Диканські хутори й села, які споконвіку були еталоном провінційності, тиші, спокою та достатку і для уяви широкого загалу такими залишаються й донині, буквально за останні роки разюче змінилися. До невпізнання. За неспроможності місцевої влади хоч якось позитивно впливати на ситуацію тисячі гектарів найкращих в Європі чорноземів заростають бур’янами, у реформованих-розвалених колгоспах — руїни громадських ферм і машино-тракторних станів, дограбовуються заводи й фабрики, закриваються школи, дитячі садочки, заклади культури й медицини. А що найжахливіше — на гірше міняються стосунки між людьми, і бал у сільському повсякденні правлять пияцтво, жорстокість, злочинність, беззаконня. Крадіжки, пограбування, навіть убивства стають заледве не буденним явищем! Хоча, зрештою, хіба таке коїться лише в одній Диканьці? Але мова — про трагічні події, які тиждень тому сталися саме тут.

Свято

Фермер Олександр Подоляка із сусідніх полтавських Валок узяв тодішній байрацький колгосп лежма лежачим. Окрема мова, як і з чиєю допомогою йому вдалося, але за кілька років зумів створити тут містечкове економічне диво, й приватна агрофірма не лише стала на ноги, а й вибилася в районні передовики. Нинішнього літа досягли найкращих показників, тому в понеділок, 12 серпня, обжинки справляли з розмахом: у тракторну бригаду по обіді з’їхалося і зійшлося заледве не все районне начальство на чолі з головою райдержадміністрації Володимиром Джежелієм, пайовики, пенсіонери. Прибув і непроханий люд, бо свято останнього снопа традиційно вважається і святом всього села. Передовиків директор шанував щедро: нагороджував грамотами й дипломами з конвертами, дарував дорогі побутові речі, зброю(?!), а своєму заступникові вручив навіть ключі від новісіньких «Жигулів». Як заведено, і столи накрив багаті — випивки й закуски не забракло. Лунали заздоровниці й тости, люд співав і танцював, одне слово — крута гулянка. Надзвичайна подія сталася під вечір, близько 20-ї години.

Сутичка

Версій, чому і як вона виникла, небагато, очевидців ще менше, хоч усе нібито й відбулося на очах загалу. Мені вдалося відтворити таку картину. Ровесники — двадцятилітні Геннадій Дебел, активний учасник свята, механізатор-передовик, і його односелець, тимчасово ніде не працюючий Віталій Карпенко, сиділи з дівчатами на лавці. І тут, зі слів директора агрофірми (хоча сам він, як сказав, сидів за столом всередині й самого конфлікту не бачив), «Карпенко безпричинно «засадив» Гені з носака в груди і ще в лице рукою. Той від удару падає головою об асфальт: з носа, вух і потилиці — калюжа крові. Синіє, в момент, розпухає...». Троє дівчат, зокрема Таня Бондур, стверджують, що Гена був дуже сп’янілий і в якийсь момент упав з ослона горілиць. Віталій йому й каже: «Гена, а не пішов би ти додому?». А Гена: «А що, ти мені будеш вказувати?». Встає і кулаком йому в лице. А той (Карпенко) його з розгону ногою у груди, і Дебел падає на спину без свідомості. Тут на Карпенка накинулась охорона, а заступник Подоляки — Говтвяниця —вдарив. Віталій дав здачу. Всі піднялися. Вісім чоловік побігли за Карпенком. Той кинувся втікати.

Самосуд

Його наздогнали через кількасот метрів поблизу чотириквартирного вчительського будинку, якраз навпроти току. Розповідає очевидець і потерпіла, завуч місцевої школи Наталія Грипась:

— Сидимо з дочкою у дворі, бачимо: повз нас біжить якийсь хлопець, а за ним женеться гурт. Звалили й стали бити. По-звірячому. Нам все видно, бо на очах. Били нашого односельця Віталія Карпенка. Нещадно. Били його в основному керівники — Подоляка, його заступник Говтвяниця і так звана охорона —Шило, Ярошенко та інші. Страшно били — по обличчю, голові, спині. З розгону отак стрибали на нього і — ногами в груди. Ми підбігли і ті дві жінки, що нагодились — Кужиленко й Бородай, — і стали кричати: «Та що ж ви творите? Вбиваєте хлопця!». На крики вийшов з хати й Валерій, чоловік. Так вони на нас перекинулись і стали хапати за руки, шию — ось уся в синцях. А вже що обзивали нас, як тільки хотіли! Я все життя пропрацювала в школі й мене ніхто так не крив матом, а це ославили на все село. Я кажу Подоляці, та що ж ви робите? І він відійшов метрів на десять. Проте бійки не припинив. Каже, що він (Карпенко), убив людину. А я йому: «А ви куди дивилися? Здайте його в міліцію, і нехай там розбираються. Не чиніть самосуду». І вони таки облишили його. Під’їхали на мотоциклі Зіна Одарюк з чоловіком і забрали Віталія. Пізно ввечері я таки додзвонилася до Джежелія, бо чула, що він був на обжинках, і знаю про його гарні стосунки з Подоляком. Усю картину йому розказала, пообіцяв розібратись, та де там! Назавтра поїхала у прокуратуру, в Диканьку, а там моєї заяви приймати ніхто не хоче...

Факт побиття Карпенка підтверджують також очевидці Ганна Бородай, Любов Кужеленко та інші. Вони наводили нові подробиці самосуду — безжалісного й цинічного. Директор агрофірми Олександр Подоляка, навпаки, стверджує, що «побігли за Карпенком, бо хтозна, кого він ще уб’є. Насіли і почали скручувати, щоб відправити в міліцію...». Лише після того, як було вчинено розправу над Карпенком (без суду й слідства), згадали про потерпілого, хоча надавати допомогу йому треба було негайно. Місцева фельдшер зробила уколи, проте Геннадію краще не ставало, і його відвезли до лікарні в Полтаву.

За записом в історії хвороби, процитованим тимчасово виконуючою обов’язки головного лікаря обласної клінічної лікарні імені Скліфосовського Ольгою Лаптєвою: «Дебела Геннадія доставили «по швидкій» в реанімаційне відділення о 21-й годині 53 хвилини 12 серпня в середній ступені тяжкості — з переломом основи черепа, крововиливом... у... сильному алкогольному сп’янінні. Другого дня його переведено у відділення. Сказав, що сам упав з лавки...».

24 серпня в Геннадія мало відбутися весілля. Гроші на обручки дав особисто директор Подоляка.

Віталій Карпенко 13 серпня зняв побої в травмпункті першої міської лікарні, бюро судмедекспертизи. Висновки: «Закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, синці.., що відноситься до легкого ступеня тяжкості». Того-таки дня разом із матір’ю й батьком поїхав у Диканський РВВС і дав показання. Ніхто його не затримував.

Село

Воно гуде недавніми подіями, як розбурханий вулик. У кожного своя правда, але за нею не сховати спільної думки — не все гаразд у громаді. І сільський голова Іван Оніпко, і приватник-господар Олександр Подоляка єдині в тому, що верх бере злочинність. І якщо останній оберігає себе і своє майно (законно чи ні — не моя компетенція вирішувати, хоча запитання є) сам, то представнику влади протиставити «бєспрєдєлу» нічого. Бо коли директор школи, депутат райради Любов Чуб телефонує вночі по допомогу в райвідділ міліції й просить затримати злодіїв, черговий радить їй звернутися до Оніпка, щоб той узяв рушницю й сам відігнав нападників. То якщо безсила влада, на що розраховувати, в кого просити захисту простим людям? І це не в забутій і забитій глибинці, а за 20 кілометрів від Полтави! Розбої, про які розповіли байрачани, невільно наводять на думку, а чи ефективна взагалі влада в районі? У пенсіонера Сала вночі вивели корівчину із сараю й досі крадіїв не знайшли. У громадянки Рибась корову зарізали просто в садку, злочинців і слід охолов. На господу молодої сім’ї Васіних вчинено розбійний напад: злодії закрутили дротом вхідні двері й наказали господарям не виходити, а самі закололи кабана в хліві, а тільну корову — серед двору. Туші відтягли до машини й безперешкодно зникли. З будинку культури, вибивши вхідні двері з одвірком, поцупили новенький музичний центр...

— Ми просимо, дайте нам дільничного на село, аби хоч раз на тиждень приїздив, людей приймав. Кажуть у районі, що ставки є, а грошей на них немає, — бідкається Іван Оніпко.

Він сам відверто зізнався, що з настанням темряви намагається менше ходити селом. Як-от і на обжинках — був та після другого столу пішов доїти корову й «правити хазяйство». А коли про все дізнався й хотів по вернутися, відмовила дружина: «Не ходи, бо вони там усі п’яні, а в тебе така хвора рука». Отож ніяких подробиць не знає. Хоча загалом характеризує обох хлопців позитивно й гірко додає: «Це ж треба таке горе батькам і ганьба для села».

В Олександра Подоляки своє бачення сільських буднів. Непрацюючу молодь, а такої вистачає, він називає не інакше, як «трутнями».

— Зранку й до ночі сидять в «Каламбурі» (щось на зразок кав’ярні) й жирують. За чий рахунок їдять і п’ють? Крадуть по дворах — у пенсіонерів, ветеранів, які не можуть себе захистити...

Директор встановлює в селі свій порядок. Силові методи впливу — вагомий аргумент виховного процесу. Особливо коли це стосується посягань на майно, а воно нині, вважай, все в окрузі його. Покарання настане невідворотно. Переповідають, що за качани кукурудзи, які дві місцеві жіночки мали необережність виламати на лані агрофірми, вони дістали добрячих кийків від охоронників. Власне, ніхто навіть не збирається стверджувати, що брати чуже дозволяється і тим паче можна. Але, погодьтеся, яким законом нашої держави дозволено будь-кому перебирати на себе каральні функції й бути водночас слідчим, прокурором і суддею без жодних на те прав і підстав? Адже справедливість, істина чи правда, добуті незаконними методами, самі незаконні й нічого, крім нового беззаконня, не породжують.

А як розповів байрачанин Сергій Гришко, багатьох вивозять за село «побалакати» і роблять це кулаками чи кийками. Йому теж дісталось, то й звернувся по захист до полтавської міліції, а ті справу переслали в Диканьку. Там сказали: «... забери заяву, бо «бєсполєзно...».

Методи такого утвердження земельної реформи, а ще більше —нового порядку, в селі сприймають не всі, й не всі колишні колгоспники здали приватнику свої наділи. Дехто відійшов у самостійники й намагається господарювати, як може. Родиною або гуртом, проте, без чиєїсь вказівки й тим паче тиску. Не хочуть працювати на когось, за подачки. Але фактом є те, що практично всі вони не одержали від Подоляка остаточних розрахунків, передовсім за майнові паї. Тяжба тягнеться роками. До речі, сім’я Карпенків — серед них. Отож конфлікт зовсім не сьогоднішнього дня.

Опозиційно налаштована до нового хазяїна й місцева школа, зокрема її керівники, окремі вчителі. Вони не сприймають його некоректного ставлення, зокрема до себе, й байдужого — до навчального закладу. І це зовсім незрозуміло, адже кадри для сільського виробництва «кують» саме вони, у школі. Отож хоч як вміло газдує Подоляка, та не все так гладко «в датському королівстві», як подає загалу районна влада, і від того є над чим замислитись усім...

Сесія

На п’ятий день по тому, 16 серпня, сесія районної ради першим питанням слухала виконання свого ж рішення від 7 липня 2000 року: про стан боротьби зі злочинністю, профілактику правопорушень та результативність цих дій. На моє запитання з трибуни як журналіста і депутата обласної ради від цього округу, що шанованому зібранню відомо про обжинки в Байраці, які переросли в масову некеровану п’янку з кров’ю і постраждалими (а поголос про це пішов), голова райради Любов Лелюк відповіла, що в неї неповна й суперечлива інформація. Сільський голова, що нічого до ладу не відає, начальник райвідділу міліції, що був у відпустці, прокурор не сказав нічого, бо саме перебуває у відпустці, а його заступник на запрошення голови ради не відгукнулась і сесію просто проігнорувала. На те заочно натякнули, що повідомлять про таку неповагу в обласну прокуратуру. Голова райдержадміністрації, хоч і сидів поруч — у президії, зробив вигляд, що нічого не чув. Стару програму доповнили новими пунктами, на що сама голова ради зауважила, що «програма є, та немає порядку». Вочевидь, що заперечити їй нічого, хоча вона в місцевій владі аж ніяк не новачок і в минулому скликанні «ходила» в заступниках у голови райради. Але найбільше дивує, чому в залі не прозвучало слово «корупція», адже є на що звернути погляд і депутатам, і правоохоронцям. Досі залишається без відповіді мій запит про злочинне руйнування новенької цегельні в райцентрі, свинокомплексів у Диканьці й Дячковому, «реформування», точніше пограбування, колишнього надеждинського колгоспу, внаслідок чого нинішні покоління тамтешніх селян ніде не можуть добитися правди й через скруту ледве зводять кінці з кінцями. Власне, цей перелік можна продовжувати безкінечно, бо його щодень доповнюють усні та письмові звернення виборців з Диканьки, а ще більше їх надходить на полтавський корпункт газети з регіону.

Слідство

Тимчасовий виконувач обов’язків начальника райвідділу міліції майор Морозов конкретно про події на байрацьких обжинках не розводився, мотивуючи свою небагатослівність у наданні інформації таємницею слідства, а також тим, що не все там зрозуміло. Що ж, обов’язок міліції відтворити все, що і як було того дня. Вночі 12 серпня в село виїздила оперативна група, нині проводиться попереднє дізнання, є заяви від потерпілих про притягнення винних до відповідальності, кримінальну справу поки що не порушували, нікого з підозрюваних не затримували. Запевнив, що все буде здійснено згідно із законом і встановленими строками розслідування...

Не можна і не хочеться забігати наперед із сумнівами про неупередженість слідства, відсутність тиску й зацікавлених сторін у справі, бажання когось із місцевих посадовців виносити сміття з двору. Зрештою, а в нас таке взагалі можливе? Дуже хотілося б почути заперечення.

Полтавська область.