У  грудні 1982 року Резолюцією № 3752 Генеральна асамблея ООН затвердила «Всесвітню програму дій щодо інвалідів». Нинішнього року минає 20 літ знаменитій Резолюції і Програмі ООН, котра, як зафіксовано в її першому пункті, «має застосовуватися однаковим чином і насамперед в усіх країнах незалежно від їхнього рівня розвитку». Вимоги до держав цілком визначені. А  таких зобов’язань понад 200. Депутати України мають враховувати їх, розглядаючи проекти закону «Про державний бюджет».

Як свідчить історія, коли біля керма держави стають юристи (Ульянов, Горбачов, Путін), відбуваються історичні зміни. Чекає на свого юриста й Україна. Лише одного разу в корпусі народних депутатів колишнього СРСР опинився незрячий юрист Юрій Неумивакін, і результат був приголомшливий. У грудні 1990 р. після його доповіді про проект закону «Про основні засади соціальної захищеності інвалідів у СРСР» закон було прийнято, і офіційно дискримінацію інвалідів у СРСР було заборонено.

У березні 1991 року в Україні було прийнято Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів», і, судячи з усього, нової його редакції не передбачається. А незначні зміни і доповнення до нього ніяк не пов’язуються з концепцією Резолюції ООН і зі Стандартними правилами забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993 рік).

Наші депутати зараховують інвалідів загального захворювання до пільгової категорії. Мабуть, з цієї причини сліпі не мають права на знижку у сплаті за комунальні послуги.

Нині вулиці мільйонного Донецька немилосердні. Нескінченний потік автотранспорту, що мчить. Вулиця Челюскінців, наприклад, після ремонту перетворилася на швидкісну автостраду без єдиного світлофора. Я вже не кажу про те, що відповідно до розпорядження Президента України «Про посилення соціального захисту інвалідів» від 3 грудня 2000 року в містах мають бути обладнані звукові світлофори. Хоча про виконання цього розпорядження місцева влада доповідає щокварталу.

Поки що жодна політична партія навіть не намагалася включати незрячих до багатомандатних списків кандидатів у народні депутати. Скільки ще наша політична еліта прозріватиме, не видно навіть зрячим, котрі мають хоча б можливість знайомитися з політичними програмами партій. А незрячим так ніколи і не дізнатися, чи відповідають політичні програми українських партій міжнародним програмам, правилам і зобов’язанням України.

Наші політики не розуміють, чому зарубіжні сенатори і конгресмени на один день сідають в інвалідні візки і вдягають темні окуляри, щоб хоч якось наблизитися і зрозуміти проблеми інвалідів. Якби вони зробили це, не було б таких спотворень, як ті, що відбувалися 13 листопада в Міжнародний день сліпих. На сміх зрячим його перетворили на свято й обмежилися концертами. Про оті світлофори ніхто навіть не згадав. Не говорив ніхто й про локаторні прилади для орієнтування сліпих, про електронні записники зі звуковим виводом. Забули й про те, що треба підвищувати освітній рівень незрячих. Нарешті, що робиться для інвалідів по зору інтелектуальної праці?

Хочеться вірити, що наші державні мужі двадцяту річницю Міжнародного дня інвалідів зустрінуть гідно, без заспокійливої балаканини, а з конкретними справами. Всім інвалідам бажаю здоров’я, мужності і стійкості, віри в свої можливості.

Валерій СТРІОНОВ,учасник випробувань ядерної зброї, інвалід зору І групи.