Нещодавно в Україні створено і зареєстровано Демократичне об’єднання «Українська Національна Рада». Про мету, структуру та особливості цього громадського новоутворення розповідає його голова Юрій ПАЛЬЧУКОВСЬКИЙ.

Вибрали абревіатуру «УНР»

— Юрію Івановичу! Які завдання ставить перед собою нове формування?

— Задум вибудувати таку структуру аж ніяк не випадковий і не спонтанний. Ще під час створення партії «Єдність» в 1999 році в її статут було закладено ідею консолідації патріотичних сил в Україні. Звідси й назва, яка й передає нашу мету.

Ми твердо переконані: без єдності українського суспільства наша держава успішно розвиватися не може. Маю на увазі державу могутню, цивілізовану, справді європейську, духовно здорову.

— Як визрівала концепція об’єднання?

— Ми виходили з того, що політичні партії відбивають не загальнонаціональну стратегію, а лише погляди окремих груп чи прошарків населення, а тому поставили перед собою завдання втілити в життя давню мрію: раніше чи пізніше консолідувати всі патріотично-демократичні сили на грунті спільних програмних завдань та ідеологічних принципів. Стрижень єднання — любов до України, спільна праця задля народу.

— Гасла не нові...

— Оскільки згуртувати українців в одну політичну силу поки що просто неможливо (на жаль, це неспростовна теза), ми дійшли висновку: потрібно шукати іншу формулу єднання української нації. Ось так для реалізації відомих давніх лозунгів визрів новий підхід — демократичне об’єднання. Пропонувалося майже двадцять варіантів його назви, але ми вибрали саме таку — «Українська Національна Рада». І тому, що абревіатура «УНР» асоціюється з Українською Народною Республікою, і тому, що вже була «Українська Національна Рада», яка спочатку 1920-го, а потім 1940 року прагнула консолідувати всі справді патріотичні політичні сили. Діяла вона в Києві та Львові.

— Символічно, Юрію Івановичу, що установчі збори відбулися в будинку Центральної Ради (нині київський Будинок учителя), але все-таки в роботі форуму відчувалося регіональне, точніше, столичне начало.

— На зібрання ми запросили ВСІ політичні партії й громадські організації демократичного спрямування. На жаль, участь у роботі взяли далеко не всі. Тоді ще нам здавалося, що об’єднати українське суспільство дуже просто. Та ми гірко помилилися.

— І опустили руки?

— Навпаки, ініціатори ще більше згуртувалися. Ми швидко збагнули, що замало кинути клич «Єднаймося!». Народ це зрозумів би, але сили, які керують чи й маніпулюють державою, вожді, безпосередні й опосередковані, ті, що на видноті й ті, що в тіні, цього не сприймали й не сприймають сьогодні. Їм потрібна не єдина Україна, об’єднана великою національною ідеєю, а Україна клаптикова, розпорошена, поділена на Схід і Захід, конфесії, розсмикана в різні партійні куточки. Ось чому й досі немає цілісної структури, яка уособлювала б та виражала б волю всього народу.

Такої структури не вибудовують, зокрема, ті лідери, які вже мають політичні організації, свої ніші. Харизматичні особистості нізащо не поступляться власними інтересами хоча б уже тому, що сьогодні код амбіцій простіший за формулу єдності. Любов до людей, національної спільноти залишається романтичною чи й пустопорожньою декларацією. Тяжіння до творення добра й утвердження духовності не стало загальнонаціональною, об’єднавчою справою. Лише справді віддані Україні люди можуть знайти сили, щоб переступити через свій апломб та особисті інтереси.

На жаль, амбітність переважає в діях усіх лідерів без жодного винятку. Це було за Чорновола, який створював перші демократичні інституції, це домінує й сьогодні. Гіркі помилки нічого не навчили наших найяскравіших проводирів та їхнє близьке оточення.

Дід мав свої вітряки

— Очевидно, до таких переконань треба було йти не день і не два...

— Я народився в Києві. Батько мій — залізничник, мати — робітниця. Закінчив технікум транспортного будівництва, був механіком на будівництві метрополітену, начальником дільниці. Поїхав на Північ, працював п’ять років у Сургуті, а потім несподівано для багатьох пішов до органів внутрішніх справ, віддав вісім років цій нелегкій роботі. Закінчив з відзнакою академію МВС. Саме тоді й зрозумів (ще функціонувала комуністична система), що треба змінювати базові, засадничі цінності, а ті ідеї, які лише декларувалися, необхідно втілювати в реальне життя. Чесність, порядність, совісність, законність, прозорість — усього цього й сьогодні бракує.

— Як у вашій душі визрівало українське начало, коли почала формуватися справді національна свідомість? Чи це все з колиски повелося?..

— Звичайно, ні. Хоча багато що, як мовиться, передалося з материнським молоком. Прадід і дід по батьковій лінії (він із села Кінські Роздори Запорізької області) продовжували давній козацький родовід. Дід Овсій по материній лінії мав свої вітряки, був, як тоді казали, куркулем із глибоким українським корінням.

Моєю настільною книгою став «Кобзар» Шевченка. Слухаю переважно класичну музику, народні пісні, хоча люблю творчість Миколи Мозгового, Тараса Петриненка, Оксани Білозір, Руслани. Таких, як вони, не можна зробити не українцями. Приходить молоде покоління, для якого важать не емоції, а розум, орієнтація на світові тенденції. Має значення вже не просто віра у високі ідеали, а реальне втілення цих ідеалів у життя.

— На жаль, в Україні не дуже багато справді національно свідомих підприємців.

— Їх більше, ніж здається на перший погляд. Режим, який формувався протягом останніх років, загнав у глибини душ або просто викорчував чи випалив усе те, що має бути законом життя: патріотизм, духовність, любов до рідної мови. Люди, надто ж підприємці, принишкли, затаїлися, замкнулися в собі. Вони — мов стиснута пружина. І ця пружина спрацює під час усенародного волевиявлення. Те, що нині на споді людських душ, вихлюпнеться на поверхню.

— Вулкан прокинеться...

— Так, хоча, зрозуміло, це образний вислів. Я виключаю будь-які революційні методи у творенні добра для народу. І раніше, не применшуючи ролі політичних партій, ми прагнули створити такий осередок, де люди могли б вільно висловлювати свої погляди, виробляти єдину позицію, захищати спільні інтереси. Усі наші дії сьогодні також спрямовані на те, щоб українці не роз’єднувалися, а об’єднувалися — об’єднувалися для розв’язання не лише економічних чи політичних, а й духовних та культурних проблем.

Нещодавно ми підготували науково-практичну конференцію «Українське суспільство — від розбрату до єдності», на якій виступили відомі політики й інтелектуали, зокрема Микола Головатий, Юрій Гнаткевич, Віктор Шишкін, Володимир Сергійчук та багато інших. Плануємо провести другий етап цієї конференції, де буде розглянуто роль національних меншин в об’єднанні українського суспільства. Ми хочемо показати, як можуть взаємодіяти представники різних націй і національностей задля формування гармонійної української спільноти, адже держава сьогодні усунулася від розгляду цих питань.

Печать політики й кримінальне тавро

— Чи потрібно й доцільно підприємцеві йти в політику?

— Самі обставини змушують залишати звичну для українців позицію «моя хата скраю» й брати активну участь у політичній боротьбі. Система нинішньої влади вже давно зрослася з криміналітетом. Витворився конгломерат, в якому не можна розрізнити складові, визначити, де режим, а де злодії в законі. Сьогодні також дуже важко розмежувати політику й бізнес. Чому? А тому, зокрема, що діє потужне бізнесове лобі у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів. Бізнес диктує прийняття переважної більшості законів і урядових постанов. Зрештою, в законодавчій та виконавчій владі переважають люди дуже багаті, принаймні, аж ніяк не бідні, такі, що живуть на одну заробітну плату. Сьогодні бізнесмени не можуть розвиватися лише як бізнесмени. Печать політики лежить на всьому.

— А поруч — кримінальне тавро.

— Політика й криміналітет гальмують розвиток бізнесу, спотворюють його стратегію й тактику, викривлюють філософію. Наш бізнес не має авторитету за кордоном, не може запропонувати якісь нові ідеї світовому підприємництву. Бізнес залежить від політики, а політика — від бізнесу. Тому одне з головних завдань «Української Національної Ради» таке: деполітизувати Верховну Раду і виконавчу владу.

— А насамперед — адміністрацію Президента.

— Я про неї навіть не згадую, бо такий позаконституційний орган — суто наше недолуге ноу-хау, яке робить Україну світовим посміховищем. Нинішня владна система диктує ту поведінку, яка їй потрібна і яка вкладається в рамки прийнятої гри. Вийти за них практично неможливо. Сьогодні безвідмовно діє принцип: крок ліворуч або праворуч — політичний розстріл. За таких умов складно працювати не на режим, а на Україну й народ.

— На жаль, Юрію Івановичу, часто-густо і вузькопартійні погляди беруть гору над загальнодержавними, всеукраїнськими інтересами.

— Політична партія — це колективна структура. А насправді здебільшого все вирішують лідер та його оточення. Тому й кажуть: які лідери, такі й партії. Отож уже в самій їхній побудові порушуються демократичні принципи, зводиться нанівець вплив простих партійців на зверхників. В партійних структурах виробляється своя етика, усталюються певні традиції, починають домінувати корпоративні інтереси, кругова порука, суть якої сконцентровано у відомому вислові: «Такий-то — справді сучий син, але ж то НАШ сучий син». І всі чи майже всі гріхи прощаються. На мій погляд, уже давно назріла потреба комплексного аналізу діяльності всіх партій.

Якщо не булава, то пернач

— Це стосується й Української партії «Єдність», яку ви, зокрема, представляє в об’єднанні?

— Безперечно. Ідея її створення виникла ще 1998 року. Тоді було винесено на розгляд громадськості таке питання: «Як ви вважаєте, чи потрібна партія, яка об’єднає українське суспільство?» З приводу цього у засобах масової інформації, зокрема і в «Українській Газеті», з’явилася анкета. Я відповів на її запитання, бо саме цим жив і вірив у неминучість консолідації різних верств населення нашої країни. Передчував, що раніше чи пізніше складеться ситуація, за якої виникне авторитетна об’єднавча структура.

Як відповідь на заповнену анкету мені надійшло запрошення на установчу конференцію. Я тоді вже працював генеральним директором спільного підприємства «Київ—Донбас». Ми виробляли програму, обговорювали статут майбутньої структури. Були непрості дебати, під час яких формулювалися засадничі принципи. Коли 16 жовтня 1999 року відбувся установчий з’їзд Української партії «Єдність», ми зрозуміли, що потрібно наповнювати програмні документи якісно новим змістом. Визріла думка й про лідера. Ним став Олександр Омельченко. Отже, наголошую, він не стояв біля витоків Української партії «Єдність». Це, можливо, чи не єдиний лідер, який не формував для себе чи під себе політичну структуру, хоча мав таку можливість. Партія створювалася за ініціативи низів, колективно, без орієнтації на якусь яскраву харизматичну особистість.

Під час численних дискусій ми глибоко усвідомили: це велика різниця — створювати партію для народу, для України і під себе та для себе. Українська нація дуже сильна, але її типовим представникам притаманне тяжіння до відокремленості, духовної замкнутості, до суверенності власного «я», а отже, й амбітності, прагнення мати якщо не булаву, то пернач. Це й зрозуміло: скільки років відбирали в нас незалежність, самостійність чи, за Шевченком, «хиренну волю». Але ж, приспана, вона завжди жевріла в душах. Звідси подеколи хворобливий потяг до внутрішньої відокремленості. Отож ми знову й знову шукали формулу об’єднання вже не на партійній, а набагато ширшій чи й загальнонаціональній платформі.

У нашому лексиконі стали звичними поняття злагоди, порозуміння, консолідації, а не протистояння, протиборства. Та знову й знову виникало запитання: з допомогою якої інституції можна ефективно подолати шлях від розпорошеності до єдності політичних партій, різних прошарків української еліти? Це мала бути структура, котра, об’єднуючи багатьох, нікого не принижувала б.

— Тобто, Юрію Івановичу, почало домінувати миротворче начало.

— Швидше це начало добротворче. Дійшовши згоди, ми й створили вже згадуване демократичне об’єднання «Українська Національна Рада», а пізніше її своєрідний штаб — Українську Координаційну Раду.

За майбутнім — вічність

— Партія «Єдність» висунула Олександра Омельченка кандидатом у Президенти. Як ви оцінюєте шанси київського міського голови в боротьбі за найвищий пост?

— Дуже високо, хоча ми розуміємо, що стати Президентом йому дуже непросто. І все-таки працюємо задля перемоги свого лідера. Завдання таке: продемонструвати політичним колам і народу, хто такий кандидат від Української партії «Єдність», які його програма й життєва позиція.

Ми хочемо заявити свої принципи боротьби за нову Україну, переконувати суспільство в тому, що треба захищати й обстоювати саме такі, а не інші цінності й ідеали. У програмі нашої партії чітко записано, що Україна повинна стати справді українською, глибоко національною, сильною, демократичною державою, яка розвиває давні традиції й плекає свою культуру та духовність.

— Олександр Омельченко, зрештою, як і всі його суперники, наголошує, що вірить у перемогу. Якщо ж він зазнає поразки, то...

— Він поразки не зазнає. Так, представник «Єдності» може не перемогти, але він не програє. І партія, і Демократичне об’єднання «Українська Національна Рада» працюватимуть далі, бо вони створені не ситуативно, а задля великої політичної справи — консолідації патріотичних сил.

— Кому ваш кандидат у Президенти, образно кажучи, передасть свої голоси?

— Гадаю, що так питання не ставитиметься. Певен, люди самі зіставлять програми Олександра Омельченка та інших претендентів і зроблять правильний вибір. Не маю сумніву, електорат партії «Єдність» проголосує в другому турі (якщо він буде) за того кандидата, погляди якого найближчі  до програми партії «Єдність», до тих принципів, які ми пропагуємо в суспільстві.

— Ви братимете участь у наступних парламентських виборах?

— Обов’язково. Ми не прихильники кон’юнктурних підходів. У нас дуже чітка далекосяжна програма: формування цілісної загальнонаціональної ідеології, яка дасть змогу зробити Україну справді Українською державою.

Я хотів би принагідно звернутися до лідерів національно-демократичних сил України, до тих людей, у душах яких — Україна, із закликом відкинути свої амбіції, облишити суєтне, минуще й подумати про майбутнє, за яким — вічність.

Розмову вів Микола СЛАВИНСЬКИЙ.