Василь ОНОПЕНКО: Справедливість у державі може забезпечити лише справедливий суд

Здебільшого причину такої ситуації пояснюють незадовільною діяльністю конкретних судів та суддів, але таке бачення проблеми, на моє переконання, дуже спрощене і поверхове. Насправді, прояви недобросовісності, зловживань та інших порушень з боку деяких суддів, які, на жаль, є і на які, безсумнівно, має бути адекватне правове реагування, — це лише один з цілого комплексу чинників, що визначають нинішню ситуацію у сфері здійснення правосуддя. До того ж вони є наслідком глибших процесів, зокрема: політичної та соціальної нестабільності; високого рівня корумпованості суспільних відносин; фактичної залежності суду від інших органів державної влади; недосконалості законодавства, його безсистемності, суперечливості, часто і далеко не завжди продуманого внесення змін до законодавства.

Сподіваюся, всі розуміють, що негаразди правосуддя є не лише проблемами судової влади і суддів. Суд і судді не існують поза системою державної влади, вони не є ізольовані від інших інститутів і суб’єктів. Крім того, за високого рівня корумпованості суспільних відносин процес втягування окремих судів у корупційні схеми є неминучим — у такому середовищі зростає попит на «замовні» судові рішення. А як відомо, там, де є попит, важко ліквідувати спокусливу пропозицію.

Про це, зокрема, переконливо свідчать замовні судові рішення у так званих рейдерських справах. Вжиттям певних організаційних та правових заходів проблему використання судів у неправомірному захопленні чужої власності вдалося зменшити. Але без загальної зміни політичної, економічної, правової ситуації її остаточно не розв’язати.

Серед великої кількості проблем, які є сьогодні актуальними для сфери правосуддя, виокремлю такі. Передусім це підрив правових засад здійснення правосуддя штучною політизацією цієї сфери, намаганням використати суд як засіб політичної боротьби або боротьби за власність. Прагнення мати «ручний» суд або «свого» суддю, по суті, означає приватизацію правосуддя. Невже прихильники такого підходу не розуміють, що для нормального життя у демократичній правовій державі альтернативи незалежному і справедливому суду немає? Невже ті, хто прагнув і прагне контролювати суд, вважають, що будуть вічно при владі і що відбудована під приватний інтерес система завтра не перейде під контроль нового власника?

Уразливим вітчизняне правосуддя робить існуюча, як правило, узаконена залежність суду від інших органів державної влади. Так, у залежність від органів виконавчої влади суд ставить установлений порядок організаційного, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності судів, соціально-побутового забезпечення. Для зміни такої ситуації слід невідкладно:

Державну судову адміністрацію вивести із системи органів виконавчої влади і зробити її складовою судової влади;

запровадити порядок фінансування судової влади, який реально забезпечував би її незалежність. Свого часу, будучи народним депутатом, я вніс відповідний законопроект на розгляд парламенту. Ще торік, у червні, його прийняли у першому читанні конституційною більшістю, однак ухвалення в цілому чомусь затягнулося.

Не може бути незалежного суду в конкретній справі, якщо залежною є судова влада загалом.

Ключовою навіть серед найактуальніших проблем правосуддя вважаю відсутність організаційної та процесуальної єдності судової системи України. На сьогодні в нашій державі, уявіть лише, створено кілька автономних судових систем, які мають відокремлене кадрове, фінансове, матеріально-технічне забезпечення, свої органи суддівського самоврядування, ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо. Йдеться про систему господарських судів на чолі з Вищим господарським судом, адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом і загальних судів на чолі з Верховним Судом України.

У цьому, по суті, закладено міну уповільненої дії для правосуддя, держави і суспільства. Відбувається руйнація єдиної судової системи, а з нею державної влади загалом. Це негативно позначається на судовому захисті прав людини, бо вже сьогодні Верховний Суд у багатьох випадках позбавлений дійових правових засобів впливу на забезпечення однакової судової практики, на виправлення судових помилок, що їх припустилися суди нижчих ланок. Тоді у громадян не залишається нічого іншого, як шукати правду у Європейському суді з прав людини.

Сьогодні є реальна загроза того, що руйнація єдиної судової системи України триватиме. Нова редакція Закону «Про судоустрій», яку Комітет з питань правосуддя 21 лютого рекомендував парламенту ухвалити в першому читанні, передбачає утворення вже не трьох, а п’яти автономних судових систем: системи адміністративних судів, господарських судів, кримінальних, цивільних, на вершині кожної —відповідний вищий суд, та незрозумілої системи, до якої, судячи з усього, повинні входити: дільничні, апеляційні загальні суди та Верховний Суд.

За цим проектом судовий устрій держави матиме складну, громіздку конструкцію з двох місцевих судів (в тому числі з трьох видів окружних судів — кримінальний, адміністративний, господарський), трьох видів апеляційних судів: адміністративний, господарський і, так би мовити, загальний (кримінальні і цивільні справи), чотирьох видів вищих спеціалізованих судів: Вищий цивільний суд, Вищий кримінальний суд, Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд та Верховний Суд України. А ще давайте згадаємо про систему військових судів. Зрозуміти логіку такої побудови складно навіть фахівцям після її детального вивчення. А що робити звичайному громадянину, як йому зорієнтуватися у хитросплетінні спеціалізації судів та підсудності справ?

Законопроект створює передумови для правового конфлікту судових систем, оскільки Верховний Суд та вищі спеціалізовані суди наділяються однаковим за юридичними наслідками правом давати судам нижчого рівня роз’яснення з питань застосування законодавства. Крім того, за цим проектом, всупереч Конституції, Верховний Суд фактично перестає бути не тільки найвищим судовим органом, а й судовим органом загалом, оскільки позбавляється касаційної функції.

Рада суддів України, яка представляє весь суддівський корпус, прийняла відповідне звернення до Президента та Верховної Ради, визнавши запропонований проект про судоустрій юридично необґрунтованим, історично невиправданим для України та незрозумілим для її громадян.

Сподіваюся, парламент виважено і надзвичайно відповідально підійде до розгляду цього проекту. А ті, хто планує таку систему судів і вважає себе визначними архітекторами, мусять замислитися, що ця система судів може поховати і їх під своїми уламками. Але найсумніше, що через це страждатимуть прості громадяни України.

У контексті проблеми єдності судової системи окремо хочу акцентувати увагу на питанні доцільності утворення адміністративних судів. Утворювана система окружних та апеляційних адміністративних судів ускладнює доступ до правосуддя людей, оскільки такі суди розташовані на значній відстані від населених пунктів, у багатьох випадках це 100—200 і більше кілометрів. Нагадаю, що в області передбачається створити окружний адміністративний суд — один на всю область. А апеляційні суди «обслуговуватимуть» по кілька областей. Наприклад, нещодавно створено Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд. У ньому буде 10 суддів і працюватиме він на три області — Запорізьку, Кіровоградську та Дніпропетровську. Уявляєте, яке на них буде навантаження, якщо врахувати, що за минулий рік у цих областях 80 суддів розглянуло понад чотири тисячі адміністративних справ?

Що вже казати про Львівський адміністративний апеляційний суд, який обслуговуватиме вісім областей заходу України. Це ускладнить процес звернення до них громадян, їх участь у судових засіданнях, обумовить для них додаткові фінансові витрати на поштові послуги, проїзд та перебування у місці розташування таких судів.

Це що, є доступ до правосуддя? І це той самий європейський стандарт, на який посилаються ті, хто підтримує такий судоустрій? Це колапс судової системи!

Обґрунтування необхідності утворення окружних судів тим, що це начебто забезпечить незалежність суду від впливу місцевої влади, не може вважатися прийнятним з правової точки зору. Залежний суддя — це вже не суддя, хоч би в якому суді він працював — у господарському, цивільному, кримінальному, місцевому чи Верховному Суді. Тому проблему слід розв’язувати створенням системи забезпечення незалежності кожного судді, а не лише судді певного суду.

Дехто не втомлюється пояснювати необхідність створення окремої системи адміністративних судів виконанням пріоритетного завдання, яке для України визначила Рада Європи, а також відповідністю такої системи європейським стандартам. Насправді, суверенній державі ніхто не може вказувати, яким має бути судоустрій чи правова система загалом. Єдине, що нам можуть рекомендувати відповідні міжнародні інституції, — це забезпечення функціонування справедливого суду. Якою системою судів це буде забезпечено — внутрішня справа кожної держави.

Створення окремої системи адміністративних судів передбачає колосальні фінансові витрати. У зв’язку з цим виникає запитання: де нам за нинішньої скрути взяти щонайменше мільярд гривень, щоб лише запустити функціонування адміністративних судів із понад тисячею нових суддів цих судів, у тому числі близько 100 суддів Вищого спеціалізованого суду? Це за того, що в державному бюджеті у нинішньому році на функціонування судової системи загальної юрисдикції передбачено 1 мільярд 744 мільйони гривень (половина від потреби). І все це дехто називає державним підходом до формування судової системи.

Спеціалізація судів не може бути самоціллю, сенс такої спеціалізації в іншому — забезпечити належну якість та ефективність правосуддя, зробити його доступнішим для людей.

Мене запитують: чи є цьому альтернатива? Звичайно, є! Необхідно зберегти наявний на сьогодні порядок розгляду адміністративних справ, запровадивши у місцевих судах спеціалізацію суддів. За необхідності, кількість суддів у таких судах може бути збільшено.

В апеляційних судах слід створити апеляційні палати, які безпосередньо розглядатимуть апеляційні скарги в адміністративних справах. Причому без збільшення кількості суддів апеляційних загальних судів, оскільки в них на сьогодні є близько 360 суддівських вакансій, а завантаженість цих судів невелика — на одного суддю апеляційного суду на місяць припадає лише близько 10 справ. Для порівняння: на суддю місцевого суду нерідко припадає майже 200 справ та матеріалів, а суддя Верховного Суду у середньому розглядає 70 (судді цивільної палати — 150).

Істотною проблемою, що перешкоджає належному захисту прав людей, є також надмірна формалізація судових процедур, ускладнення судового процесу, коли він здійснюється заради процесу. До того ж надмірно ускладнений. Взяти хоча б процесуальний порядок руху господарських справ. Під час розгляду в місцевому суді виноситься проміжна ухвала, яка оскаржується до апеляційного суду. З апеляційної інстанції цю справу повертають до місцевого суду, або йде оскарження — оскаржується до Вищого господарського суду... Справа може просто «бігати» місяцями, роками із однієї інстанції до іншої і залишатися по суті невирішеною. Ми повинні спростити судовий процес, і нині Верховний Суд над цією проблемою працює.

Усе це та багато інших проблем — результат безсистемного, хаотичного, непродуманого, науково не обгрунтованого реформування судової системи.

Вочевидь ті, хто сьогодні визначає напрями судової реформи, не має чіткого і єдиного принципового бачення майбутнього устрою нашої країни. Наслідком цього стають небезпечні експерименти з кардинального реформування правосуддя. За такої ситуації головне наше завдання полягає в тому, щоб, по-перше, не допустити руйнації наявної судової системи, по-друге, максимально використати її можливості для вдосконалення правосуддя.

Дехто може оцінити такий підхід як гальмування судової реформи, а як на мене, — це розумний, виважений і державний підхід.

Ключ до судової реформи передусім лежить у площині судового процесу. Саме процес (процедури) визначає сутність правосуддя. А його створили таким, що він буквально вимучує суддів та інших працівників суду. Тому, розпочинаючи реформування судової системи, слід спочатку визначитися зі змістом судового процесу, його предметом і видами, а вже потім під відповідні функції правосуддя вибудовувати систему судових органів. А в нас реформування здійснюється з іншим підходом: утворюються відповідні суди, а потім під них підганяється процес. Саме таке ми спостерігаємо на прикладі адміністративних судів. Це все одне, що воза ставити попереду коней.

Непродуманість реформування судового процесу призвела до того, що на розгляді Верховного Суду України нині перебуває більш як 40 тисяч цивільних справ. Роками чекають, доки їх розглянуть в касації. Це профанація касації, це вже чиста формальність. Ситуація склалася не з вини 20 суддів Судової палати в цивільних справах, які сьогодні працюють на межі фізичних і психологічних можливостей. На кожного з них припадає на місяць по 100—200 справ і матеріалів. Проблема породжена непродуманим законодавчим регулюванням касаційного розгляду цивільних справ. До речі, більшість рішень Європейського суду з прав людини, в яких констатовано порушення судами України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стосуються порушення «розумного» терміну розгляду справи в суді. Таких рішень Європейський суд 2005-го ухвалив шість, а 2006 року — вісім.

Тому я вдячний народним депутатам за прийнятий нещодавно закон, який дасть змогу здійснити касаційний розгляд цих справ уже найближчим часом. Хоча зрозуміло, що кардинальне розв’язання проблеми касаційного перегляду судових рішень попереду — знову-таки шляхом змін процесуального законодавства.

Ще одна нагальна процесуальна проблема — віднесення у 2001 році до компетенції суду розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху. Приблизно половина усіх справ, які розглядають суди першої інстанції, — справи цієї категорії. У 2005-му їх було три мільйони, а 2006 року — вже чотири мільйони. Доцільно було б залишити у підвідомчості судів найбільш тяжкі дорожні порушення та розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність працівників ДАІ у «дорожніх» справах.

Незважаючи на всі недоліки, всю складність ситуації, я переконаний, у нас є соціальні, політичні, правові та інші передумови для того, щоб в Україні був створений справедливий суд. У цьому кревно і однаково мають бути зацікавлені всі: політики, представники бізнесу і влади, громадяни. Бо переважна більшість громадян у будь-якій країні хоче жити за визначеними законом правилами, хоче розраховувати на справедливе вирішення державних і приватних справ, на впевненість у завтрашньому дні. І всі ми — незалежно від посад, які обіймаємо, від статків, прагнемо стосовно себе справедливості, яку в правовій державі може забезпечити лише справедливий суд. А суспільству важливо мати такий суд уже сьогодні.