Стратегія з запасом міцності

До таких роздумів спонукало звернення Президента України Леоніда Кучми до українського народу на честь 11-ї річниці незалежності України. Мало хто чекав від глави держави такого сміливого кроку. Рішуча зміна політичної системи, перетворення президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську (за переставлянням слів місцями, безперечно, стоїть дуже серйозний перерозподіл між гілками влади!), майбутні зміни виборчого законодавства та адміністративно-територіальна реформа — кожна позиція, навіть окремо, дала б привід для розмов. Зібрані разом вони перетворюються на «політичну бомбу», міць якої ще не усвідомили остаточно навіть найсамовідданіші прихильники Президента. Велике бачиться на відстані, і має пройти ще чимало часу, щоб можна було вповні усвідомити й оцінити значення звернення для майбутнього України.

Мабуть, якщо хтось і «вникнув у тему» найактивніше, то це опозиція. Дуже цікаво спостерігати за реакцією. Важко навіть визначити: смішніше, коли претендуючі на всенародну відомість діячі публічно б’ються в істериці, звинувачуючи главу держави в тому, що «списав, скористався плодами...», або коли намагаються замовчати президентські ініціативи? Що так, що так — грунт із-під ніг оскаженілих опозиціонерів вибито надовго. Публічно розвалився міф про інертну й не здатну до розвитку верховну владу!

Не лише в різних верствах нашого суспільства, а й у різних регіонах країни зазвичай один і той самий документ, одна й та сама ідея сприймається по-різному. Така вже наша історія, що розділила Україну... В цьому випадку ми маємо чи не один-єдиний за останні роки випадок, коли здравомислячі люди, незалежно від місця проживання, одностайні — вони побачили того самого «іншого Президента», про появу якого говорив Леонід Данилович під час своєї виборчої кампанії 99-го року.

Мабуть, єдиний закид, який можна зробити: затягнувся процес! Але ж завдання докорінних змін не може розв’язувати одна людина, хоч би яку високу посаду вона обіймала і хоч би як рішуче була налаштована. Щоб домогтися успіху, потрібні не лише прихильники, а й відповідна самосвідомість суспільства. Кожний громадянин внутрішньо має бути готовий прийняти зміни, а не відторгнути їх. Якщо немає цього дуже важливого елементу — громадської самосвідомості, яка досягла певного рівня, будь-яке починання — це не більш ніж гра у велику політику.

А це також з рахунку не скинеш? Ініціативи Президента вдвічі цінніші тим, що у них проглядається не лише рішучість і прагнення змін, а й виважена обережність — не будь-якою ціною, не повільно, а поступально! Ми остаточно визначаємося з вибором свого шляху — європейський! І чітко заявляємо: беремо за зразок ту політичну систему, ті відносини, які діють у більшості сусідніх країн.

«Починати політичну реформу треба уже сьогодні...» — закликає Президент, але, зазначу, не визначає термінів закінчення процесу. Хоча... більшість політиків у нас навряд чи утрималися б від бажання «кинути кістку електорату». Звичка до популізму живуча й за нинішньої безмежної кількості політичних партій, яким лише б ніч простояти та день протриматись. У випадку зі зверненням можна казати: воно виважене, несе в собі розумний заряд творення.

Не погоджуся з тими, хто запевняє: такий документ можливий як елементарний порив душі, що проявився залежно від назрілої політичної ситуації. Агітка народжується спонтанно — так, програма, набита фальшивими положеннями, — скільки завгодно. Але почути з вуст глави держави: бажаю поділитися повноваженнями... Це — не з нашої звичної практики!

Усі прагнення применшити рішучий вчинок Леоніда Даниловича натяками на маневри перед оголошеними заздалегідь 16 вересня акціями опозиції — не більш як гарна міна за поганої гри. Не такі вже хиткі позиції глави держави, щоб він злякався недоладно зрежисованої, але гамірно і з помпою розрекламованої вистави, в якій зайняті поганенькі актори.

Досить добре знаю особисто Президента Леоніда Кучму. Доля звела нас тоді, коли він ще не був не тільки високою посадовою особою нашої держави, а й навіть ще не мав гадки, що стане прем’єр-міністром. Виробничник дніпропетровського «Південмашу» лише розпочинав пізнавати ази великої політики у Верховній Раді республіки. І виокремлювала його серед інших депутатів саме грунтовність, яка не давала змоги робити різких і непродуманих рухів у жодний бік. Навіть якщо це здавалося тактично вигідним!

Це був час, коли на гучних промовах і на порожніх обіцянках багато хто, кого нині вважають серйозним політиком, робив собі ім’я. Найбільше вони нині, мабуть, бояться ревізії зробленого — аж надто невтішною виявиться картина систематичного перефарбовування, зміни поглядів на «прогресивніші» й елементарної зради тих соратників, які перестали бути вигідні. Віддам належне Леонідові Кучмі — він завжди був сталих поглядів, по-людськи передбачливий і відзначався підвищеною серйозністю до того, що робить і обіцяє. Все-таки фах накладає відбиток — якщо маєш справу з ракетами, то чудово розумієш, і що таке запас міцності, і точність виконання поставленого завдання.

Інакше наплачешся...

 Суспільство має дозріти для пропонованих йому змін. І не лише прагнути їх, а й розуміти всю складність майбутньої роботи. Треба гадати, наш Президент дійшов висновку: час настав і в країні є відповідні умови! Саме тому й з’явилося звернення. Його ніхто, і в першу чергу автор, не сприймає як винятково остаточний підсумок нашого суспільного будівництва. Це — вочевидь проміжний етап. Так, країна потроху розлучається з жорсткими методами керівництва. Навряд чи можна було виборсатися з економічної ями, маючи в політиці щось середнє між новгородським віче і панськими польськими зборами, де один голос «проти» руйнував усі плани. Адже пам’ятаємо — така собі демократія часто-густо призводила і до бійки, і братовбивства і, зрештою, згубила сама себе! Логічно, що нині чинний Президент доклав чимало зусиль, щоб узяти собі стільки повноважень, скільки він вважає за потрібне. Разом з відповідальністю, до речі! Це не тільки політично грамотний вчинок, а й вчинок людини, яка виключає «кукловодство» та пошуки злощасного стрілочника.

Країна вже пережила неприємний період своєї історії — трирічне економічне зростання і здобута політична стабільність дають змогу казати про самосвідомість громадян, яка змінюється в ліпший бік. З цим, до речі, пов’язую і зростання прагнення до посилення місцевого самоврядування. «Сильні регіони — сильна держава!» — це гасло стає злобою дня, а наявність близько 40 громадських організацій, які прагнуть зробити місцеве самоврядування життєздатним і активним, свідчить про те, що ідея уже заволоділа найширшими масами.

Кілька років поспіль я очолюю Спілку лідерів місцевої і регіональної влади. Це громадське об’єднання з’явилося з благословення Президента, і його було створено як своєрідний прототип нових структур місцевого самоврядування. «Беручи до уваги те, що практика державного будівництва свідчить про потребу участі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в розв’язанні загальнодержавних проблем, розвитку міжнародного співробітництва... Президент України і Спілка лідерів місцевої і регіональної влади підписали Декларацію» — це цитата з документа, який з’явився ще 1998 року.

З моменту своєї появи Спілка лідерів була відкрита для кожного, хто мав бажання в ній працювати. Незалежно від рангу та посади. Особисті якості людини, її прагнення заявити про себе і вкласти свою енергію в реальну справу — це той капітал, яким нехтувати не варто. Спілка лідерів найактивніше брала участь у подоланні структурної кризи загальної системи влади, пропонуючи зокрема й запровадження двопалатного парламенту європейського зразка з формуванням палати регіонів. Нині ця тема дуже актуальна, і про неї у своєму зверненні також веде мову Президент, як і про створення коаліційного уряду, який спирався б на парламентську більшість і мав можливість спокійно й результативно працювати, а не брати участь у тривалих, навіть не політичних, а політиканських баталіях.

А сили на це скільки втрачається!

Я впевнений, що самим зверненням справа не закінчиться. Гадаю, у політичному багажі Леоніда Кучми уже є детально розроблена загальна концепція розвитку країни. Однак мені аж ніяк не хотілося б справити враження такого собі записного оптиміста, який із захватом сприймає будь-який «вітер змін».

Я не випадково пригадав створення Спілки лідерів — вона була робочою моделлю, спроможною об’єднати зусилля окремих людей на певному етапі.

Нині ситуація інша — треба об’єднати волю регіонів, котра могла б вести країну новим шляхом. Саме про це голосно й заявляє Українська асоціація місцевої і регіональної влади, президентом якої мене нещодавно обрали. Аж ніяк не вважаю, що це так просто. Закостенілість для багатьох — не лише спокійно, а й вигідно! Президент згодний цілком добровільно перерозподілити свої повноваження, а от більшість чиновників і в столиці, і на місцях — навряд.

Саме тому однією з головних проблем вважаю те, що в країні так і не створено ефективні механізми реалізації регіональної політики. З величезними труднощами протягом двох років розробляли концепцію державної регіональної політики, проект якої практично до невпізнання було «відредаговано» у владних кабінетах. Та й ідею другої парламентської палати всіляко саботують і зашорюють просто тому, що народні депутати побачили в ній спробу замаху на свої місця.

Гадаю, що процес піде значно легше, якщо до логічного завершення буде доведено ідею створення конгресу місцевої і регіональної влади. Свою суть і структуру він цілком може позичити у європейського співбрата — Конгресу місцевої і регіональної влади Європи. Сама поява такої організації дасть змогу донести і до громадськості, і до столичної влади в різних її іпостасях ту точку зору, яка є в регіонах.

Це має бути найдемократичніший орган, членство в якому оформити можливо лише через асоціацію-засновника. Нині ними виступають Асоціація сільської, селищної та міської влади, Асоціація міст України, Асоціація місцевої і регіональної влади та Спілка лідерів місцевої і регіональної влади України. Вони жодним чином не саморозпускаються і не зливаються в одне безлике ціле, а продовжують об’єднувати представників регіонів. Погодьтеся, клопоти мера міста-мільйонника і голови сільської ради хоча й схожі, але все-таки багато в чому відрізняються.

Конгрес має стати головним суб’єктом, який представлятиме й відстоюватиме інтереси місцевого самоврядування в Україні.

Він також — центр формування політики розвитку місцевого самоврядування.

Двічі на рік конгрес проводитиме свої сесії, на які приїздитимуть делегати асоціації. Кожен з них може ставити на обговорення питання, яке його цікавить. Його дослідять з допомогою залучених експертів. А ухвалене рішення лобіюватиметься виконавчим апаратом конгресу, що працює на постійних засадах. Це дасть гарантію проходження теми у відповідних інстанціях — від думки такої представницької організації відмахнутися набагато важче (загалом навряд чи можливо!), ніж від думки навіть досить авторитетного діяча — мера, голови ради... Конгрес, звичайно, цілком може стати міжнародно визнаним партнером відповідних структур Ради Європи, що підвищує і його статус, і статус України як держави.

Навіть такий мінімум дає змогу показати всю значущість починання та його роль у суспільному та державному житті, отримати в політичному житті країни ту саму ініціативу знизу, без якої глухне будь-яке позитивне починання. Нині створення конгресу підтримує адміністрація Президента і особисто Леонід Кучма. Щоправда, чи можна це вважати за гарантію того, що все пройде гладко? Я, приміром, не впевнений... Потрібні неабиякі зусилля, спроможні розворушити людей на місцях, змусити їх повірити в те, що зміни на краще — ймовірна реальність, а від ухваленого ними рішення залежить майбутнє країни. Нам усім давно треба робити вибір: розвиток чи стратегія? І він аж ніяк непростий — потребує не лише ініціативності, а й громадянської позиції. Деякою мірою — певного самозречення від звичного світосприйняття. Наш Президент — приклад цього.

Решті мужності не бракуватиме?