на яких ти іще не бував... Так, очевидно, вважає і одесит Владислав Терзиул, який встановив прапор України вже на 12 гірських вершинах висотою 8 і більше тисяч метрів. Залишаються отож лише два восьмитисячники, на яких він ще не побував. У тому, що побуває, — не сумнівається. А потім? Розчарується в горах?
— Ні, хто серед них побував, хто над ними піднявся, —вже ніколи не розчарується, — переконаний Владислав. —До того ж одну і ту ж вершину можна відкривати для себе багато разів, підіймаючись на неї, скажімо, іншим шляхом...
Він знає, звичайно, що каже. Інакше не був би отак самовіддано у гори закоханий, не прагнув би, переборюючи неймовірні труднощі, ризикуючи нерідко самим життям, долати одна за одною вершини. Ось і цими днями тільки-но повернувся з Гімалаїв, де разом з дніпропетровцем Володимиром Пестриковим зійшов на пік Дхаулагірі — Білої Богині, висота якої — 8167 метрів. Не так і багато у світі альпіністів, які відважуються долати протягом одного календарного року два восьмитисячники — і на те є причини. Кожне сходження забирає багато сил, що потребують потім відновлення, а ще ж сама підготовка, зокрема матеріально-технічна. Та Терзиул на «дубль» відважився. Пояснює все просто:
— Нинішній, 2002-й, рік оголошено у світі роком гір...
У травні одесит-альпініст побував на одному з доволі підступних восьмитисячників — на горі Лхоцзе, пік якої здійнявся на висоту 8516 метрів. А тепер ось, у жовтні, через неповних п’ять місяців — Дхаулагірі. Деяка різниця у висоті між восьмитисячниками значить не так багато, головне — їх норов. До того ж щоразу вони виявляють його по-різному, нерідко — несподівано. Ось як і цього разу Біла Богиня: синоптики наче й не передвіщали нічого поганого, та тільки почали альпіністи сходження — горі заманулося обгорнутися додатковою сніговою ковдрою. Віхола так розгулялася, що альпіністи з Німеччини, Іспанії та Франції вирішили не ризикувати і згорнули свої експедиції. Владислав і Володимир не відступили, залишилися з Білою Богинею сам на сам. Сходження здійснювали по пояс у снігу, нерідко — в імлі. Щоб не загубити один одного, підстрахувати в скруті, йшли у єдиній зв’язці. Палаток, як зазвичай, у проміжних таборах не ставили, їх би все одно занесло снігом; відпочивали в снігових печерах, що їх влаштовували в кучугурах. На відрізки шляху, які долали під час інших сходжень за годину-півтори, витрачали вдесятеро більше часу... І все ж Біла Богиня підкорилася! Яка то насолода — поглянути на білий світ з отакої висоти! Хоча б подумки, бо за віхолою далеко поглядом не сягнеш. Утім, український прапор на засніженій вершині вони ніби бачили наяву аж до спуску в базовий табір. Де, між іншим, не виявили свого багажу, на який так надіялися...
— Тільки б того й горя! — сміється тепер Владислав. — Хіба воно могло затьмарити радість від перемоги?!
Одеса.
