Учора першому й останньому президенту СРСР Михайлові Горбачову виповнилося 75 років. Сьогодні він живе зі своєю дочкою і двома внучками, котрі називають Горбачова просто «дід».

— Михайле Сергійовичу, Україну згадуєте? Цікавитеся тим, що відбувається в Києві?

— Знаєте, одного разу, щоправда, давно, я став свідком того, як Леоніда Кучму в Кремлі шпетили наче секретаря парткому. І подумав: чого можна чекати від такого президента? Сьогодні я бажаю українцям просування до добробуту. Україна мені особливо близька, бо в мені наполовину українська кров, мій дід один із Чернігова, бабуся з Харкова. Відносини між Росією і Україною справді сьогодні неважні, але багато чого залежить від Росії. Гадаю, і в Україні є люди, котрі підкидають у вогонь непотрібних дискусій не тільки дрівця, а й вибухівку. Всі проблеми вирішать не політики, а народи Росії та України, ми приречені, щоб жити разом.

Водночас я палкий прихильник державного суверенітету України. Ніхто не зазіхає на незалежність України, відновімо бодай ділове взаємовигідне співробітництво. Ми — слов’янські народи, треба, щоб наше начальство «не собачилося», коли йдеться про нашу дружбу. Якщо в цього покоління нічого не вийде, то наступне покоління відповідальних політиків об’єднає наші інтереси.

— А вам ночами не сниться «перебудова»?

— Ні, мене не мучить совість. У результаті перебудови було ліквідовано репресивну монополію КПРС, почалася гласність, скасовано цензуру, вперше відбулися демократичні вибори. Уже до кінця 1980-х років Радянський Союз перестав бути тоталітарною системою. Тоді світ ішов до ядерної війни, а вже влітку 1988 року президент США Рональд Рейган стояв на Красній площі і проголошував, що Радянський Союз більше не є «імперією зла», а в грудні 1989 року «холодна війна» закінчилася. Я думаю, що перебудова була мирною антитоталітарною революцією, розпочатою в ім’я ідеалів демократії і соціалізму. Тоді суспільство було буквально вагітне очікуваннями.

Москва.