Ну, за козу! І... козлів!

Вдача в кози незалежна і грайлива. Якщо її образити, то може й буцнути тихцем — зі спини. Особливо це полюбляють робити цапи. За що їх презирливо нерідко й величають — козли. Вони сміливо йдуть і в лобову атаку. Ще свіжий приклад. Позаминулої осені ми з давнім другом і редакційним фотокором Олександром Клименком їхали на Яреськівську цукроварню — робити репортаж. На в’їзді в Шишаки зупинилися на узбіччі, якраз поруч із здоровенним рудим козлом, який, здавалося, спокійно пасся тут. Як творча і непосидюча натура, Сашко одразу навів камеру на «Фабіяна» і кілька разів клацнув затвором. Затим почав обходити цапа збоку, аби зробити новий дубль. Та це рогатому вочевидь не зовсім сподобалося, і він став у войовничу позу. Колега, нічого не підозрюючи, наблизився й ледве за це не поплатився. Аби не ланцюг, то, напевне, отримав би добрячого стусана у м’яке місце. Вигляд у цапа був такий рішучий і войовничий, що він ладен був таранити і авто — державне майно!..

У дитинстві ми досить часто «жартували» в такий спосіб: назбираємо недопалків, робимо з них величезну «козячу ніжку» і, підпаливши, підсовуємо чужій козі. Цікаво, як вона буде диміти? На превелике здивування сусідська Манька чи Катька залюбки жували тютюн, бо він, з’ясовується, для них як делікатес!..

Диких кіз на планеті багато видів. Приручили їх майже дев’ять тисяч літ тому — задля молока, м’яса, шкіри і пуху. Якщо маєте лайкові рукавички, а хто — хромові чоботи, то все — з козячої шкіри. Загалом на землі майже 400 мільйонів свійських кіз, лише в Туреччині 60 мільйонів! Там, де територія ними перенаселена, їх утримання проблематичне, бо своєю всеядністю, вони завдають і чимало шкоди: квітучий край перетворюється на пустелю. Як стверджує авторитетний журналіст Василь Пєсков сорок років тому було прийнято Всесвітню програму боротьби із засиллям кіз! У наших краях ця проблема так гостро не стоїть. Приміром, популяція диких кіз досить малочисельна, і їх добування суворо обмежене. Спортивна ліцензія на козла (навіть не за трофеєм — шкірою, ратичками, ріжками, які поціновуються набагато дорожче) обходиться щонайменше в триста гривень. Та й загалом більшість мисливців кіз просто не стріляють, така красива ця дика тварина. В їх приручених одноплемінників доля дещо інакша.

Певна прикмета: тільки-но настає смута і люди убожіють — вони заводять кіз. Так було і після війни, пригадує мій давній приятель із Миргорода Микола Гнатенко: «...бо корова дорога, на догляд і пашу вибаглива, а коза їсть що трапиться. Жити може хоч і в сінцях, навіть у міських умовах. У голодовку 47-го кози й город нас врятували від смерті...». А згадайте народну казку про Козу-Дерезу, яку дядько купив за останні копійки... Втім, на моїй пам’яті є й інший приклад. Вічної пам’яті Сава Головко із села Лука Лохвицького району, Герой Соцпраці і тамтешній голова колгоспу, створив племінну козячу ферму, закупивши за валюту елітний молодняк у Німеччині та Словаччині. Два десятиліття поспіль до нього в господарство топтали стежку, вважай, зі всього колишнього Союзу: аби придбати породисте козеня в черзі треба було простояти щонайменше рік. Але й вигода була, бо доросла коза давала на день десять і більше літрів молока! Вважається воно набагато кориснішим за коров’яче, ще до часів антибіотиків ним лікували чимало недуг, особливо цілюще воно для хворих на туберкульоз. На жаль, реформи добили не лише передове село, а й ферму. Та на Полтавщині традиційно кіз утримують по дворах, знову-таки переважно літні люди або кому «лікар прописав» козяче молоко. Є серед них просто диваки...

Звістку про те, що бабця під Полтавою тримає майже сотню кіз, спочатку сприйняв, як данину бізнесовій моді: може, старенька на старість вирішила розбагатіти. Та побачене в Мачухах спершу здивувало, затим спантеличило і загадало непросту загадку.... Цю хату на сільській околиці і хатою не назвеш — суціль руїна: повалився димар, похилилися стіни, замість дверей — діра, затулена шматком заліза, ні вікон, ні світла, ні печі... Баба Катя повідала про своє життя-буття.

— Живу на молоці й хлібові, а вареного так хочеться! Сплю на дошці, яку кладу на ящик і каструлю, удвох з Манюнею. Я її ще козенятком хотіла продати, віддала сусідці, а та назад привела, каже: «Забирай. Плаче безперестану, як дитина». І справді, мордочка вся мокра від сліз. Отак і живе зі мною вже сім літ. Стара, як і я. Ні різати, ні їсти їх м’ясо я не можу. Добріше молоко п’ю сама, а те козенята смокчуть.

Баба Катя свариться на своє гамірливе стадо, але не б’є підопічних, лише гримає. Зігнута, сердита, вдягнена в стару заяложену куртку, взута в порвані валянки, повсякчас готова до нападок і оборони: «Так жити, як я, не можна». А — живе. Бо знає, за віщо судиться з ріднею, клопочеться на великий сніг, бо сіна мало заготовлено, злодіїв боїться, які вже протоптали сюди дорогу і вкрали одну козу, пригадує юність, батьків. Син-бізнесмен живе у Феодосії, обіцяв матері хоч хлів збудувати, та щось не їде. Три місяці чекала на пенсію, бо паспорт мала старий, а нового не видавали, ніби бланків не було, оце ледве діждалася — і то завдяки втручанню журналістів. Від усіх оцих проблем і негараздів склалася в неї непохитна думка: «Добрих людей дуже мало... Кози набагато добріші...».

Таке переконання я чув ще в своєму дитинстві з уст односельчанки баби Христі, якій ми, піонери-тимурівці, допомагали « з наряду». Навіть у ті соціалістичні часи жила вона так само тяжко і бідно, а десяток кіз таки тримала. Звідки така прив’язаність, й досі не можу зрозуміти?.. А може, справа в фатумі?

Пригадаємо, що приніс нам попередній «козячий» рік — 1991-й. Революційних подій вистачило б не на одне десятиліття і загалом вони були сприятливі для нашої держави, та найголовніша — 24 серпня — здійснення віковічної мрії нашого народу — проголошення незалежності України. А в грудні припинила своє існування остання наймогутніша імперія — Радянський Союз. З погляду східних астрологів, Коза двоїсте створіння, поєднує в собі і войовничість, і миролюбність, ниці інстинкти і духовне піднесення. Роки Кози — то час проб, помилок і знахідок. Вони вносять у життя людей значну нестабільність, особливо політичну. Та так буває не завжди, частіше господарка року не вибрикує, а мирно пасеться на лужку чи стоїть у хліві. А то ще тягне з домівок за собою чоловіків-гуляк. І вислів є такий: «Козу водити». А астрологи й політологи прогнозують кожен своє: «афганські таліби — повені на півдні Америки; віщун Павло Глоба — фінансові та економічні кризи в США; росіянин Сергій Симаков запевняє, що не буде ні ядерної війни, ні масового мору; наш співвітчизник Володимир Тиліпко пророкує появу в країні нового яскравого лідера...». Фахівці б’ють на сполох з приводу того, що саме нинішнього року настане критичний рівень зносу трубопроводів, мереж житлово-комунального призначення і саме це призведе до різкого (на третину!) збільшення кількості техногенних катастроф. Синоптики нічого аномального не обіцяють, та, як на мою думку, великих урожаїв чекати вже не доведеться — грудневі морози встигли зробити свою «чорну» справу. Звичайно, рік, що настав, легкий не буде. До одних прийде Кізонька мила-люба, а до інших — Коза-Дереза. Та сподіватимемося на кращу долю.

Полтавська область.