На першому курсі рідного історичного факультету педінституту куратор групи повідомив, що нам дуже пощастило. Окрім практики в піонерських таборах та школах, майбутні історики мають попрацювати археологами. Комусь ця ідея сподобалась. А я, уявивши собі, що замість канікул на морському узбережжі, «паритимуся» на розкопках, особливих радощів не відчула. До того ж практику ми мали проходити неподалік від Південноукраїнської атомної станції. Між студентами повзли чутки про високий рівень радіації в тих місцях.
Утім, ухилитися від проходження практики не було жодної можливості. Тож після закінчення першого року навчання виїхали до місця розкопок. Як пояснив викладач, планується, що ця територія затоплюватиметься у зв’язку з будівництвом водосховища для атомної станції. Тому й треба провести археологічні дослідження.
Мальовнича природа узбережжя Південного Бугу, де розташувалася наша експедиція, надихнула на археологічні «подвиги» навіть ледарів. А коли перший з моїх однокашників відкопав якийсь чудернацький шматочок глиняного посуду, бажання знайти справжні скарби охопило всіх. І, незважаючи на палюче сонце, спеку та спрагу, копали ми той курган з подвійною активністю. Нарешті і мені пощастило, — знайшла частинку від глечика та ще й з візерунком. Тоді й зрозуміла, що змушує бородачів-археологів мотатися по експедиціях. Азарт, пошук загублених цивілізацій, нові відкриття та враження — що може бути важливіше для фанатів своєї справи.
Згадала про свій археологічний «досвід», зустрівши нещодавно викладача інституту, а тепер університету, — завідувача кафедри всесвітньої історії Юрія Спиридоновича Гребеннікова та аспіранта цієї самої кафедри Кирила Горбенка. Звісно, предмет розмови — а що тепер шукають миколаївські археологи, якими відкриттями можуть похвалитися? Чула, начебто розкопки ведуть у самому центрі Миколаєва в так званому Дикому Саду.
На перехресті шляхів та цивілізацій
З подивом дізналася, що багаторічні дослідження експедиції Миколаївського державного університету імені В. Сухомлинського призвели до сенсаційного висновку. Там, де зливаються річки Південний Буг та Інгул, наприкінці другого тисячоліття до нашої ери з’явилася факторія-поселення (сьогоднішній Дикий Сад), яка зв’язала населення Степового Причорномор’я з Егейським світом, Середньою та Північною Європою. Транспортні коридори, про розвиток яких сьогодні голосно заявляють політики та економісти, з’ясувалося, були налагоджені ще більш як три тисячі років тому (!).
— На той час південь України населяли кімерійські племена, — розповідає Юрій Спиридонович. Найцікавішим, з наукової точки зору, археологічним регіоном є Степове Побужжя, де проживали племена сабатинівської та білозерської археологічних культур. Накопичені нами під час розкопок Дикого Саду матеріали дають змогу по-новому поглянути на історію регіону. І не тільки регіону. Фактично поселення було своєрідним стародавнім «інтернаціоналом».
Так, після загибелі Хетської держави та Трої з’явилася потреба пошуку нових шляхів, які б зв’язали родовища міді на сході та олова на заході заради бронзоливарного виробництва. Було зроблено спробу відновити економічні зв’язки Старого Світу, який поступово руйнувався. Населення нашого регіону, використовуючи карпатські перевали, виходило до верхів’їв Південного Бугу, вздовж якого йшли каравани. На перехресті торговельних шляхів «північ—південь» та «схід-захід» й з’явилася своєрідна факторія-поселення «Дикий Сад». Саме тут караванники зупинялися, відпочивали, поповнювали необхідні запаси, ремонтували спорядження та молилися своїм богам. Отже, цей торговий та культурний центр функціонував саме на перехресті останніх транскультурних економічних зв’язків минаючого бронзового віку, поки їх не зруйнувала наступна доба заліза, а на зміну кімерійцям не прийшли скіфи.
За 15 останніх років миколаївськими археологами досліджено 70% площі поселення, на якій виявлено 16 археологічних об’єктів: дві промоїни — північна та південна межі пам’ятки, 13 приміщень різної функціональної приналежності та ритуально-культовий спуск-підйомник. Отримані матеріали дають можливість реконструювати різні сфери життєдіяльності населення Степового Побужжя тих часів. Аналіз культових приміщень поселення доводить, що його жителі поклонялися сонцю, місяцю, вогню, шанували предків та героїв, практикували культ родючості та фалічний культ.
Скарби з Дикого Саду
— Під час дослідження пам’ятки, як відомо, першорядну роль відіграє матеріальна культура. Вона визначає культурну специфіку та приналежність древніх поселень та його жителів. Тож якими саме знахідками представлена матеріальна культура поселення Дикий Сад?
— Наші знахідки поділяються на кілька груп, —продовжує Юрій Гребенніков. — Це керамічний матеріал, вироби з кісток тварин, кам’яні знаряддя праці та металеві вироби. Основу «колекції» становить кераміка. Зокрема, горщики різних форм. Здебільшого це вузькодонні, витягнуті посудини з орнаментацією — характерні згладжування, зубцюватий штамп, удавлення, косі насічки, валики. Окремо виділяються фрагменти банкоподібних горщиків, у тесті яких присутня слюда. Такий компонент, як слюда, використовувався під час виготовлення посуду в регіонах культур фракійського гальштату і Центральної Європи, а для Степового Побужжя практично маловідомий.
Оригінальну частину керамічної колекції з поселення Дикий Сад становлять корчаги, які належать до тарного посуду. Це досить великі посудини, лощені і не лощені. До речі, ми знайшли унікальний екземпляр — корчагу висотою 39 сантиметрів. Взагалі всі керамічні вироби поселення, з одного боку, мають генетичні зв’язки із сабатинівською керамікою, а з другого — мають великий вплив культур фракійського гальштату і синхронних культур лісостепової зони. Значний відсоток іншої культурної кераміки в колекції підтверджує факт керамічного запозичення й імпорту в Степове Побужжя із західних і північних регіонів ойкумени.
— А чи можна зробити висновки на підставі ваших знахідок про те, чим займались жителі поселення тисячі років тому?
— Звісно, це ми й намагаємося встановлювати. Наприклад, багато висновків дає колекція кістяних виробів. Незважаючи на спад косторізної справи у білозерський час, у Дикому Саду виявлено досить рідкі для нашого регіону вироби. Це 65 знарядь праці, виготовлених із кісток рогатої худоби, риб, рогів оленя, щелеп, ребер і копит коня. Кістяні знаряддя праці призначалася для обробки шкір та туш тварин, риби, полювання, обробки кераміки, ткацтва, виготовлення кінської упряжі. Тож можна впевнено говорити про розвинене серед жителів поселення ремісниче виробництво, насамперед — шкіряне, керамічне, ткацьке. Проте основа життєдіяльності факторії — торгівля.
Знайдено багато знарядь для виготовлення такелажної оснастки. У зв’язку з цим можна зробити висновок про те, що Бугом ходили кораблі, яким потрібні були канати, вітрила тощо. Виявлені на поселенні кам’яні зернотерки, зернові ями свідчать про розвиток землеробства. Елементи кінської узди — про скотарство.
Можемо похвалитися хоча й невеликою (лише 21 предмет) колекцією металевих виробів. Це кинджали п’яти видів, побутові речі (шила, шпильки, бронзові казани, рибальські гачки, пилки), металеві прикраси (браслет та фібула).
Найчисельніший — більш як 100 одиниць — комплекс кам’яних знарядь. Вони використовувалися традиційно для обробки зерна, дерева, кісток, бронзи. Одинична в колекції поселення і досить рідка знахідка — кам’яна плитка двосторонньої ливарної форми. З одного боку форма була призначена для відливання бронзового наконечника дротика і тридірчастого псалія (елемент кінської упряжі), з другого — уздечного кільця.
Наші висновки про «інтернаціональний» характер поселення підтвердилися й дослідженням порід кам’яних знарядь. Петрографічний аналіз розділяє камінь колекції за походженням на три типи: перший —місцевий камінь, що видобувався з виходів у долинах рік Південний Буг та Інгул. Другий — привезений з регіонів Південних Карпат, Малої Азії та окремих регіонів Середземномор’я. Третій — тяжковизначеного характеру, може бути і місцевим, і привезеним здалеку. Це говорить про багаторазові відвідування поселення Дикий Сад різноетнічними групами місцевого або стороннього населення. Крім цього висновку, петрографічний аналіз показав, що камінь пам’ятника за низкою ознак відрізняється від порід інших поселень зрубно-сабатинівсько-білозерського часу нашого і прилеглого регіонів, що підтверджує унікальну репутацію поселення Дикий Сад.
Завершуючи бесіду з цікавими співрозмовниками, я цілком погодилася з висновком про те, що факторія справді була культурно-релігійним і торгово-економічним центром Степового Побужжя і Східної Європи. Подумалось і про те, що з географічного стану регіону стародавні цивілізації мали чималий зиск. Тому і всіляко дбали про збереження перехрестя велелюдних шляхів. Однак на початку ХХІ століття транспортний потенціал українського Причорномор’я залишається невикористаним повною мірою і незатребуваним у довгострокових стратегічних планах. Здається, такий шанс, підтверджений історією та даний природою, втрачати не можна.
Миколаїв.
