Доля жорстоко обійшлася з мешканкою Костополя Лідією К.: не встигла вона закінчити школу, як померла мама. Коли Ліда, яка була старшою у сім’ї, зі свого села подалася на роботу в Костопіль, батько привів у хату нову господиню. Ось тоді молодші братик і сестричка Ліди на власному досвіді відчули, як несолодко без мами. Досі вони знали про це лише з казок...
Ліда, котра на вихідні приїжджала в село, бачила, як важко складаються стосунки дітей з мачухою. Спочатку дівчина тішила себе надією, що так довго не буде — просто діти ревнують батька, і що, дасть Бог, все уладнається. Потайки просила брата й сестру виявляти більше терпіння, бо їй поки що нема куди забрати їх: сама наймає куток у місті.
Час спливав, діти підростали, але в батьківській хаті так і не запанував мир. Мало того — батько став частіше заглядати у чарку, так само як і Федір — чоловік Ліди, яка вже встигла вийти заміж і народити гарненького хлопчика Альошу. Федір, коли був напідпитку, бив дружину. Вже несила Ліді було вигадувати для колег по роботі причини, за якими вона наживала собі ті синці. Соромно було перед людьми, котрі все розуміли і вдавали, що вірять жінці у її нещасних пригодах. А одного вечора в її однокімнатну квартиру, яку одержала від склозаводу, де працювала, постукали братик і сестричка.
— Здай нас в інтернат, бо в хаті більше жити не можна, — попросили вони у старшої сестри.
Серце розривалось у Ліди від жалю. Та хіба поясниш малечі, що й у її сімейному житті намітилась тріщина? Згодом воно так і сталося. І залишилася Ліда з трьома дітьми в малосімейці. Було важко і фізично, і матеріально. Але з часом брат і сестра пішли вже у самостійне життя. Ліда, якій ніколи життя не здавалося медяником, не падала духом: узяла земельну ділянку у шість соток під город, на якому гнула спину після нічних змін на заводі; вечорами в’язала на спицях людям різні вироби на замовлення; знаходила час і на участь у художній самодіяльності, бо мала гарний голос, який дістався у спадок від матері. Без відриву від виробництва закінчила Рівненський інститут культури, стала працювати за фахом.
Нова спеціальність і робота приносили їй моральне задоволення. Але культпрацівникам у райцентрах і селах ніколи багатство не загрожувало: вони першими підпадали під скорочення, коли не вкладалися в рамки виділених бюджетних асигнувань на культуру, їх першими переводили на неповну ставку або відправляли у відпустку без збереження зарплати. Отож Лідія із сином Олексієм, який теж пішов маминою стежкою — закінчив Дубнівське культосвітнє училище, ледве зводили кінці з кінцями. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння жінки, стало скорочення її з роботи — відтоді злидні, здавалося, назавжди поселились у її сім’ї.
Тим часом багато мешканців Костополя (місто потерпає від безробіття) почали виїжджати на заробітки за кордон. У цьому побачила вихід із скрути і Лідія. Але потрібний був початковий капітал — і на оформлення документів, і на квиток. Подалася позичати до валютників, які «несуть вахту» на невеличкому п’ятачку в центрі міста. Позичила потрібну суму, заставивши свою малосімейку.
— Я дуже ризикую, — казала Лідія К., — бо може статися так, що не знайду роботу в Італії і повернусь ні з чим додому. Тоді я і син залишимося без квартири. Що робитиму в такому разі, не знаю. Але і так далі жити не можу...
Про подальшу долю заробітчанки Лідії з України я дізналася від її сина Олексія, якого побачила у Рівному:
— Мама знайшла в Італії роботу і ось уже більше року доглядає за старенькою жінкою. Мені написала, щоб я продав нашу малосімейку, віддав борг валютникам, а на решту суми оформив документи і купив квиток до Італії, що я й зробив. Оце їду до мами. Гадаю, що вдвох заробимо грошей на нову квартиру і на заможніше життя. У будь-якому разі я на це дуже сподіваюся і дуже старатимуся. Іншого виходу в нас просто немає — інакше залишимося на вулиці...
