Пам’ятник одному із найславетніших харків’ян вдячні нащадки зводили довго, а тепер намагаються не помічати, як швидко він руйнується.
Цього року — 225 років від дня народження Григорія Квітки-Основ’яненка. У XІX столітті його «Сердешною Оксаною» зачитувалися французи. Його перекладали польською, болгарською, чеською та російською мовами. Він відкрив Європі українську культуру. Ми любимо його «Сватання на Гончарівці», «Конотопську відьму», пам’ятаємо його як фундатора театру, губернської публічної бібліотеки, доброчинного товариства, Інституту шляхетних дівиць. Батьківщиною цієї людини був Харків. Тут, у старому центрі, на Університетській гірці, височить пам’ятник Квітці, на вулиці його імені.
Пам’ятник — моральний заповіт прийдешньому. У Харкові чимало пам’ятників (Шевченку, Пушкіну, Гоголю, Каразіну), якими мешканці міста пишаються. Але цей...
Історія його спорудження довга. Вперше про пам’ятник почали говорити 1883 року. Але ідея лишилася ідеєю. А за радянських часів було знищено сімейну церкву і садибу Квітки. Завод імені Шевченка переклав провину на мешканців — вони, мовляв, розтягли будинок на власні потреби. Та було інакше: саме мешканці Основи не дали знести сквер Квітки-Основ’яненка, де влада хотіла спорудити басейн. Найактивнішому із захисників цього куточка, Овсієві Стрельцову, присудили «за хуліганство» 15 діб.
Справа нібито зрушила з місця 1957 року, коли на настійливу вимогу громадськості і за рішенням обкому партії роботу доручили молодому скульпторові Семену Якубовичу. Погруддя хотіли встановити у саду Квітки-Основ’яненка, навпроти заводу імені Шевченка. Та КДБ заборонив: підприємство надто секретне як для Квітки-Основ’яненка. А ну, як він шпигун?! Погруддя передали заводові, там він невідомо куди зник.
200-річчя письменника відзначало ЮНЕСКО. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР знову прийняли «постанову про встановлення». 1979 року міськвиконком дав кошти на проектну документацію. Справу було доручено скульпторові С. Якубовичу та архітекторові О. Чечельницькому. Вони розробили шість варіантів проекту: місто все ніяк не могло обрати місце. Громадськість і Спілка архітекторів підказали: нехай стоїть у парку Квітки-Основ’яненка, де був його родовий маєток.
Та 1983 року ЦК КПРС постановив усунути надмірні витрати на пам’ятники. Чекали ще п’ять років, потім роботи було поновлено. За рішенням Харківського міськвиконкому, погруддя мало зайняти своє місце вже 1988 року. Не судилося. Історія повторилася і 1992 року, коли виконана у глині напівпостать через прогнилий каркас почала розвалюватися.
Нарешті, коли вже й не чекали, у майстерні Якубовича відбувся громадський перегляд моделі з участю Фонду культури, облуправління культури, художників і письменників, літературного музею. Для переведення глиняної моделі в гіпс Фонд культури виділив гроші і закликав збирати громадські кошти на спорудження пам’ятника. Але виконком, як поборник української культури, перехопив ініціативу: узяв на себе частку витрат, змінивши повністю архітектурну частину проекту і місце встановлення, залучив до технічного виконання проекту, попри протест С. Якубовича, Харківську скульптурну фабрику.
І ось результат.
Витративши на переведення гіпсової скульптури в бронзу 46 мільйонів карбованців, хоча можна було обмежитися 10—12 мільйонами, за вказівкою УКБ міськвиконкому, фабрика та РБУ встановили 18 жовтня 1993 року ще не відпрацьований у металі, не прокарбований остаточно виливок, виконаний з грубими вадами й дефектами на заводі імені Малишева. Роботи виконувано з грубими порушеннями технологічних процесів та інструкцій: замість аргонового зварювання застосували пластмасу і застарілий епоксидний клей, деталі постаті закріпили не пластинами з нержавійки чи бронзи, а залізними, корозійновразливими. Замість належного кріплення всередину залили рідкий розчин цементу, що взагалі неприпустимо.
На зауваження скульптора, який віддав цьому пам’ятникові все своє життя, не реагували. Не зважили й на дефектний акт, складений лише за добу до встановлення пам’ятника. В УКБ вимагали одного —здати роботу вчасно. У поспіху тричі переливали на заводі постать і стільки ж разів переформовували гіпсові форми. І нікого не обходили ані якість, ані довговічність.
Влада запевнила скульптора, що одразу після відкриття пам’ятник буде знято й доведено до ладу. Скульптор заспокоївся. Та запевнення виявилися пустим звуком. Чи то важко обдурити митця?
Отак і стоїть у бронзі напіврозвалений Квітка з суворо-насмішкуватим поглядом, ніби запитує: «Ну що, задоволені своїм творінням?»
Харків.
