Були в мене спроби напередодні великих християнських свят відвідати учнів двох місцевих шкіл. В одній директор навідріз відмовив. Щоправда, в другому закладі мав нагоду кілька разів поспілкуватися з дітьми.
Вони спершу не вірили у святого Миколая. Домовився з племінником, щоб відповідно одягнувся і тарабанив подарунки до школи. Наступного ранку звертаю увагу учнів до вікна: мовляв, дивіться, хто йде. Вони як скочили: «Святий Миколай? Де?» «Певно, обминув —ви ж у нього не вірили», — кажу їм. Раптом діти зарюмсали.
Гість із повною торбою не забарився. Ступив на поріг класної кімнати під супровід «хто-хто Миколая любить...» у виконанні моїх двох дітей.
Вражень, радощів учням стачило на довгий час — деякі батьки переповідали. Якби так кожний рік, то, впевнений, діти старалися б і вчитися, і помагати старшим, щоб отримати заслужений дарунок під подушку. Це добрі народні традиції з глибоким виховним змістом. Вразило тільки те, що жодної молитви ніхто з дітей не знав.
Записала Людмила ВОРЗЕЛЬСЬКА.
