До села Дніпровського, що в Білозерському районі Херсонщини, мене привела особиста справа. Але, мабуть, така вже журналістська вдача: де б не опинився, намагаєшся знайти щось привабливе.

 

Золоте серце

— Чи є в селі людина, котру знають та шанують і старі й малі? — запитую двох жіночок, що чекають на зупинці рейсового автобуса.

— То, напевне, Гуман, — на хвильку замислившись, каже одна.

— Так, про Миколу Васильовича й Катерину Михайлівну не соромно і в газеті написати, — додає супутниця. —Микола Васильович — світла голова і золоте серце. А головне, незважаючи на свій високий ранг: директором радгоспу був, має нагороди, — дуже простий чоловік...

— До нас із «Голосу України»? Читаємо вашу газету, ще й сусідам даємо. Про життя своє розповісти? А що розповідати? Воювали, працювали. Ось так з Катрусею і прожили з 46-го, — господар гостинно прочиняє двері свого помешкання.

Познайомила Перемога і гармошка

— Наче один день, роки промайнули, — гортаючи старий сімейний фотоальбом, каже Катерина Михайлівна. Ми розглядаємо фотознімки, розташувавшись за великим обіднім столом, на веранді звичайного «переселенського» будиночка (зізнатися, дещо іншим уявлялося житло колишнього директора радгоспу-мільйонера). На підвіконні, на столі, на холодильнику — букети квітів.

— Учора відсвяткували моїх 77 літ. Друзі зібралися, діти. А наче тільки ж було нам по двадцять...

Катерина Михайлівна поринає спогадами у весну 45-го. Саме чергувала в радгоспній конторі, коли забіг юнак і відрапортував, що з війни повернувся. Худючий, аж світиться, рука скалічена. А незабаром прийшла Перемога. Того дня й познайомилися.

— Директор радгоспу послав мене до Гуманів, — пригадує Катерина Михайлівна, — взяти гармошку: яке ж свято без музики? А Микола до війни добре грав...

— Після важкого поранення лежав у госпіталі в Грозному, — додає Микола Васильович. — Кілька операцій переніс, а рука не працювала. Лікарка вмовила мене на ампутацію. Та сусід по палаті накинувся: «Не давай! Тобі ж тільки дев’ятнадцять». Переконав мене добрий чоловік, а сам згодом помер від гангрени. Згодом довго я свою руку-»карлюку» розробляв, поки у стрій стала. І знаєте, та ж таки гармошка допомогла.

Зв’язківців видавали зуби

Війна для Миколи Гумана почалася з бою за Цюрупинський плацдарм, через який німці виходили з Криму. Потім — форсував Дніпро.

— Тяжкі то були бої. Скільки людей полягло! Вода в Дніпрі почервоніла від крові. Двоє моїх однокласників там загинули. Мене доля вберегла, та ще, мабуть, батькова опіка. Поруч воював, кожної вільної хвильки прибігав: «Синку, живий?». Приносив мені складані ножички. Для зв’язківця ножичок — найцінніша річ: зачищати дроти. А коли губилися, у хід ішли... зуби. Зв’язківців пізнавали по чорних від смоли зубах.

Звільнивши рідну Херсонщину, батько й син Гумани пішли на Миколаїв, Одесу. Там і отримав Микола першу нагороду — орден Червоної Зірки. Молдавію, Болгарію, Румунію, Югославію, Угорщину довелося пройти самому — Василь Омелянович, зазнавши тяжкого поранення, відстав від сина.

— Чи було на війні страшно? — запитують мене інколи онуки й правнуки. Звичайно! Коли лежиш просто неба і бачиш, як зверху на тебе летить бомба, виникає єдине бажання: вгризтися в землю.

«Диверсія» на благо

Шість господарств за своє життя поставив на ноги Микола Гуман. Останнім була «Молода гвардія». Гумана в Киселівці добре пам’ятають. Скромний був аж занадто. Найбільше поважав робочий люд. На ферму приходив раніше доярок.

Радгосп, що за радянських часів давав щороку два мільйони чистого прибутку, єдиний в районі спеціалізувався на вирощуванні насіння. Городину мали всіляку й у всі можливі терміни — від теплиць до пізньої осені. Та ніколи Гуман не дозволяв собі скуштувати ранніх огірків перш, ніж люди візьмуть.

— Якось, — пригадує Катерина Михайлівна, — хтось із робітників дав мені раннього кавуна для найменшого сина — інваліда з дитинства. Ховала від чоловіка, та все одно побачив. Дісталося тоді мені...

Пам’ятають люди, як одного разу виконроб завіз і висипав біля директорського подвір’я машину щебінки — негоже керівнику в дощ грязюку місити. Ледве не по камінчику ладен був той щебінь вибирати після прочуханки, котру Микола Васильович влаштував йому на необлаштованому подвір’ї ферми.

Інколи заради справи діяв усупереч вказівкам згори.

Зашморгом для радгоспних полів була спека. От якби протягти від сусіднього села життєдайну нитку до Киселівки! Відстань невелика, але розділяє господарства асфальтована дорога. Як почули про те в області, приїхали з прокуратури: «Как можно?! Автотрасса союзного значения! Мы на вас уголовное дело заведем!» Директор здався. А через місяць, уночі, на глибині трьох метрів пробилися під асфальт, проклали труби. Почекали місяць. Тихо, ніхто нікуди не викликає. Тоді й пустили воду в «Молоду гвардію».

«Боляче, коли не можеш допомогти»

— За своє життя я побував у 15 капіталістичних країнах. Бачив піски, скелі, ліси, болота і завжди думав: де вони все те вирощують, що вистачає всім і влітку, і взимку та ще й продають? У нас же земля найщедріша в світі. Чому ж так живемо?

Утім, Микола Васильович вважає себе людиною забезпеченою: пенсія у колишнього директора, інваліда війни 240 гривень! Всім би таку, каже.

— Найбільше болить, що не можу допомогти людям. Сил не вистачає бачити, як бідують наші селяни, як несправедливо обійшлася з ними держава. Дуже хочеться, щоб скоріше настало пристойне життя...