- Слово «інвестиція» в лексиконі кожного керівника міста, району, підприємства має стояти поряд зі словами «бюджет», «соціальний захист», «виробництво», — переконаний голова Житомирської облдержадміністрації Микола РУДЧЕНКО. — У нас величезні можливості й широке поле діяльності. Треба швидше шукати інвесторів, уміти розробити й запропонувати проект, вкласти кошти в розвиток галузей, які найважливіші, найприбутковіші, найнеобхідніші.

 

27 доларів на одного мешканця

З ініціативи облдержадміністрації та обласної ради було прийнято Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області». Під пільговий режим оподаткування підпадають північні райони області, що зазнали забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС, а також такі великі міста, як Бердичів, Коростень, Новоград-Волинський. Практичне втілення положень закону почалося з середини 2000 року. Всі заходи, що було проведено відтоді з ініціативи обласної влади, й перерахувати важко. Матеріали з практичної реалізації цього закону було направлено до більш як півсотні представництв іноземних держав в Україні, українських місій за кордоном. У Житомирі відбулися зустрічі з делегаціями багатьох країн. За два роки інвестиційні проекти було представлено на семи форумах.

Позитивні зрушення в залученні іноземного капіталу відбулися. Порівняно з першим півріччям минулого року обсяг іноземних інвестицій зріс у півтора разу. Партнерами в інвестиційній діяльності є суб’єкти підприємництва з 30 країн світу.

Але, незважаючи на все це, за обсягами вкладеного іноземного капіталу Житомирщина — на 21 місці в Україні. На одного мешканця припадає 27 доларів —значно менше, ніж в інших північних областях. Тож частка іноземних інвестицій в основний капітал залишається мізерною: на них припадає загалом по області всього 5 відсотків, а на території пріоритетного розвитку навіть ще менше — 3 відсотки. Кожні два долари з трьох вкладено в підприємства обласного центру, який не включено до території пріоритетного розвитку. Третина іноземних інвестицій пішла на чотири підприємства.

А в області — великі запаси лісових ресурсів, мінеральної сировини. Чому зарубіжний інвестор не йде на наш ринок? Голова облдержадміністрації бачить причини цього в недосконалості нашого податкового й митного законодавства, жалюгідному стані деяких підприємств, небажанні багатьох керівників мати зайві клопоти. Даються взнаки брак досвіду роботи з інвесторами, відсутність ініціативи й низький рівень ділової та професійної кваліфікації більшості керівників підприємств. На недавньому засіданні колегії облдержадміністрації Микола Рудченко особливо наголосив на тому, якої шкоди економіці області завдає прагнення частини підприємців якнайшвидше одержати прибутки за мінімальних затрат: вони вивозять сировинні ресурси — ліс, облицювальний камінь тощо, хоча переробка їх на місці давала б велику вигоду.

Тобі заборгували — ти і платиш

Посилання на наші закони й податки вже набило оскому. Та послухаймо авторитетну людину. Віра Шелудченко очолює спільне україно-німецьке підприємство «Житомир-Полісакс», яке діє на території банкрута — Житомирського заводу хімволокна й випускає поліпропіленову тару. З інвестором — повне взаєморозуміння. В розвиток з 1996 року вкладено 7,6 мільйона доларів. Завдяки цьому реалізація продукції зросла з 4,5 до 24 мільйонів гривень на рік. За 9 місяців підприємство, де 460 працівників, перерахувало до бюджету 4 мільйони гривень. Для зниження витрат здійснили цілу низку заходів, зокрема одними з перших запровадили інфрачервоне опалювання виробничих приміщень, збудували міні-котельню. А тепер освоюють ще тисячу квадратних метрів виробничої площі, вкладають у сучасне обладнання мільйон доларів власних інвестицій, щоб на третину збільшити обсяги виробництва.

Усе чудово? Але підприємство з іноземними грішми мусить тепер платити живими грішми ПДВ під час розмитнення. А це — близько мільйона гривень. І що цікаво, плати без розмов, хоч бюджет і винен «Житомир-Полісаксу» 700 тисяч гривень. Як пояснити цей парадокс інвестору? Або інше. Коли «Житомир-Полісакс» був єдиним виробником такої продукції в Україні, діяло 15-відсоткове мито на її ввезення. Коли підприємств стало більше десятка, мито зняли. І в Україну ринув потік низькоякісних, але дуже дешевих виробів з Туреччини, Пакистану. Щоб виробництво не зупинилося, інвестор змушений був терміново розмістити замовлення для Західної Європи. Що й казати, за таких сюрпризів плідне співробітництво з тим, хто вкладає гроші, можливо лише за умови, коли він довіряє своєму українському партнеру. Завоювати таке довір’я здатен далеко не кожен керівник.

А що в глибинці?

Про ту паперову приватизацію, що здійснювали в нашій країні з початку 1995 року, вже мало хто й згадує. «Вклали і забули» — так можна сказати про приватизаційні майнові сертифікати. От тільки в деяких з тих новостворених акціонерних товариств досі є проблемою провести збори: на одні лише конверти, щоб запрошення розіслати, купу грошей треба. Якщо в підприємства стільки акціонерів, то потенційний інвестор взагалі не може зрозуміти, хто тут господар.

Заступник голови Новоград-Волинської райдержадміністрації Франц Весельський стверджує, що саме розпорошеність акцій стала однією з причин того, що в районі ще не почато реалізацію інвестиційних проектів. А що стосується аграрного сектору, то він залишається найменш інноваційною сферою, бо завищена планка інвестицій: треба вкласти не менше 200 тисяч доларів, щоб вписатися у вимоги закону про територію пріоритетного розвитку. До речі, в жодному іншому районі не приділяють стільки уваги контактам із зарубіжними партнерами, як у Новоград-Волинському, а поїздки керівників та фахівців сільського господарства за кордон на стажування стали вже звичним явищем. Тож не скажеш, що вони не мають уявлення, як вести сучасний бізнес...

Ще одна причина, чому в поліську глибинку не прийшов інвестор, — брак відповідних умов. Уже не тільки зарубіжний, а й наш бізнесмен не уявляє, як можна вести справу без мобільного телефону, Інтернету тощо, зауважив голова Лугинської райдержадміністрації Валерій Двуреченський. Та й узагалі, для того, аби той чи інший проект став привабливим, треба, щоб майбутній партнер побачив: ти і сам вкладаєш гроші.

Говоримо про долари, а вкладаємо гривні

З початку дії закону на території пріоритетного розвитку залучено 13,3 млн. доларів, з них на прямі іноземні інвестиції припадає лише 411,8 тис. дол. Одне слово, сподівалися на долари, а у виробництво насправді треба вкладати гривні. Де вони беруться?

Почати доведеться з розвінчування міфу, нібито зарубіжні інвестори йдуть тільки у приватний сектор. Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат — підприємство державне. Саме цей ГЗК є лідером в області за обсягом залучених іноземних капіталів. Але територія пріоритетного розвитку тут ні до чого. У середині 90-х комбінат був у тяжкому становищі. Одна заокеанська фірма вирішила вкласти сюди долари. Бо Іршанськ — це ільменіт, титанова руда, яка за багатьма параметрами краща за ту, що видобувають в інших куточках світу. Мабуть, не тільки ці зарубіжні інвестиції, а й деякі зміни, що відбулися в Україні, сприяли тому, що гірничо-збагачувальний комбінат став на ноги і, як тільки було прийнято закон про території пріоритетного розвитку в області, розробив інвестиційні проекти. Адже без освоєння нових родовищ видобуток руди зменшуватиметься. Два з них здійснюють за рахунок власних прибутків і банківських кредитів.

Далі на північ — ВАТ «Овруцький гірничо-збагачувальний комбінат «Кварцит». Він теж подбав про розширення видобутку сировини, вкрай необхідної для металургійних та феросплавних заводів, — за рахунок самоінвестування.

Ще один приклад вкладання значної суми власних коштів — діяльність ТОВ «Бердичівська солодова компанія», що вирішило «оживити» Бердичівський солодовий завод, який уже давно не працював.

Замість нових технологій — м’ясо

Привертає увагу, що з часом тека проектів, які мають здійснювати на територіях пріоритетного розвитку, не надто товщає. Просто паралельно із затвердженням нових доводиться скасовувати ті, на які дали згоду раніше. Основна причина — невиконання інвестором своїх зобов’язань. Узялася, наприклад, одна зарубіжна фірма вкласти більше півмільйона доларів у видобуток берилу, топазу та кварцу, навіть воду із затопленої шахти відкачала. Але на тому все й закінчилося...

Уже в 2000 році рада з питань територій пріоритетного розвитку затвердила 15 інвестиційних проектів. Минуло два роки, тепер їх у «теці» не набагато більше — 18. У відділі з питань територій пріоритетного розвитку перелічили ті, які вже реально втілюють у життя: їх одинадцять на десяти підприємствах. Схоже, скасованих проектів скоро буде більше, ніж тих, які впроваджують. Чи не тому, що частину з них готували, аби тільки відзвітувати?

Про деякі з тих «зривів» можна сказати: і слава Богу, що їх не почали втілювати — мали б тепер клопіт. Ось витяг з резюме інвестиційного проекту «Організація виробництва м’ясних та ковбасних виробів», що його збиралися реалізовувати в товаристві з обмеженою відповідальністю «М’ясопереробний завод «Малин»: «Сировинна база виробництва забезпечується використанням (протягом трьох років) імпортної сировини, а надалі плановано розвиток власних сировинних потужностей. Річне виробниче споживання сировини (м’яса) — близько 12 тис. тонн. Продукцію планується реалізовувати на внутрішньому (80%) та зовнішньому (20%) ринках... Починаючи з четвертого року функціонування проекту з’являється позитивне сальдо між надходженнями до бюджету та наданими пільгами».

Зверніть увагу на кількість м’яса, що його збирався завозити інвестор у Малин. Як стверджують фахівці, тисячу тонн сировини за місяць здатне переробити лише одне підприємство області — Житомирський м’ясокомбінат. А найголовніше — все те імпортне м’ясо мало б надходити в Україну без сплати ввізного мита...

Цей проект розглядався на рубежі 2000 і 2001 років, документ пройшов, хоч і зі скрипом, бо пункт про пільгове ввезення такої великої кількості м’яса вже тоді викликав сумніви. Втім, інвестор так і не приступив до його реалізації.

Схожа ситуація з інвестиційним проектом у ВАТ «Бердичівський м’ясокомбінат». Тут передбачалося залучення інвестицій на суму 1,3 млн. гривень, з яких 1,1 млн. мало б піти на... закупівлю сировини за кордоном. Якби цей проект був реалізований, то за шість років (це час податкового послаблення) від’ємне сальдо між надходженнями до бюджету і пільгами для цього підприємства становило б більш як 196 млн. гривень. За підрахунками, інвестор мав би в 178 разів більше пільг, ніж брався внести коштів у виробництво. Але в обох випадках постраждав би не тільки бюджет, а й вітчизняний виробник, для якого звузився б ринок збуту продукції.

Таких «розробок» більше не буде, адже Кабінет Міністрів врахував, що великі суми пільг по Україні припадають саме на безмитне ввезення м’яса. І внесено зміни: під час реалізації інвестиційних проектів на територіях пріоритетного розвитку треба використовувати виключно вітчизняну сировину. Тепер із «м’ясних» тільки інвестиційний проект ВАТ «Новоград-Волинський м’ясокомбінат», який передбачав митні пільги лише на закупівлю сучасного імпортного обладнання, залишається в переліку тих, на реалізацію яких дано добро.

Дехто обіцяє багато...

Уже не раз було так: приїжджають з-за кордону бізнесмени, ведуть переговори, в місцевих ЗМІ з’являються багатообіцяючі коментарі. А потім не відбувається нічого. Бо гості набагато краще за нас знають, що виробити — то тільки чверть справи. Продати значно складніше.

Журналістські зустрічі наводять ще й на таку думку: інвесторів нерідко просто... бояться. Особливо вітчизняних, остерігаючись, чи це знову не «інвестори в лапках», як прозвали їх в області. Податкова інспекція одного з районів навела дані: база оподаткування акціонерного товариства, що випускає скло, скоротилася цього року всемеро, а ТОВ зі схожою назвою — у 22 рази. 

Підприємство, що виробляє фарфор, у сусідньому районі випустило за вересень продукції на 750 тисяч гривень, а збитки за цей місяць — 623 тисячі. Круто? Це теж результат роботи «так званих інвесторів». Обіцянки ж були щедрі, і роздавали їх не тільки цьому підприємству, бо прихопили ще таке в іншому селищі. Спершу розбагатіти, не вклавши грошей у технічне переозброєння підприємства, намагалася одна фірма, потім паї перейшли до другої. Та зростали не економічні показники, а борги — і до бюджету, і до Пенсійного фонду, і по зарплаті та за енергоносії. Наприкінці осені сюди прийшла вже третя компанія —коли всі справжні фахівці з підприємства розбіглися.

Такі факти, на жаль, можна нанизувати довго. Тож нема нічого дивного в тому, що керівник одного акціонерного товариства попросив журналіста: напишіть, щоб усі ті «інвестори» до нас і не потикалися: краще самі викручуватимемося.