Поблизу Добровеличківки, що на Кіровоградщині, завершують споруджувати пам’ятний знак. Він сповіщатиме, що саме на цьому місці, поряд із автомобільним шляхом на Умань, знаходиться географічний центр нашої держави.

Центр України вінчатиме двадцятитонна гранітна брила, видобута у місцевому кар’єрі, Її вже встановлено на належному місці, нині тривають оздоблювальні роботи та благоустрій навколишньої території. А урочисте відкриття пам’ятного знака відбудеться завтра.

Про те, що центр нашої країни знаходиться саме на північно-східній околиці Добровеличківки, ще 1989 року сповістив світову громадськість доктор географічних наук професор Віктор Шевченко, який вирахував точку за власною методикою. Місцеві жителі з ентузіазмом сприйняли новину, яка водночас зробила нічим не примітний периферійний райцентр величиною світового значення. І вже через два роки на названому професором місці стояв скромний камінь із написом, що тут буде встановлено пам’ятний знак «Географічний центр України».

Однак епопея із його спорудженням розтяглася на довгі одинадцять років, упродовж яких не вщухали наукові баталії з приводу правильності методики Віктора Шевченка. Претендентів на те, щоб називатися «віссю України», виявилося чимало. Та нещодавно всі сумніви розвіялися. На початку липня вчена рада Українського географічного товариства, вивчивши питання про місце географічного центру України і розглянувши всі можливі варіанти, дійшла висновку, що методика Віктора Шевченка «найповніше враховує конфігурацію території, її сферичність, а також саму суть поняття «географічний центр».

Офіційне рішення розв’язало руки місцевій владі, і за сприяння районної ради та райдержадміністрації спорудження пам’ятного знаку нарешті розпочалося...

***

Цікаво, що територія нинішнього Добровеличківського району ще в прадавні часи була своєрідним життєдіяльним центром у наших пращурів. Про це незаперечно свідчать дані археологічних досліджень, зокрема, виявлені в урочищах «Макітра» і «Куца» залишки великого поселення, своєрідного мегаполіса часів трипільської культури (ІV—ІІІ тисячоліття до нашої ери). А якщо вірити словам краєзнавців, то вперше центром держави наших предків територію нинішнього Добровеличківського району назвав ще Геродот. Бо саме тут було місце, яке давньогрецький історик, посилаючись на скіфів, називав Ексампеєм і пояснював, що у перекладі на мову еллінів це слово означає «священні шляхи». Геродот стверджував, що ця місцевість була центром держави скіфів-землеробів і алізонів і що саме тут знаходиться величезний котел, який вміщує 600 амфор. Поставлено його начебто скіфським царем Аріантом і відлито із великої кількості наконечників стріл.

Підтверджує версію кіровоградських краєзнавців і російський академік Борис Рибаков. У своїй фундаментальній праці «Язичництво Давньої Русі» він, виходячи з географічних посилань грецького історика про те, що Ексампей розташований між річками Борисфеном та Гіпанісом (нинішні Дніпро та Синюха з Південним Бугом), а також, що з Ексампею річки витікають в різних напрямках, ототожнює річку Ексампей (інакше її ще називали «гірка вода»), за якою, власне, і названо саму територію із нинішнім Чорним Ташликом.

«Чорний Ташлик цілком відповідає всім ознакам, наведеним Геродотом, — пише Борис Рибаков. — Він відділяє степових алізонів від землеробських сколотських племен лісостепу...» Про саму територію: «Річки з неї течуть і в Дніпро, і в море, і в Південний Буг, буквально в усі сторони світу: на захід (Вись, Ексампей — Чорний Ташлик), на північ (витоки Тясмину), на схід (витоки Інгулу і Інгульця), на південь (Сугоклея)».

Досліджуючи археологічні та інші джерела, автор «Язичництва Давньої Русі» також доказово аргументує суть назви Ексампей (священні шляхи). Він пояснює, що саме ця територія була тим центром, з якого посередництвом великої кількості водних артерій, котрі, як уже зазначалося, текли в усі сторони  світу, скіфи вели жваву торгівлю із навколишніми племенами, а також із грецькою Ольвією...

***

Шкода, але, незважаючи на багату історію та офіційне визнання Добровеличківки географічним центром України, жителі району найближчим часом навряд чи відбиватимуться від численних набігів туристів-паломників. Відсутність упорядкованих доріг, готелів, інших необхідних атрибутів робить край непривабливим не лише для прискіпливого іноземного, а й навіть для невибагливого вітчизняного туриста. Та й саме ставлення людей до історичних та культурних пам’яток викликає чимале занепокоєння. Так, коли кілька років тому я побував у центрі України, у мене склалося враження, що сюди навідуються тільки для того, аби справити певні потреби та порозбивати порожні пляшки об гранітний монумент. Лише коли районна влада безпосередньо взяла шефство над пам’ятним знаком, ситуація дещо поліпшилась. Та чи надовго вистачить ентузіазму? А саме від нього та ще від патріотичних почуттів місцевих жителів залежать і доля нового пам’ятника, і ті враження, що складатимуться в гостей про район та й, мабуть, про Україну в цілому. Бо це не абищо, а — її географічний центр!