Колись спорт дав йому шанс у житті й прославив. Тепер уже він робить усе для популяризації спорту й здорового способу життя. Заради цього бере участь у громадській діяльності й навіть пішов у народні депутати. Із заслуженим майстром спорту, чемпіоном Європи й світу з плавання Денисом СИЛАНТЬЄВИМ ми говоримо про його дитинство, перемоги й кохану дружину.

 

«Спочатку я панічно боявся води»

— Денисе Олеговичу, у своїх інтерв’ю ви із задоволенням розповідаєте про свою родину, але рідко згадуєте події з дитинства. Чому?
— Не запитували.
— Чудово! А от нашим читачам цікаво, яким було дитинство чемпіона. Ви родом із Запоріжжя. Напевно у вас є козацьке коріння.
— Козацького — немає. У всякому разі, ні бабуся, ні дідусь мені про нього не розповідали. Один дід був родом з Росії, другий — українець, з Токмацького району. А от бабуся жила в Гуляйполі, де господарював батько Махно, і навіть бачила його — розповідала мені. А ще вона щовечора читала мені казки, а я уявляв себе героєм-богатирем...
— Це правда, що дитинство спортсмена — марафон із нескінченних завдань і тренувань? Чи залишався час на забави?
— Я намагався все встигати: і жити, і тренуватися, і вчитися. Хоча навчанню діставалося найменше часу (не скажу, що був успішним учнем).
— З якого віку ви у спорті?
— З 1-го класу. Одразу пішов у спецклас зі стрибків у воду.
— Так рано визначили, що плавання — ваше покликання?
— Не я визначив, а батьки. Ще в дитсадку мене віддали в групу здоров’я, щоб я навчився плавати й загартувався. У спецкласі я провчився рік, потім перейшов у секцію плавання. Усе в мене пов’язане з водою.
— Вода — це ваша стихія?
— Я — Терези — знак повітряний, але мені справді найбільше подобається вода. Хоча... спочатку я панічно її боявся й останнім у групі навчився плавати. Мене тренери буквально відривали від бортика, щоб я хоч трохи поплавав!
— Уявляю, як вони були здивовані вашими подальшими успіхами!
— Успіхи прийшли не одразу, і я не певен, що вони відслідковували мої досягнення весь цей час. Я змінив чотирьох тренерів. Серйозних результатів досяг у Сергія Гусєва.
— Хто найбільше вплинув на формування вашого характеру?
— Тренер, оскільки з ним я проводив більше часу, ніж навіть із батьками. Разом із Сергієм Миколайовичем ми пропрацювали років 18.

«Спасибі бабусі й діду»

— Тобто батьки менше займалися вами?
— Коли мені було 6 років, вони розлучилися (але гарні відносини зберегли). Мама ще продовжувала свою освіту. Тому частіше моїм вихованням займалися бабусі й дідусі. Років чотири на тренування мене водила бабуся Женя. Якщо чесно, то мені не подобалося плавання. Я кидав його, тікав в інші види спорту. Але мене усе одно повертали в басейн, тому що лікар сказав — тільки плавання дасть мені здоров’я.
— Це було тільки заради здоров’я?
— Так. З мене не збиралися робити чемпіона. Тільки щоб я перестав хворіти. Але коли в класі 8-му всі вирішили, що я досить зміцнів, і дозволили мені кинути плавання, я вже сам вирішив залишитися — починати щось із нуля було пізно.
— А до чого вас тягло в дитинстві?
— Мене тягло туди, куди тягли друзі. Слава Богу, поруч був спортивний комплекс. На фехтування, боротьбу, стрільбу з лука ходив. Бувало, мене приведуть у басейн, а я біжу на боротьбу. Але коли вертався із сухими речами, то в рідних виникало запитання: де був? Спасибі величезне бабусі й дідусеві: якби не вони — кинув би плавання ще на старті.
— Дивно, психологи саме й не радять змушувати дитину ходити на секцію, яка не подобається... А у вашому випадку наполегливість старших відіграла ключову роль.
— Так! Коли я спілкуюся з дітьми і їхніми батьками, то пояснюю, що в 6—7 років дитина не дуже розуміє, що їй подобається. Якщо є потяг до конкретного заняття — створіть їй умови. А якщо вона біжить то туди, то туди — батькам краще виявити наполегливість.

«Можу жити й на безлюдному острові»

— Спорт не тільки допомагає розвинути фізичні дані, виховати характер, досягти вершин, а й рятує... Від чого спорт уберіг вас?
— Однозначно від багато чого! Із друзів, що жили в нашому дворі, від сили половина мають родину, роботу, інші спилися або стали наркоманами. Коли замолоду з мене сміялися: «Ти на тренування? Краще давай з нами!» — я ображався, злився. А зараз дивлюся й радію, що в моєму житті був спорт.
— Які риси характеру допомогли досягти перемог?
— По-перше, терпіння. Плавання — індивідуальний і досить монотонний вид спорту: ти годинами наодинці з собою. На відміну від класу футболістів, у нашому класі плавців кожен намагався бути лідером, і ми давно не спілкуємося. А по-друге, допомогло таке відчуття: коли страшно, але ти все одно йдеш і робиш те, що треба.
— Відповідальність, обов’язковість — це риси інтроверта.
— Так, найімовірніше, я інтроверт. Навіть якщо залишуся на безлюдному острові, то особливо не страждатиму.
— 2009-й — рік виходу зі спорту — став для вас кризовим?
— Криза була раніше, коли я кілька років не міг поліпшити показники. Думав, що настав час закінчувати. Але в 2007-му ми переїхали із Запоріжжя в Київ, я почав тренуватися в Кожух Ніни Федорівни — і буквально через кілька місяців проплив по своєму кращому результату.
— Ви часто в роз’їздах. Ви — домосід, який подорожує через життєву необхідність, чи мандрівник?
— У моєму житті суцільні парадокси. Я люблю спати, але мені постійно доводилося вставати дуже-дуже рано: о 5.30 ранку. І я завжди мріяв виспатися. Я не дуже любив поїздки, але доводилося багато їздити.
— Ви — гостинна людина? Чи ваш дім — ваша фортеця?
— Я відкритий, товариський, але додому запрошую тільки близьких друзів, яких давно знаю, а не просто знайомих.

«Для Інни немає нічого неможливого!»

— Понад десять років тому ви зустріли свою суджену. Як познайомилися з Інною?
— Уперше побачив її в банку. Звернув увагу на неймовірно гарну східної краси дівчину, почекав її на вулиці й запропонував підвезти. Поки їхали, розговорилися, обмінялися телефонами. Цього ж дня ми ще раз зустрілися в басейні, де я тренувався, а Інна привела сина.
— Багато часу минуло від знайомства до весілля?
— Трохи більше року. Ми познайомилися навесні, а побралися через рік у вересні. Я хотів одружитися з Інною якнайшвидше, щоб вона, не дай Боже, не передумала.
— А як ви зробили пропозицію? Романтично?
— Звичайно. До того моменту всі мої друзі й рідні вже знали про мої плани. Крім Інни. Увечері в ресторані я замовив шампанське, у її келих непомітно кинув обручку. Коли Інна побачила на дні обручку й почула пропозицію, вона... розплакалася. Я злякався: зараз відмовить і... все пропало. А весілля було не велелюдним (близько 40 осіб), у Запоріжжі на березі Дніпра — дуже гарне...
— Розкажіть, яка ваша дружина.
— Найкраща! Інна — лідер, але при цьому вона вміє щиро кохати й ставить мої інтереси вище за свої. Вона постійно щось вигадує, постійно в русі. Я дивуюся її енергії! У неї немає нічого неможливого! Не раз переконувався: якщо вона за щось береться, то обов’язково доводить до кінця.
— Тобто Інна в родині — генератор ідей. А ви любите робити сюрпризи дружині?
— Подарунки я дарую не лише до свят. А в особливі дні намагаюся створити особливу атмосферу: море квітів, пелюстки троянд, різнокольорові повітряні кульки, незвичайні привітання — щоб настрій був цілий день!
— А чим займається ваша дружина?
— Вона років із 16 у бізнесі, пов’язаному з речами, магазинами іменного одягу. Дуже добре розбирається в одязі. Але коли я почав займатися громадською діяльністю, Інна стала брати участь у моїх проектах... і їй сподобалося.
— Є приказка: «За кожним успішним чоловіком стоїть горда дружина й дуже здивована теща». Як вас прийняли в родині Інни?
— Спочатку... спокійно. Коли ж побачили, як я ставлюся до Інни, я став дорогим гостем у їхньому домі й улюбленим зятем.

«Рома ніколи не хизувався мною»

— Разом із дружиною ви одержали й досить дорослого сина. Як у вас складалися стосунки з Романом? Був період притирання? Ви намагалися замінити йому батька чи стати другом?
— Ромі вже було 12, і я скоріше намагався стати йому гарним товаришем.
— Він пишався татом-чемпіоном?
— Роман — дуже скромний і ніколи не хизувався тим, що його мама вийшла заміж за відомого спортсмена. Він і сам займався спортом, завжди вчився на «відмінно». Самотужки вступив в один зі столичних університетів. Уже працює.
— Живе окремо від вас?
— Ні. Живемо разом, бо зараз молодий фахівець не може дозволити собі винайняти квартиру.
— І що ви як депутат робите, щоб працююча людина могла забезпечити себе й родину?
— Боремося (Сміється. — Прим. авт.).
— Депутатство змінило ваше життя? Коло спілкування, звички?
— Не дуже. От тільки менше часу залишається на спорт: якщо раніше я ледь не щодня вибирався в басейн, то зараз — тільки 2—3 рази на тиждень.
— Теж непогано! З якою метою ви прийшли у Верховну Раду?
— Зробити нашу націю максимально здоровішою. Щоб не 3% (як зараз) займалися спортом, а хоча б 20%! Треба створити умови для розвитку спортивної інфраструктури, зробити її доступною для людей. Коли я зайнявся громадською діяльністю й зіштовхнувся з чиновниками — побачив, що вони думають не на перспективу, а шукають миттєві дивіденди. Своєю роботою я міг допомогти тисячам людей, але не міг змінити ситуацію в країні на законодавчому рівні. Тому пішов у народні депутати.

«Слухаю серце»

— Є якісь правила, які допомагають вам жити?
— Мабуть, єдине правило в мене: завжди слухати своє серце. Саме воно допомагає мені приймати найважливіші рішення. Наприклад, вибрати дружину.
— Чи траплялися у вашому житті дивні збіги? Хтось пророкував вам рекорди в спорті?
— У спорті — ні. Але якось я їхав із друзями в поїзді зі змагань. Пізно ввечері зайшли у вагон-ресторан, а дівчина-офіціант підійшла до нас і каже: «Хлопці, у мене є дар, і я можу передбачити ваше майбутнє. Хочете?» Ми погодилися. Мені вона сказала: «Ти одружишся з жінкою, яка неймовірно тебе кохатиме». Так і сталося!

Розмовляла Юлія ПОТАПЕНКО.
Фото з сімейного архіву Дениса й Інни Силантьєвих.