У Воскресенці Олену Вікторівну знають усі. І в районі знають. Олена Вікторівна третій рік сама годує-одягає і виховує Юру, Юлю та Олександру, дітей, які молодші за неї відповідно на 5, 7 і 8 років. Самій Олені — 20.
А за мати — старша сестра
Коли померла мати, дівчині було 14. З того часу, вважайте, вона й звалила на себе непосильний тягар — брата і сестер. Жива ще була тоді, щоправда, бабуся, офіційна опікунка, але допомоги від неї, самі розумієте... Діти фактично самотужки поралися по господарству, ходили до школи, жили, як живуть усі сироти світу, — обділені, напівголодні та напівбосі. Але горді. Про перехід до інтернату, а отже, розлуку, говорити з ними було важко й марно. Навіть після смерті бабусі діти не збираються розлучатися...
...Андрієві Леонідовичу з Гирсовки не було й п’яти, коли померла мама. В одинадцять залишила його, покинувши сей світ, і бабуся. Живучи один, він навідріз відмовився їхати у держзаклад. П’ятнадцятирічний сирота живе нині надією. Ось виросту, каже, на роботу піду, або вчитися... А вже напрацювався неборака за свій вік так, що хоч пенсію нараховуй...
Таких у Приазовському районі — 43. Місцева влада, звичайно, цікавиться, як живуть сироти з опікунами. Допомагає чим може: одягом, взуттям. Іменинників вітає, випускникам дарунки робить. І у працевлаштуванні сприяє, вчитися направляє, хто цього хоче.
Одне слово, депутатський корпус, районна служба у справах неповнолітніх, сам голова райдержадміністрації Микола Калаянов проблемі приділяють максимум уваги.
Але ж вона, на жаль, не обмежується турботою лише про сиріт. У районі на обліку 45 неблагополучних сімей і сімей соціального ризику, в яких живе 101 дитина. І лише торік 15 горе-батьків позбавлено батьківських прав, а нинішнього на кількох підготовлено документи в суд. А отже, сиріт при живих «зозулях» дедалі більшає. Але якщо батькові-матері байдужа доля рідних дітей, а держава неспроможна часом дати їм найнеобхідніше, а тим паче обігріти, оточити ласкою та увагою... Якщо у тієї ж держави не вистачає самих закладів, а деякі з них своєю злиденністю й армійськими порядками просто відлякують дітей... До кого ж їм тоді прихилити голову, кому довіритися? У кого навчитися виживати?
Мені вже доводилося не раз розповідати про альтернативні інтернатам дитячі будинки сімейного типу. Хто знає, може, майбутнє за ними, за тими доморощеними макаренками й ушинськими, які безумно люблять дітей і здатні створити їм домашній затишок та виховати гідних собі? Залишаться, мабуть, і держзаклади. Найімовірніше, вони будуть спеціалізованими. Але більше, хочеться вірити, буде сімейних будинків. На жаль, поки що держава не може стимулювати їхню масову появу та утримання, неспроможна істотно допомогти ентузіастам. А ми тим часом прославляємо Бога і вдячні йому за появу абсолютно нових типів навчально-виховних закладів.
Я аж ніяк не заради красного слівця, не всує згадав Господа. У смт Приазовському створено школу-інтернат (мабуть, єдину таку в Україні) під патронатом церкви Євангельских християн-баптистів.
І «Надією» житимемо
Пастор церкви Іван Дем’яненко виношував ідею створення притулку для дітей-сиріт, дітей вулиці п’ять років. І зійшла на нього ця блага думка після зустрічі з войовничим атеїстом. Керівник церкви пригадує:
— Він сказав мені під час зустрічі: «Я ніколи не служитиму Богові, він надто жорстокий. Я залишився без материнської ласки, без її любові та уваги. Чому?». Чимало людей міркують таким чином, пригадуючи несправедливе до себе ставлення, але Бог любить нас, сказав я тій людині. Тоді й вирішив створити школу-інтернат, де обділені та скривджені мали б змогу виховуватися на добрі та любові.
Пастор зробив так, як написано в Євангелії від Матвія: «И кто примет одно такое дитя во имя Мое, тот меня принимает».
Іван Дем’яненко і його одновірці прийняли до школи із символічною назвою «Надія» вже 15 дітей, а взагалі інтернат розрахований на 22 дитини у віці від 3 до 18 років. Перших дітей, як то кажуть, шукали на вулицях найближчого Мелітополя (в районі тих, хто бродяжить, зрозуміло, немає)...
Ліду, п’яти років, знайшли у напівзруйнованому будинку, вона була «королевою» смітників. Батько її, з’ясувалося, хворий на алкоголізм, для матері вона була тягарем...
Ось ще діти асфальту — Олег та його сестрички Ілона й Аліна. Батьки їх лупцювали нізащо. Четверта дитина — в іншому інтернаті.
...Віталій любить маму, але «вона хвора і утримувати його не може. А батько помер».
— А я Ксюша, жила з бабусею. Хочу до музичної школи.
У перерві між уроками, які проводила учитель райвідділу освіти, до мене вишикувалася дитяча черга. Кожному кортіло розповісти про себе, про маму-тата, бабусю та братика. Але ніхто з дітей не сказав, що хоче додому. В гості до мами захотів сходити лише Віталій...
— Тут діти здобудуть початкову освіту, а потім підуть до середньої школи, — розповідає вчителька Ірина Мотроненко. — Діти в цілому нормально розвинуті, але педагогічно занедбані, потребують індивідуального підходу. Поки що ми виявляли їхні здібності, тепер вирішуватимемо, як їх реалізовувати.
В інтернаті я не побачив церковної атрибутики, але, як розповів пастор, їм дозволено водити дітей до недільної школи, вивчати Біблію («суворо за бажанням самих дітей, бо вибір Бога, поступ до нього мають бути свідомі»).
Цікава історія створення школи. Іван Дем’яненко взяв у оренду напівзруйновану контору колишнього КСП і разом з парафіянами реконструював приміщення під інтернат. Тут чудові спальні на двох, кухня, ігрові кімнати, медпункт. Звідки гроші?
— Бог допоміг, — серйозно відповідає Іван Олександрович. — Він керує серцями людей.
Добрі серця виявилися у членів Меноністського центрального комітету (США), представництво якого розташоване в Запоріжжі. Вони, пам’ятаючи боже «В добродетели будьте рассудительны», довго і серйозно міркували, чи фінансувати починання пастора Івана. Переконавшись у його серйозних намірах, а головне, побачивши, з якою енергією і завзяттям він та його однодумці працювали в напівзруйнованій будівлі, американці надали фінансову допомогу. Пастор, розуміючи, що на манну небесну склавши руки очікувати грішно, взяв у пайщиків сусіднього села в оренду тисячу гектарів землі, техніку. На землі, у власній пекарні, на інших роботах працюють його парафіяни.
— Ось так і живемо, — каже пастор. — Щось заробляємо, чимось місцева влада допомагає, хтось жертвує на благу справу. Дивно тільки, що всі отримані школою благодійні пожертви обкладаються податком. До того ж подвійним: податок сплачує і той, хто дає, і той, хто отримує, тобто школа...
Воістину кажуть: не відаємо, що творимо.
Але ж таким закладам, де практично всі працюють без зарплати і спонукувані лише божою заповіддю творити благо, потрібні пільги. Потрібна істотна державна допомога. Чи донесе хто-небудь цю банальну думку до наших законодавців, які так піклуються (частіше більше на словах) про дітей, майбутнє держави?!
Сподіваємося, донесе. «Надія» у Приазовському — певне, перша ластівка церковної доброчесності такого роду. Чи з’являться вони в інших містах, залежить від ставлення влади до долі дітей загалом і сиріт зокрема. А ще від тих, хто намагається «призирать сирот и вдов в их скорбях...»
Приазовське
Запорізької області.
