Мабуть, марно скаржитися, як погано забезпечуються школи найнеобхіднішим, як доводиться освітянським чиновникам оббивати пороги, випрошуючи найелементарніше. Я про інше. Про побори в школі. Повірте, жоден з моїх сільських колег не чекає, а тим паче не вимагає подарунків від вихованців — люди в нас надто бідні.

Від колишніх однокурсниць чую чимало «корисних порад». Мовляв, працюєш у глушині, світа Божого не бачиш, переходь до міської школи. Там, знаю, живеться веселіше. Приміром, одна приятелька зі столичної дванадцятирічки виробила таку схему заробітку. Навмисне занижує оцінки сильним учням. А коли батьки цікавляться, в чому річ, пояснює, що їх чадо дуже талановите, але з ним треба працювати додатково. І, звісно, пропонує свої послуги. Роботи з таким учнем небагато, а тим часом зайва копійчина, звісно, не зайва...
Коли я вчилася, нікому й на гадку таке не спало б. Найбільше, що ми могли собі дозволити — букет квітів улюбленому вчителеві.
Але як подумаю, в яких умовах живуть тепер мої колишні педагоги — нинішні пенсіонери, — мороз поза шкірою йде. Учителі повинні поважати себе та знати ціну власної праці, а не заглядати в чужу кишеню. Як на мене, таке життя принизливе...
Марія В.,вчителька з 20-річним стажем.
Гусятинський район
Тернопільської області.