Продовжуємо рубрику «Театральна реформа», започатковану в кінці минулого року. Цього разу наш співрозмовник — художній керівник Черкаського академічного театру ляльок Ярослав Грушецький (на знімку). Він — випускник харківського інституту мистецтв. В очолюваному ним театрі йдуть не лише казки для дітей, а й вистави для дорослих, зокрема класичні п’єси європейського театру абсурду.
Це — система
— Ярославе Ігоревичу, чому про театральну реформу говорять так голосно і тихо одночасно?
— Зводиться все до двох суттєвих протиріч. Якщо зміни відбуваються в країні та в суспільстві, то, очевидно, вони повинні торкатися всіх сфер. Бо це дивно звучить — давайте все реформуємо, а театр залишимо як є. Або — нічого не будемо реформувати, а театр реформуємо. В обох випадках театр приречений...
Якщо держава бере на утримання театр або систему театрів, то, напевно, від них чогось хочуть і, скоріше за все, не мистецтва. Тут варто було б сказати про цензуру і утворення радянської системи театрів. Методологія підготовки актора і режисера в Україні часто-густо спирається на постулати так званого реалізму — тобто мистецького напрямку, найбільш прийнятного і зрозумілого для ідеологічної цензури.
Дивіться: педагоги театральної школи кажуть сьогодні, наприклад, що треба вчитуватися в обставини п’єси, «йти за автором». Отут і з’являється примара цензури. Бо, коли ви в обов’язковому порядку змушуєте режисера «йти за автором», то ніби наперед убезпечуєте його від таких казусів, які були з Лесем Курбасом. Згадайте, Микитенкову п’єсу «Диктатура» — про колгоспи — Курбас поставив як фарс. Тобто ніби перевернув той сенс, що закладений у твір драматургом. За це Курбаса й знищили. А нас і досі навчають: робіть так, як у автора написано, — і все у вас буде благополучно!
Звання і визнання
— Виходить, радянську систему зруйнували, а її складові залишилися?
— Коли ми говоримо про авторитарну державу, якою була і Україна до останнього часу, то там головний — чиновник. Якщо в західному світі, світі буржуазних цінностей, шлях між актором і глядачем пролягає напряму, то в авторитарному суспільстві між ними багато посередників.
Як у нормальному суспільстві винагороджується актор? На нього ходять люди, а значить — він цікавий і отримує за це свої гроші. Як винагороджується у нас? Ми платимо в бюджет гроші, але улюбленого актора не бачимо. Чи бачимо раз на місяць. Цей актор інколи одержує почесне звання, але не від нас: чиновники подають відповідні папери Президентові, той підписує. Але який стосунок це має до прямого контакту глядача і артиста? І це чомусь називається народним визнанням... По-перше, звання «народний» смішне, бо це архаїчний марксистсько-народницький підхід. А тим часом більшість модерністських течій у мистецтві — взагалі «антинародні», бо спираються на «внутрішню правду» митця, а не на взірці масової культури, улюбленої отим самим «народом». Це — елітарне мистецтво. Якщо артист займається модерністським мистецтвом, він апріорі не може бути «народним». Це суперечність. Тоді треба вводити якісь інші звання.
Але світ давно вже придумав, як відзначати успішного артиста — шляхом грошової винагороди, а не почесних грамот. Я хочу сам особисто визначати свого народного артиста. Я це й роблю — коли свої п’ятдесят чи сто гривень віддаю у віконечко театральної каси. Так я, глядач, визначаю — сам, безпосередньо — якість акторської роботи і не хочу, щоб із мене брали податки до держбюджету на утримання нецікавих мені «народних» і «заслужених».
Освіта
— Система нашої освіти, зокрема театральної, складна і антиприродна по своїй суті. Замкнуте коло для тих, хто хоче розвиватися вільно, як це притаманно творчій особистості.
— Щоб отримати право потрапити в театр, ви маєте віддати п’ять років своїх людино-годин. В СРСР людина повинна була пройти через «санпропускник» вищої школи, щоб не ляпнути чого зайвого зі сцени, не мати своєї думки. На заході актор росте інакше: чіпляється за будь-яку можливість, шукає, пізнає професію. І його вміння — це його проблема. Акторська школа в Парижі — два роки. А наші класики — наприклад, Станіславський, Образцов — не мали режисерської освіти. І що?
Я не кажу, що не треба вчитися. Але ми повинні дбати про вміння. Тобто важливо, не який у тебе диплом, а що ти вмієш, коли приходиш на роботу в театр чи якийсь проект. А де ти здобуватимеш майстерність — в університеті мистецтв чи біля митця — це твоя проблема. От цю монополію треба зруйнувати — що буцімто тільки театральний вуз дає необхідні вміння. Бо, скажімо, у мене в театрі фактично витягують репертуар, їздять на фестивалі ті, хто театральний не закінчував.
І те, що система державної освіти накинула своє ярмо на мистецтво, мовляв — без нас нікуди — неправильно, як на мене. Талант — це стала величина, він або є, або його нема. Якщо талановиті люди потрапляють до театрального вузу, то яку не роби з ними архаїчно-бездарну постановку, талант усе одно буде видно. Ну, потім скажуть, що це педагоги молодці. А ви наберіть бездарностей і навчіть, тоді я зможу окреслити цінність «школи».
Куди йти?
— Тобто у тих, хто самостійно розвивається, держава не зацікавлена?
— Я б сказав — їй байдуже. То хай дасть хоча б змогу конкурувати на рівних із «професіоналами» тим, хто прийшов у театр із вулиці, хто самовдосконалюється, їздить на майстер-класи. Це ж і саму систему альтернативної освіти розвине.
Театр може визначити для себе: йому потрібна та реформа чи ні.
А нині знову-таки все зводиться до чинного законодавства. Придумали «атестацію», але ж це знущання, а не реформа. Що можна було б зробити? Хоча б у контракті з актором диференціювати заробітну плату. Якщо я знаю, що цей актор працюватиме у виставах, які становлять основу репертуару, то я з ним підписую контракт. Тобто все залежатиме від виробітку. Це ж можна зробити? Може, таки до цього дійде?
Я б акторів готував два роки, але паралельно за ними має бути право на ще одну освіту — чи то педагогічну, чи яку іншу. Щоб після розірвання контракту з театром для актора не виникло трагедії, коли він змушений буде піти. Щоб він заробив собі на пенсію і почувався людиною...
Театр — справа молодих. Можливо, не потрібна така велика трупа, які зараз є в театрах за стандартним штатним розписом. І «зайвих» людей при цьому не буде — просто замість одного виникнуть три, чотири театри, і вони будуть різні. І це чудово, бо неможливо ж постійно ходити на одні й ті самі вистави, правда?
Розмову вела Анна Куриленко.
Черкаси.
Фото надане театром.
