда, Семаранг), Філіппін (острів Самар), Папуа-Нової Гвінеї (місто Самарай), Нової Зеландії (народ маорі) тощо.

Своєю чергою орії-«матріархали» пішли переважно на південь та захід і поступово завоювали Палестину (Самарра), Єгипет (династії гіксосів), Елладу (яка стала Дорідою), Малу Азію (Карію), Західну та Центральну Європу тощо.

З часом нащадки обох трипільських етнічно-релігійних складових (індо-арії, кіммерійці, грецькі елліни, варяги) в різні часи повертатимуться в Україну... Проте сьогодні поговоримо про культурно-цивілізаційні впливи наших предків на формування еллінської цивілізації.

Українська Еллада

Реальні факти свідчать, що насправді еллінська цивілізація є дочірньою по відношенню до глобальної української цивілізації.

Автор праці «Про походження готів» Йордан (VІ ст. н. е.), посилаючись на античного історика Аблабія, писав, що слово еллін походить від грецького слова «ele» — болото, луг. Так їх називали тому, що згаданий етнос спочатку проживав (і проживає нині) на болотистих землях Меотіди (сучасного Азовського моря!).

Згодом елліни/лужичі розселилися не лише на територію сучасної Туреччини, Греції, Італії і т. ін., а й дійшли до Німеччини, Австрії та Франції.

Як стверджує дослідник середньовіччя Ф. Дворнік, до складу Священної Римської імперії, зокрема, входило Лужицьке королівство. Та й нині на території Німеччини проживають лужичі/лугани, мова яких дуже схожа на праукраїнську.

Разом з еллінами/лужичами переселялись до Середземномор’я й інші орійські племена, зокрема лелеги/пеласги.

Філолог С. Губерначук довів, що культ лелеки розвинувся у нас ще Трипільської доби, а нині «...в деяких районах Полтавщини лелеку називають лелега, тобто так, як називали себе пелазги».

Окрім того варто взяти до уваги свідчення єгипетських та єврейських джерел (у тому числі Біблії), що до об’єднання так званих «морських народів» входили: ахейці, лелеги, іонійці, еольці, дорійці, греки, міносці з острова Крит та грецькі мікенці.

Грецький історик Геродот стверджував, що греки-ахейці, або іонійці, «спочатку були пеласгійського походження» і що «до свого об’єднання з пеласгами елліни були нечисленними».

З ним погоджувалася і З. Рагозіна, яка на початку ХХ століття писала, що елліни «походили від найдавнішого кореня — пелазгів» і поділялися на ахейців, іонійців і дорійців — «геніальних майстрів військової справи».

Археологи підтвердили виділення еллінів з лелегсько-пеласгійського масиву приблизно у ІІ тис. до н. е. (розкопки могил інгульської культури в Херсонській області).

Більше того, порівняльний аналіз даних археологічних досліджень, проведених в Україні, Анатолії (Троя), Сирії (Угарит), на Кипрі, Сардинії (Італія), на острівній (Крит, Родос, Карпати) і материковій Греції та в Єгипті (Луксор), привів до фантастичних висновків!

Як свідчить археолог В. Клочко, характер знайдених та викарбуваних на рельєфах будинків та гробниць у вказаних країнах зразків зброї (круглі щити, списи і короткі, заточені з обох боків мечі) однозначно свідчить про її походження з Північного Причорномор’я (сабатинівська версія Трипільської культури, ІІ тис. до н. е.)!

Отже, археологи довели, що наші предки трипільці-орії ще чотири тисячі років тому залюднили території Марокко, Алжиру, Лівії (столиця Тріполі!), Єгипту, Ізраїлю, Палестини, Греції, Кіпру та Туреччини!

І ще одне. Філолог А. Поправко довів, що мова лелегів/пеласгів, яка є на даний момент найдавнішою історичною (зафіксованою письмово) мовою Європи, дуже наближена до сучасної української мови. Вас це не переконує?

Грецька Еллада

Фукидид і Діонісій Галікарнаський писали, що пеласги («лелеги» грецькою) з’явилися у Греції (як і в Єгипті) у ІV — ІІІ тис. до н. е.

Автор «Одіссеї» Гомер теж свідчив, що на Криті разом з етеокритянами, кидонами, ахейцями і дорійцями в місті Кноссі проживали й пеласги.

Аналогічних висновків дійшов і болгарський учений М. Будимир: «Пеласги або племена, споріднені з ними в мовному відношенні, займали райони Фінікії, Палестини, Криту, Кіпру, Еллади і Малої Азії».

Афінський Акрополь, за даними дослідження С. Наливайка, був створений на місці фортеці пеласгів Пелістикон, яку побудували за тисячу років до поселення там греків.

З книжки З. Рагозіної «Історія Мідії, другого Вавилонського царства та виникнення Перської держави» (1903 р.) ми можемо дізнатися, що римляни називали арейців «грецьким плем’ям пеласгійського походження».

Енциклопедичний словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона (1893 р.) нам засвідчить, що дорійці проживали в Малій Азії (Карії) та на островах Кос, Родос, Калімна і Карпати! І що, за даними німецького історика О. Мюллера (1844 р.), «найрізкіше виявився характер дорійського племені у Спарті».

Що ж стосується власне найменувань лелегів/пеласгів та греків, то є декілька версій. Наприклад, російський історик А. Чертков (1855 р.) стверджував, що лелеги називали греків по-українськи «граки» (чорні, чорняві), а останні називали лелегів «сонячними еллінами» (за русяве волосся та сині очі).

Є й версії Ю. Шилова: греки називали лелегів/лелек через білі паруси на кораблях або за трипільську традицію переселення.

До речі, греки, самоназвою яких є слово еллін, називають цим самим словом представників начебто «чужого» етносу...

Про Панів та міф про грецьку колонізацію Причорномор’я

Вас не дивує, чому так звана «колонізація» еллінами з Малої Азії (Карії) та острівної Греції (Доріди) була надто спокійно сприйнята кочовиками-скіфами?

Кримчанка Елеонора Петрова пише: «Останніх було надто мало, і вони не змогли б протистояти досвідченим скіфським воїнам, якби господарі країни не прийняли їх». Дивно, як для колоністів-загарбників, чи не так?

Але, якщо врахувати їхню етнічно-культурну спорідненість, все стає на свої місця. Повернулися родичі з дальніх країв — то нехай собі живуть!

Підтверджує це, за словами Геродота, і перський цар Дарій (з арійського роду Куруш), котрий вважав малоазійських і причорноморських еллінів родичами: «І ті, й інші — один народ».

Павсаній Перієгет (ІІ ст. н. е.), до речі, свідчив про перенесення з Тавриди до Еллади (а не навпаки!) релігійних культів: «Місце, яке іменують Лімнеєм (у Спарті. — В. Б.), є храмом Артеміди Ортії. Тут розміщено її дерев’яне зображення... Воно було перенесене до їхнього міста Орестом, який тут і царював...».

Зафіксуємо собі кримсько-українське (!) ім’я спартанського царя і візьмемо до уваги, що Еврипід, чи не найвідоміший античний драматург, одну із своїх п’єс теж назвав «Орест»...

Праукраїнський вплив на грецько-еллінську культуру проглядається і в таких фактах. У Греції у ІІ — І тис. до н. е. був популярний культ Лікейського («Вовчого») Пана — лісового бога пастухів. Аналогічний культ Пана був вельми поширений, наприклад, у Феодосії (VІ ст. до н. е.). У тамтешніх еллінів він був богом стад, лісів і полів.

Проте нас найбільше цікавить ім’я бога — Пан. Надто вже воно українське, чи не так?.. До речі, за свідченням античних авторів, одне з праукраїнських племен так і називалося — пани. А філологи підтвердять, що це слово, принесене у ІІІ — ІІ тис. до н. е. із Праукраїни в Індію, було дуже поширене в їхньому лексиконі. Пани, зокрема, згадуються в індійських «Ведах» — священних книгах аріїв... Коло замкнулось, чи не так?..

Отже, такі «випадковості», як назви племен (доряни/дорійці, арейці), спорідненість релігійних культів (Артеміди, Лікейського Пана), «дивні» збіги імен богів (Пан) та царів (Орест), географічних назв (Доріда, Карія, Карпати,) однотипність зброї, наводять нас на думку, що українська Еллада (Причорномор’я та Приазов’я) є «малою цивілізаційною батьківщиною» грецької Еллади!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор з інформаційно-аналітичної роботи Університету «Україна».