18 жовтня виповнюється 75 років Л. Безверхому, колишньому керівникові одного з провідних в Україні підприємств, діяльність якого була засекреченою.
У лютому 1967 р. на околицях Чернігова розпочалося грандіозне будівництво великого заводу. Прикметною його особливістю було те, що про цю подію знало лише обмежене коло осіб. Навіть коли Чернігівський радіоприладний завод наступного десятиріччя нарощував потужності, преса мовчала про його передовиків, успіхи та досвід. На «Хімволокні», камвольно-суконному комбінаті багато виробничників стали героями соцпраці, але на «ламповому» (так називали радіоприладний між собою чернігівці) ніби й не могли досягти таких висот. За радянських часів — жодної публікації у засобах масової інформації про справи, людей підприємства! Про те, чому так сталося, ми попросили розповісти його колишнього директора, лауреата Державної премії СРСР Леоніда Івановича Безверхого, який 25 років очолював багатотисячний трудовий колектив.
— Зрозуміло, причина, — пояснив він, — не в тому, що ми не справлялися з виконаннями планів чи були на поганому рахунку. Насправді (тепер про це можна говорити відкрито) завод у військовому відомстві мав адресу: поштова скринька В-8558. Ми виробляли здебільшого продукцію військової тематики. Вона становила 70 відсотків замовлень, які отримували.
— У Чернігові тоді ходив поголос, що керує підприємством генерал...
— Я теж про це чув. Та, хоч як парадоксально, мій шлях у директори був досить простий. Я народився у селі Градизьку Полтавської області. Батьки у 1930-х переїхали до Києва. Там я пішов до першого класу. Мій батько працював на Дарницькому військовому заводі №7. Коли почалася війна, це підприємство разом з робітниками та їхніми сім’ями евакуювали до Саратова. В евакуації почалося моє трудове життя. Вже у 13 років я працював трафаретником в Астрахані на рибзаводі. А потім у Саратові освоїв фах токаря-інструментальника і працював разом з батьком на евакуйованому заводі №7. До речі, вранці вчився, а потім шість годин ще працював. Мені підставляли тумбочку, щоб дотягнувся до обладнання. Десять класів я закінчив у 1947 році в Києві. Захоплювався історією, літературою. Та поряд з домівкою був автодорожній інститут, і я вступив на його механічний факультет. Після закінчення вузу в 1953 році мене направили інженером-технологом на військовий завод №7. У 1961 році як молодого спеціаліста, «за покликом партії», а точніше волюнтариським рішенням М. Хрущова, відрядили, як і багатьох виробничників високої кваліфікації, у село Глибоке Бориспільського району головним інженером колгоспу. Через рік я там став непотрібним і влаштувався працювати на Київський радіозавод. За рік—півтора мене помітили і призначили начальником дослідно-експериментального цеху. У той час я вже обжився, отримав власну квартиру, купив автомобіль. Зарплата начальника цеху сягала тоді 400—500 карбованців. Тому, коли почали агітувати стати десь у Чернігові директором заводу, який треба ще було будувати, то я двічі відмовлявся. Але зрештою мене переконали переїхати на нове місце...
— Коли розпочалося будівництво?
— 14 лютого 1967 року. Ми виїхали у засніжене поле. Тут на наших очах почали готувати котлован під закладку фундаменту заводської котельні та їдальні.
— З чого почалася ваша діяльність як керівника?
— Спочатку було створено Перший відділ. Через нього йшла документація, листування з Міністерством загального машинобудування СРСР. Начальником цього підрозділу був призначений представник КДБ. Перший відділ пильно вивчав усіх перед тим, як узяти на роботу. Якщо у когось родичі проживали за кордоном, то їм відмовляли. В основному на підприємство брали робітників, молодих спеціалістів з благополучних сімей, тих, хто не мав до цього проблем з правосуддям.
— Чи знала ваша дружина, чим ви насправді займаєтеся?
— Звичайно, ні. Я вам навіть скажу, що завод мали право відвідувати лише перші секретарі обкому та міськкому партії. Інших відповідальних чиновників обласного рівня на його територію не пускали.
— Коли було важче — як будували завод чи вже під час виробництва важливої апаратури?
— Ще під час мого призначення заступник міністра сказав: «Це перша жертва...» Тобто у Смілі за час будівництв подібного заводу змінилось кілька директорів. Це був важкий, напружений час. Того не вистачає, того не доставили. А в Москві вимагають, щоб усе було зроблено в заплановані терміни. Повірте, це не закінчилося, коли навіть завод запрацював на повну потужність. Часто траплялося, що я ночував на заводі. Бо треба було якнайшвидше виконати відповідальне завдання. І вранці о 8-й годині проводив нараду...
— Вас усе-таки не зняли!
— П’ять разів знімали! Ось їдальню здавали, і там комісія знайшла якісь відхилення від стандартів. Хотіли зняти. Та обійшлося суворою доганою.
— А нагороди були?
— Ордени: Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора. Щоправда, про це та присудження мені Державної премії ніде не повідомлялось. Я навіть за кордон не мав права з’їздити! Уже тільки після проголошення незалежності України нагороджений «гласно» кілька років тому орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
— Тепер уже можна розкрити секрети номенклатури продукції, яку випускав ваш завод?
— Ми починали з випуску телеметричної апаратури. Виробляли датчики, які cтежили за станом життєдіяльності ракет. Крім того, запускали супутники з нашою апаратурою, яка могла визначити точні координати цілі для удару-відповіді із землі. Також готували «начинку» для ракетоносіїв, навігаційну апаратуру. Особливий напрям — мікроелектроніка. Займалися виготовленням вузлів, 95 відсотків яких доводилося бракувати. Але п’ять відсотків справних — це був дуже високий показник. Отже, загалом ми працювали на космічну галузь та забезпечували військове міністерство необхідною високоточною діагностичною апаратурою.
— А що було «мирним прикриттям» заводу?
— Ми були фактично одними з головних постачальників комплектувальних для виробництва телевізорів «Славутич» та «Берізка».
— Але ж починали фактично з нуля. Як вдалося навчити усього цього тисячі робітників?
— Справді, колектив формувався не один рік. Він, я би сказав, зростав професійно разом із становленням підприємства. Вдалося дібрати і виховати серйозні кадри. Ось такий приклад. Я був у свій час токарем-інструментальником і добре знаю, що це за хліб. І ось до мене якось заходить токар-інструментальник. Він приніс подарунок: у металевій кулі через невеликі отвори він зробив ще кулю, усередині якої теж була невеличка куля! Майстер своєї справи просто показав, як у його цеху можуть виконувати такі ювелірні суперзавдання.
— У Чернігові один з житлових мікрорайонів називають хутором Безверхого. Вас це не ображає?
— Абсолютно. Це з теплотою хтось придумав. Що на це скажу: росли корпуси підприємства велетня —водночас будували багатоповерхівки для робітників, спеціалістів заводу. Щороку 200—250 сімей справляли новосілля. Крім того, збудовано чудову лікарню, яка й нині є однією з кращих у Чернігові. Поліклініка, технікум, база відпочинку «Лада», піонерський табір «Електрон» — це ті об’єкти, якими я теж пишаюся. Бо все це сьогодні діє, служить людям.
— Уже більше десяти років ви на заслуженому відпочинку. Після директорських буднів не важко звикати до іншого ритму життя?
— Я народився у селі. Ще коли в евакуації працював на військовому заводі, то знайшов там в одному місці клаптик землі і виростив на ньому картоплю. Весну, літо та й частину осені проживаю в Ковчині Куликівського району. Садимо з дружиною городину. Доглядаємо її. Консервуємо свої помідори, огірки. Це такі основні клопоти...
— Цікавитеся справами заводу?
— Звичайно. Я нічого поганого людям не зробив, тому і сьогодні вільно заходжу на підприємство, мене охоче приймає мій вихованець, генеральний директор ВАТ «ЧеЗаРи» Костянтин Колесник, члени його команди. Буває, навідуються до Безверхого і в село. Я дуже радий приїзду своїх колег. Головне, ще можу щось їм підказати.
— Вітаємо вас з наступаючим 75-річчям. Бажаємо добра, світла, здоров’я! До цих побажань приєднуються і великий колектив, керівники ВАТ «ЧеЗаРи», зі становленням і розквітом якого пов’язані основні трудові віхи вашого життя.
— Дякую.
Інтерв’ю провів Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігівська область.
