Ніколи не думав, що в першому своєму депутатському виступі з трибуни Верховної Ради мені доведеться говорити про проблеми порушення прав людини стосовно дітей... працівників українського закордонного дипломатичного корпусу та інших державних представництв. Погодьтеся, надто вже незвичний контекст. Та все одно це факт. І то давно. Відтоді, як Україна, визначившись як незалежна держава, почала відкривати посольства, консульства, торговельні представництва у далекому і близькому зарубіжжі. На роботу в дипломатичні місії України, що працюють нині у 108 державах світу, а також у різні міжнародні організації, до штаб-квартир торговельних представництв, офісів авіакомпаній держава відрядила тисячі наших співгромадян. Багато хто з них, їдучи на кілька років, змушені забирати з собою дітей, зокрема школярів. Про їхні проблеми й піде мова.

Як відомо, крім державних службовців, багато тисяч українців працюють за кордоном у різноманітних медичних закладах, викладають в університетах, займаються науковою діяльністю, працюють у спільних підприємствах, виїздять за контрактами з фірмами, та й просто в пошуках заробітку. Часто-густо вони також змушені брати з собою родини.

Ми спробували встановити точну кількість українських школярів, котрі тимчасово мешкають з батьками за межами України. Та ба. Загального реєстру немає. Хоча й без того зрозуміло, що таких дітей тисячі. До речі, в самому лише Вашингтоні тільки у родинах дипломатичних співробітників — 43 школярі. Додайте до того Нью-Йорк, Чикаго, інші великі центри США...

У колишньому Радянському Союзі цю проблему розв’язувано кардинально. При всіх дипломатичних місіях у країнах перебування було збудовано типові середні школи. Нині розпоряджається цією колись спільною власністю Російська Федерація. Щоправда, росіяни демонструють з цього питання начебто добру волю. На підставі двосторонньої угоди, досягнутої між Україною і Росією, діти українських громадян можуть навчатися у таких школах за певну плату. Відвідування коштує 2000 доларів на рік у розрахунку на одного учня. Екстернат при них — 1000 доларів. Не так уже й мало, коли помножити ці суми на кількість дітей.

Та вважати це розв’язанням проблеми не можна. Адже вказані школи працюють на підставі навчальних програм Російської Федерації. Через об’єктивні причини там не викладають українську мову та літературу, історію України, суспільствознавство, економічну географію нашої країни, інші дисципліни, передбачені як обов’язкові в українських програмах для середніх загальноосвітніх шкіл. Тому діти наших громадян, повернувшись на Батьківщину, мають безліч проблем. Їхні знання часто-густо не відповідають програмним вимогам. До того ж досі не врегульовано форми атестування цієї категорії учнів.

Та головне те, що діти не мають змоги навчатися рідною українською мовою. З точки зору педагогіки і психології це — найважливіша умова навчально-виховного процесу. Бо людина генетично запрограмована так, що найкраще мислить, сприймає різноманітну інформацію саме рідною мовою.

Визначальна роль мовного чинника, культурно-національного середовища у вихованні повноцінної особистості, громадянина не підлягає сумніву. Адже недаремне найважливіші міжнародні документи у переліках головних критеріїв цивілізованості того чи іншого суспільства виділяють можливість доступу до освіти рідною мовою.

Це право громадянам нашої держави гарантує Конституція України. Тому Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, де я працюю, ініціює розгляд і розв’язання по суті проблеми навчання українських школярів, які мешкають з батьками, відрядженими за кордон. З цією метою я підготував депутатські запити керівникам Міністерства закордонних справ України та Міністерства освіти України, які 10 липня були виголошені з трибуни Верховної Ради.

В умовах, коли фінансовий стан держави не дозволяє відкрити національні школи при дипломатичних місіях, мені видається вельми цікавим той шлях, що його пропонує багато хто з батьків-дипломатів. На їхню думку, відкриття школи-екстернату Міністерства закордонних справ з мережею філій при посольствах могло б забезпечити нормальний навчальний процес. Новітні інформаційні технології дають змогу проводити дистанційне навчання й контролювати засвоєння навчального матеріалу. За умови успішного закінчення такої школи випускники отримували б документи про середню освіту загальноприйнятого зразка.

З фінансової точки зору проект не буде надто обтяжливим для державного бюджету. Адже частину коштів, які посольствам щороку доводиться платити за навчання дітей у російських школах, можна переспрямувати на утримання школи-екстернату МЗС України. Її навчально-матеріальною базою могла б стати одна зі столичних загальноосвітніх шкіл, оснащена додатково належною оргтехнікою, засобами роботи в Інтернеті. Підготовка педагогічного колективу і спеціальних методик — також не надто складне завдання.

Наскільки мені відомо, сьогодні каменем спотикання є відсутність належної нормативної бази. Для законодавчого визначення статусу школи-екстернату Міністерства закордонних справ України слід внести відповідні поправки до Закону України «Про загальну середню освіту», а також у «Положення про державну підсумкову атестацію учнів системи загальної середньої освіти».

Важливо, щоб фахівці обох міністерств, відповідальні за організацію навчання українських школярів за кордоном, уважно і якомога швидше розглянули ці пропозиції і визначили оптимальний варіант виходу із ситуації, що склалася. Адже не за горами вересень — початок нового навчального року. Наглить нас і ще одна обставина. У вересні Кабінет Міністрів має внести до парламенту проект закону України «Про Державний бюджет на 2003 рік». До цього часу ми повинні підготувати проекти змін і доповнень до законодавчих актів, які регламентують роботу шкільних закладів.

Ми розраховуємо на те, що МЗС України і Міністерство освіти поділяють занепокоєння наших громадян, котрі виїхали у закордонні державні відрядження з дітьми-школярами, підтримають нашу ініціативу і вже найближчим часом долучаться до розв’язання проблеми.

Нвер МХІТАРЯН, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, член фракції партій Промисловців і підприємців і «Трудова Україна», доктор технічних наук, професор.