Петро ЛАСТІВКА — заслужений діяч мистецтв України, художній керівник волинського муздрамтеатру імені Шевченка. У нього темперамент відчайдушного боксера, чия перевага не у вазі, а в хоробрості. Це відчувається у монолозі, вміщеному нижче. Він — максималіст. Працюючи в провінції, Ластівка високо тримає планку художньої вимогливості й ставить вистави, на прем’єри яких до Луцька їздять з інших міст, навіть із Києва.
«Мені часто доводиться слухати поважних державників з екрана телевізора, на конференціях, святкових заходах чи по радіо. Говорять завжди про народ, промисловість, дітей, пенсіонерів, робітників, фінанси, державні інтереси, економіку...
Про мистецтво чую рідко, а про театр — ніколи. І душить мене образа. Театру ніби й немає в нашій державі. Ні, я розумію, що державців такі дрібниці не цікавлять, вони до театру не ходять або ходять дуже-дуже рідко. Їм важливіше поговорити про економіку... До речі, вони весь час говорять про свою економіку. Завжди — тільки про ті сфери економіки, від яких мають свій кревний зиск. Це їхня економіка, а не моя, не народу. Але все заповнено саме їхньою економікою, вся інформація — наче бюлетень для олігарха.
То де ж та економіка для народу? Де ж той дух, мораль, культура, віра, надія і любов для народу? Де ж мова народу? Де ж взірці моралі, служіння народу, жертовність у вірі, честь, совість, достоїнство народу? Зникли? Ні. На щастя, література, театр, мистецтво дають взірці величі людського духу, на яких усі світові народи будували свою мораль. Отже, ті, хто творить оті взірці (люди театру, зокрема), в нашій державі мусять бути в еліті народу? Але вони в низах. Бо місця еліти зайняли ті, хто має бабло в кишені, джип і, найголовніше, не обтяжені наявністю моралі, культури, естетичних смаків, совісті, бо ці поняття заважають збагачуватись методом злодійства, обману. І в театр вони не ходять, бо там саме про мораль, духовність, гуманізм розмірковують. Ходять до театру люди без великого бабла. Ходять хоч душею відпочити від своїх проблем. Але державців театр геть не цікавить. Ну, добре, що голова Волинської ОДА Борис Клімчук і на вистави ходив, і допомагав з ремонтами. А як ні, то що? Невже театр повинен завдячувати тільки особистому ставленню великого начальника, як в середньовіччі — князя. Не може хіба український театр мати законодавчого захисту, в якому б було чітко прописано, що косметичні ремонти робляться тоді-то, капремонти тоді-то, а не «як пощастить»? Невже про це нікому з державців подбати? Невже державці не можуть збагнути, що театр — це останній оплот мови, традицій, моралі українського народу і водночас — це прогресивні віяння нової демократії і європейськості нашої держави. Невже важко збагнути, що злиденний театр і злиденні в ньому актори — це дикунство не європейського зразка, а ординської тупості?
Театральна реформа? От пропонують нам скоротити штат театрів на три відсотки, це — «реформа»? Три відсотки — наче небагато, як півпальця відрізати або ніс чи вухо. Повідрізаємо — і ходитимуть по Україні ці театри-каліки. «Обріжемо» тих, хто обслуговує куліси, — а завтра куліси нам на голови падатимуть! Краще не чіпайте. Не треба такої «реформи», краще будемо бідні, зате «не обрізані».
Про бідність. Зарплати національних театрів, яких в Україні обмаль, — це не зарплати обласних театрів, яких у нас більшість. Режисери в театрах — це дивина. Їх виїли артисти. Зголоднілі артисти, не від великих зарплат, як сарана позалазили на директорські, режисерські посади і тихенько, в міру своєї професійної обмеженості, руйнують інфраструктуру театру, сповільнюють рух театру до прогресу. Бо держава не ліцензує такі професії, як режисер, директор театру. А директор театру — це не черговий чиновник. Директор театру — це професія штучна, унікальна і здобувається, як і режисура, у вищому спеціальному навчальному закладі (як-от Київський університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого) на щоденних заняттях, а потім усе життя вдосконалюється. А не заочно — аби «ксива». І такі професії мають бути захищеними ліцензією, а також повинні перевірятись комісією (у складі театральних науковців) щодо відповідності цій ліцензії. Може, в когось варто й відібрати ліцензію, бо здеградував, а комусь — продовжити, за видатні творчі здобутки. Оце була б реформа! Спробуйте впхнутися до гільдії німецьких чи французьких режисерів, я вже мовчу про професійний захист режисерів США. Менше якоїсь суми там не можна заплатити, більше — будь ласка, але точно вкажіть — за що, бо виникне корупційна схема. Ой! А там за це з професії вилетиш, як корок з шампанського. Чи ми гірші, чи ми не цивілізовані?
Я запросив би до свого театру Бреда Пітта. Він би дав згоду! Але його гонорар — це сума, на яку рік живуть десять театрів в Україні. Може, Бред Пітт погодився б і на менші гроші, але йому гільдія акторів і профспілка цього не дозволять. Бо це — приниження гідності професії. Та й на гонорарах Пітта живуть агенти, імпресаріо і всяка інша потрібна всячина в театральному мистецтві.
От кажуть: хай театр учиться заробляти гроші. Заробляємо! Але у глядачів уже вигребли гроші до нас. Люди за театральні квитки не зможуть платити кошти, необхідні театру для свого повного утримання. У нашій державі щось поламане — і саме там, де сходиться театр з економікою і фінансуванням. Там ніби якийсь шланг перебито, і гроші витікають або (ні, такого бути не може) перетікають в іншу структуру. Ту, де годують «княжат малих» автами, віллами, курортами і всякими людськими забавками, щоб «княжата малі» не плакали. Але ж без культури, без театру «княжата» людьми не стануть, бо не виховають свої почуття та смак. Адже не завжди «Версачі» до лиця жлобаці. Привернути увагу меценатів? Добре було б. Але меценатом може стати лише людина з відчуттям потреби в театрі, відчуттям себе українським патріотом, який усвідомлює місію багатої людини, відповідальної за культуру та духовність свого народу. Цей народ дав вам багатство, і ви з вдячності віддайте народові десятину на театр (ну, хай уже на театр)! Коли ж наш бізнес стане українським? Не «по крові», а тому, що на землі України бізнес таки мусить бути українським, а не російським, китайським, німецьким, єврейським. Адже українець у Канаді робить канадський бізнес, і ніякий інший там неможливий, правда?
Мої слова мають на меті звернути увагу владців та бізнесменів на театр як на прихисток людських душ, як на прекрасне, чуттєве інтелігентне середовище, де можна свою душу виховувати і плекати.
Якось у США соціологи виявили, що глядач, якому геть не сподобалась вистава, все-таки наступного дня на 20% збільшує виробничий потенціал, а той, кому сподобалась, — на 80%. Думайте, роботодавці. А ми намагатимемося збільшувати виробничий потенціал української публіки до 80%.
Шануймося!
Петро Ластівка».
P. S. До 75-ліття волинського театру заплановано його короткі гастролі в Києві. На сцені столичного театру імені Франка волиняни покажуть дві резонансні постановки Петра Ластівки: «Назар Стодоля» (2 березня) та «Гамлет» (3 березня).
Сцена з вистави «Гамлет».
Фото надане театром.
