Прийде Новий рік, і під бій курантів чи настінного годинника кожен загадуватиме бажання на рік наступний. Наші діти передзвону курантів не чекають — здебільшого вони діляться мріями вже зараз, заздалегідь вихваляючись одне перед одним перспективами майбутніх подарунків. Перспективи ці різні, як різні наші діти і ми, їхні батьки.

У нашому суспільстві дедалі менше відчувається розшарування на бідних і багатих. Тому що кожен уже зайняв своє місце в певній ніші. Для одних — магазини секонд-хенд, для інших — бутики, для когось — тролейбус і «Газелька», хтось обирає салон «Лади» чи «Мерседеса». Там, де немає елітних клінік, у місцевих лікарнях є окремі палати для VІP-персон районного масштабу. І тільки приватні школи для багатих у нас поки що рідкість, усі дітлахи ходять до одних класів. Як живеться їм у будні і свята, таким різним під одним дахом?
Зовні картина внутрішніх стосунків у класах вельми мирна — діти як діти, один вихваляється, з іншого кепкують, третій задоволений з того, що в нього все є, і не переймається нестатками інших. Але досвідчені педагоги підмічають, що чиясь майнова неспроможність час від часу стає приводом для образ.
— Я помічаю, що в моєму 3-А розмови часто точаться навколо вбрання, — розповідає Олена Миколаївна, класний керівник з так званої школи нового типу в одному з міст Кіровоградщини, — мовляв, у тебе дорогі черевики, в Олега — дешеві, а в Петрика — немодні. Було дивно, що жодного разу не чула нічого подібного від дівчат, аж поки не з’ясувала: це питання ініціюють двоє хлопців. У них самих речі дорогі, от і намагаються привернути до цього загальну увагу. А нещодавно на батьківських зборах встає батько і просить слова:
— Не буває шкарпеток за 16 доларів, я навіть в Інтернеті шукав. Шістнадцять євро за пачку — є, а за пару — ні. Ви поясніть дітям, а то в класі хтось нахваляється такими і мого сина заздрощі беруть!
Подібні розмови кількох лідерів класу справді часто падають на вдячний грунт, адже над вихованням нової генерації нині працює не так школа, як телевізор. Іноді менш забезпечені дітлахи самі відзначають, що відрізняються від інших. Добре виховане чадо нічого не просить, але сумно розповідає вдома, що в Андрійка он і ранець за шістдесят гривень, і бейсболка за тридцять... Тоді батькам доводиться напружувати ресурси, щоб погасити в дитини комплекс неповноцінності, що зароджується.
— У початкових класах діти ще замалі, щоб усвідомлювати такі речі, — пояснює дитячий психолог Аліна Борисівна. — Я працювала в молодших класах у сільській школі і спостерігала, як досвідчені педагоги вдало використовували це і не давали розвинутися в дітях почуттям зверхньості, зневаги. Але в дітях підсвідомо сидить критерій оцінки ближнього «по одежині». Село в нас було небагате, і одні заможні батьки, щоб не виділятися, вдягали своїх дітей-школярів простенько. Я помітила, що на цьому грунті з них почали кепкувати, тож довелося порадити батькам вдягати сина й доньку привабливіше. Вони були скромні і не принижували інших своїм кращим матеріальним становищем.
Хвалькуватість властива багатьом дітлахам, а якщо в когось є ще й чимало предметів для гордощів... На щастя, малеча цілеспрямовано хизується добробутом рідко. Можливо, тому, що «нових українців» в абсолютному розумінні на Кіровоградщині мало. На сніданок у шкільній їдальні всім вистачає їхніх тридцяти—сорока копійок, але ж спостережливі дитячі оченята уважно стежать за тим, як Артурчик щоперерви смокче «Фанту» з дволітрової пляшки, заїдаючи напій чіпсами. «Тату, йому на день дають п’ять гривень, і він їх усі проїдає!» — шепоче третьокласник батькові, який випадково зайшов до школи. Але чи кожен зможе переконливо пояснити своєму чадові, що щастя не в тому? І що завжди знайдеться, хто їсть більше за тебе?
Леонід Олександрович, директор невеликої школи в робітничому селищі, пригадує:
— Не так давно в мене був учень, який узимку приходив на заняття в кедах. Іншого взуття в нього не було, а він, щоб у сльоту ноги не мокли, обгортав їх поверх шкарпеток целофановими пакетиками. Так і ходив, а в школі пакетики знімав. Я не бачив, щоб інші діти з цього сміялись. Як педагоги, ми були раді, що дитина з такої неблагополучної родини відвідує заняття, підтримували, як могли — і безкоштовними підручниками, і такі ж обіди «пробивали», а батьки однокласників допомагали одягом.
Не всі спроби створити платні навчальні заклади у великих містах Кіровоградщини мають успіх, але деякі школи самі створюють навколо себе наліт елітарності. Зібрані в один клас діти місцевих капіталістів швидко втомлюються наввипередки демонструвати одне одному новітні «мобілки» і модельний одяг. Щоправда, деякі намагаються виділятися нахабством, зухвалістю. Однак такі заклади обов’язково приймають до себе «звичайних» дітей, здібних до навчання, і нерідко саме вони допомагають зберегти в класах ділову, робочу атмосферу. Лариса Іванівна, викладач гуманітарних дисциплін в одному з таких ліцеїв у сусідньому з Кіровоградом місті, дуже обережно розповідала про своїх вихованців:
— Так, ці класи з особливим контингентом — доволі цікава річ. «Елітні» діти зверхньо ставляться до решти, хизуються своїм вбранням, батьками, шляхетними захопленнями. У деяких є власні автомобілі, мотоцикл та Інтернет для них — дрібниці. Колись вони всі разом узимку відмовилися перевзуватись у змінне взуття — певно, щоб не втратити можливість демонструвати черевики і чоботи за кількасот доларів під час дефіле шкільними коридорами. Тоді директор дозволив не перевзуватися, за умови написання заяви, що іншого взуття в малозабезпеченій родині немає. Питання знялося. Але випадків дискримінації незаможних однокласників не пригадую. І ще відрадно, що в таких класах попри все дуже поважають одне одного за знання. Так, когось доводиться тягнути на гарну оцінку «за вуха», але добра половина «еліти» вчиться на повну силу. І шанують одне одного передовсім за тямовитість, а не за заслуги батьків. А дружать таки згідно із майновим статусом.
Після таких розмов склалася думка, що в дитячих колективах блиск одних і злидні інших контрастують не так різко, як у нашому дорослому світі. Головне, з чим погодились усі опитані педагоги: знання також залишаються мірилом поваги і предметом гордощів у шкільному товаристві. Це добре, і коли вже в найскрутніші часи шкала цінностей не стала з ніг на голову, в подальшому слід очікувати тільки поліпшення. Невже і цього разу своєю мудрістю діти врятують наш світ?
 
Кіровоградська область.