Це була красива картина, яка сприймалася скоріше як фрагмент художнього фільму. Безмежним зеленим полем, що поросло яскраво-червоними острівцями воронців, мчало кілька вершників. Сині козацькі шаровари, підкоряючися силі вітру, були схожі на крила, і створювалося таке враження, що скакун і вершник, ставши єдиним цілим, просто летять над зеленими просторами Стрілецького степу. Гострими шаблями козаки рубали на ходу зустрічний вітер і улюлюкали, потішаючись. А потім почалося неймовірне. Те, що називають козацькими іграми. Або просто театром.

Вольному — воля

Кажуть, що в Україні є лише один професіональний кінний театр під відкритим небом — на Хортиці. Зробимо поправку: вже два. Рік тому юнацький кінний театр було зорганізовано на Стрілецькому кінному заводі, що на Луганщині,  і нині він являє собою молодий, але досить сміливий колектив — адже юнаки беруться за виконання трюків, які під силу професіоналам. Театр так сподобався керівникам однієї відомої нафтокомпанії, що вони запропонували меценатство. Але ті відмовилися. Заговорив у них козацький дух. Мовляв, хоч як це важко в матеріальному сенсі, але хочемо бути вільними, ні від кого не залежати і входити до складу Біловодсько-Міловського козацького полку. Тож театр здебільшого тримається на ентузіазмі таких людей, як фермер Юрій Гарбуз, тренер Олександр Акімов, 19-річна Саша Чернова, яка поїхала з Луганська до глухої провінції, щоб працювати з кіньми, та інших людей.

Театрові багато бракує, але є головне: дирекція Стрілецького конезаводу виділила конюшні й території для тренувань.

Дончак,рисак, орловська

Через три роки цьому приміщенню виповниться 200 років, як і Стрілецькому кінному заводу. Але воно, мабуть, витримає ще 100 років. Будівництво заводу розпочали 1805 року згідно з указом імператриці Анни Іоаннівни. Вона поставила мету виростити для російської армії хороших коней, а для цього відкрити кілька кінних заводів.

Ще 1739 року фахівці зійшлися на думці, що найкращим місцем для коневиробництва є Стрілецький степ, особливо там, де зливаються дві річки. Колись цими просторами блукали табуни до чотирьох тисяч голів. Нині такого вже не побачиш...

У юнацькому театрі — 12 коней. Переважно вони належать не театрові, а самим його учасникам, тому проблем з доглядом за тваринами немає. Здебільшого всі вміють обходитися з кіньми з дитинства. Породи тут різні — дончак, рисак, орловська, будьоннівська. А загалом порода значення не має. Важливий характер. І коня, й учасника театру. З цим також усе гаразд. До театру приходило чимало бажаючих, а залишалися лише ті, хто витримує фізичні навантаження, хто по-справжньому любить коней, хто готовий працювати заради загальної мети. Хоча, правду кажучи, і вони отримують козацького батога за непослух. Такий порядок у козаків: провинився — відповідай. У театрі лише одна дівчина, та й ту від покарань не звільнили, хоча до неї й не такі суворі, як до решти.

У розповіді тренера кінного юнацького театру «Стрілецькі лугарі» Олександра Акімова чулася нотка жалю. Мовляв, коні в театрі гарні, а от своєї, стрілецької, породи немає. А вона мала б бути родзинкою вистав, бо історія цієї породи дуже цікава.

Стрілецька скакова в британському сьогоденні?

Стрілецька порода була. Виростили її для армії за імператорським наказом, який визначив завдання кіннозаводчиків так: кінь має бути невисокий на зріст, витривалий, в змозі проходити 60 км за добу. В процесі складного схрещення 19 порід і було виведено стрілецьку скакову. Кінь був лише сірої масті, з часом майже білий. На виставках у Парижі й Чикаго в 1868 та 1896 роках ця порода отримала золоті медалі.

Під час громадянської війни майже всіх коней вивезли за кордон. У Криму Будьонному удалося відбити у білогвардійців двох красенів-плідників — Циліндра й Цілителя. Але додому коні вже не повернулися. За наказом командарма їх відправили на кінний завод Ставропольського краю, і далі історія обривається. До речі, барон Врангель мріяв, що як переможець в’їде на Циліндрі в Москву, але йому це не вдалося. А от Будьонний на знаменитому коні скакав і навіть фотографувався. В архівах є такий знімок. До певного часу вважали, що цю скакову породу остаточно втрачено. Але недавно директорові Стрілецького кінного заводу зателефонував із Києва незнайомець на прізвище Стрілецький і повідомив: в Інтернеті знайшов інформацію, що в Англії є стрілецька скакова в чистоті. У міловських кіннозаводчиків з’явилася надія на відродження цієї породи. Сумнівів у тому, що в Англії збережено саме її, немає. Із історії відомо, що частину коней було вивезено до Великої Британії.

Подих переймає

...День театру розпочинається з годування тварин і вранішніх моціонів чистоти й гігієни. На це витрачається чотири години. Потім на корді розпочинаються заняття. Поки що відпрацьовують традиційні трюки, бо до більшого коні ще не готові. Прибуває поповнення, і його треба навчати. В цьому процесі беруть участь і старі чотириногі артисти. Досвідченого коня пускають по корду, а за ним молодого, і згодом потреба в управлінні відпадає.

Свої спектаклі «Стрілецькі лугарі» показували вже не лише в себе вдома, а й російському глядачеві. А ще вони влаштовують справжні козацькі свята, на які збираються люди з усіх навколишніх сіл. Трюки, які виконують ці юнаки, в певний момент змушують серйозно похвилюватися. Розумієш, що, сидячи в сідлі, треба не просто шаблями розмахувати, а ще й фіксувати свій рух так, аби ненароком не зачепити вухо вихованця. А це вже мистецтво.

Луганська область.