Я проти того, щоб людей примушували працювати. Я відмовляюся вірити, що якби наші спортивні телекоментатори хоча б раз прослухали у запису свої творіння, то навряд чи добровільно погодилися б без тривалого і різнобічного навчання сідати перед мікрофоном.
Зрозуміло, що моя позиція суб’єктивна. Тим більше, що, знаючи рівень здібностей і підготовки наших телевізійних спортжурналістів, намагаюся не слухати їхнього супроводу змагань. Та сталося так, що протягом кількох днів я не мав вибору, як тільки задовольнятися вітчизняною телепродукцією.
Колись у студентські роки нам казали, що коментатору, ведучому, диктору, кожному, хто планує професіонально займатися радіо- або тележурналістикою, важливо мати відповідні: темп, тембр голосу, артикуляцію, словниковий запас, чітко вимовляти всі букви, правильно ставити наголос. Багато чого.
Отож долучився я до трансляцій футбольних матчів «Шахтар» — «Брюгге», «Динамо» — «Левський-Спартак» та чемпіонату Європи з легкої атлетики. Відповідно зі словесним супроводом Гливинського, Вацка і Шарпанського.
Одразу зазначу, особисто не маю жодних претензій до будь-кого з них як до людей. Але я не збираюся з ними сідати за чарку, мені потрібна їхня компетентна думка. Навзамін отримую якийсь сурогат дилетантства. До того ж складається враження, що стали пани Гливинський і Вацко до роботи з хронічним нежитем. Годі від них вимагати знання предмета, але я мав би розуміти, що вони взагалі говорять. Ковтання слів, незакінчені фрази, нечітка вимова прізвищ, а часом і незнання, хто під яким номером грає, призводять до смішного. Гливинський, наприклад, винайшов «бельгійську мову». Я не здивуюсь, якщо він порадує нас югославською або австрійською. Очевидно, відсутність елементарних знань він намагається компенсувати використанням красивих, на його думку, словечок. Подібних «креативу». Сподіваюся, про значення цього слова він здогадується.
А Вацко, вочевидь, ставиться до української мови зовсім недбало. Я вирішив порахувати його «перли». Ось кілька: «на себе не подібний», «вердикт був строгий», «слідкуюсь за тилами».
Словниковий запас обох доблесних коментаторів, як вони себе називають, бідніший, ніж у відомої героїні «Дванадцяти стільців».
Та перевершує Гливинського і Вацка ветеран спортивної журналістики пан Юхим Шарпанський. Власне, він завжди був таким. Амбіційним і, на жаль, закостенілим у своїх недоліках. Ще років з двадцять тому на телевізійних тижневих оглядах Держтелерадіо УРСР не раз наголошувалося на русизмах, невдалих побудовах фраз, вадах мовного апарату пана (тоді товариша) Шарпанського. Роки нічого не змінили. Судіть самі: «я віжу», «велікий темп», «стипль-чез зріс», «підісят два», «сняв капелюха», «колі б він цього не сробив»... Оці вирази аж ніяк не можуть служити еталоном української мови. Зважте, потік суржику вихлюпується на мільйонну аудиторію. Хтось, а надто учні шкіл, можуть подумати, що це і є мовні зразки.
Цьому неподобству треба покласти край. Якщо в телекомпаніях недостатньо своїх фахівців, то варто створити громадську атестаційну групу. Запросити мовознавців, режисерів-професіоналів, акторів, дикторів (які ще подекуди практикують) і без їхньої згоди не допускати до ефіру войовничих недоук.
