Вони зустрічалися майже три роки. Кохали одне одного та, як усі закохані, мріяли про щасливе спільне майбутнє. Потім почалася війна на сході, і доля безжально їх роз’єднала. Розстаючись, вони вірили, що зустрінуться знову. Писали про це один одному, говорили по телефону і намагалися не сумніватися, що так обов’язково буде. Вона постійно просила коханого: «Повернися додому живим...» А він, як справжній чоловік, завжди відповідав: «Обов’язково повернуся. Адже мене вдома чекають!» І його чекали. Окрім коханої дівчини Людмили — ще й мама, брат, друзі... Втім, на жаль, це не врятувало життя 20-річного військового. У серпні 2014-го він був поранений у зоні АТО, а 5 вересня помер у харківському шпиталі...
На честь загиблого Юрія Глухова у Новограді-Волинському названо вулицю (колишню вул. Войкова) і три провулки. Для когось він — один із тих багатьох українців, котрі віддали життя у несподіваній і безжальній війні. А для рідних і близьких цей усміхнений хлопець з очима кольору неба — єдиний, неповторний і незабутній: син, брат, коханий...
Молодший брат Євген невипадково називав Юру чудовим прикладом для себе, бо після смерті батька той став для нього справжнім взірцем. Тепер таким взірцем і опорою для мами Любові Петрівни має стати він сам.
Людмилі Романюк — лише 21 рік, але у ній відчувається незламний характер. Звісно, одному Богові відомо, як вона пережила звістку про загибель коханого, але вже той факт, що дівчина погодилася на це інтерв’ю, — свідчення моральної сили.

— Людо, попри досить молодий вік, ти є прикладом мужності. Адже після пережитої особистої трагедії пішла на військову службу. Це твоя давня мрія чи щось інше?
— Напередодні Нового року я підписала контракт на три роки. Це була моя давня мрія, хоча за освітою я — журналіст. Вважаю, що служба в армії загартовує характер і формує особистість. І хоча служити нині досить небезпечно, для мене це рішення не було чимось складним.
— Тебе не лякало те, що саме ця робота забрала дорогу для тебе людину?
— Українських жінок не ламають навіть такі страшні трагедії. А я ніколи не вважала себе слабкою. Армія — це лише одна з вершин, яку я збираюся підкорити.
— Звідки такий залізний характер?
— Переконана, що потрібно завжди йти до своєї мети і виконувати обіцянки, які колись сам собі дав. Про службу в армії я замислювалася ще зі школи. Хоча у моїй сім’ї немає кадрових військових. Мій гідний приклад у цьому — Юра.
— Розкажи про нього, будь ласка.
— Ми були разом два роки і десять місяців. Він був і залишається у моїй пам’яті доброю і щирою людиною. Насамперед він був моїм другом, який захищав від усіх негараздів. Став для мене орієнтиром: де він — там мій дім. Ніколи ні про кого не говорив погано, завжди допомагав усім, а ще — з кожним він був справжнім. Напевно, тому мав багато друзів... Тепер ці люди і мої друзі, адже вони зберігають пам’ять про нього.
— Ти здобуваєш професію журналіста, отже — людина творча. Гадаю, є у твоїй пам’яті по-особливому теплі історії, пов’язані з Юрою. Чи не так?
— Звісно, багато. Пригадую його враження від моря, на якому він уперше побував минулого літа. Тоді наших військових викликали за тривогою і відправили на полігон, а потім — у Херсонську область. Там і відбулося Юрине знайомство з морем. За іронією долі — перше й останнє... «Я ніколи не думав, що море таке чудове, непокірне і безкрайнє, — казав. — Така тепла ніч, зоряне небо, місячна дорога на воді — не знав, що буває така краса! Завжди здавалося, що це вигадка режисерів кіно. Якщо на хвилину забути, з якої причини ми тут, то я майже радий, що усе це побачив і відчув. Шкода лише, що без тебе...» Відпочинок на морі — це була й наша спільна мрія. Сподівалися: коли війна закінчиться, то ми обов’язково поїдемо ніжитися під літнім сонцем і бризом десь на пляжах рідних українських морів. Але не судилося... Час, який вони з хлопцями там провели, був, напевно, чи  не найкращим перед початком самого пекла...
— Справді красивий спогад. Деякі моменти варті довгих років, а декому не вистачає й цілого життя, щоб відчути такі емоції, щоб помітити їх серед буднів. А як ти ставишся до перейменування вулиць на честь Юри?
— Безумовно, приємно, що його ім’я увічнили у такий спосіб. Це важливо для всіх нас, для усього міста. Це означає, що згадка про чудову людину залишиться на довгий час.
— Що змінилося у твоєму житті після того, як Юри не стало?
— Багато чого... Часом понад усе хочеться йому подзвонити і розповісти, як пройшов день. Поділитися своїми враженнями і переживаннями.
— На жаль, у нашому місті дуже багато загиблих учасників АТО, їхнім родинам щодня доводиться із цим жити... Як ти це перенесла?
— Перші декілька тижнів мене не залишали саму подруги і друзі. Приходили зранку і просто витягували на вулицю, намагаючись відволікти від сумних думок. Ми гуляли містом, пили каву, а коли на мене навалювалися спогади, я просто сиділа і плакала. А вони... підтримували мене, були поруч, гладили по спині. А ще дуже рятували згадки про смішні моменти та різні казуси, пов’язані з Юрою.
— Що він казав, ідучи на війну?
— Ніколи не чула, щоб він чогось боявся. Казав, що потрібно боротися за свободу України і власне майбутнє. Мовляв, якщо не ми, то хто?
— У тебе є власний рецепт подолання життєвих труднощів?
— Є люди, котрі живуть у темряві, їх переслідують невдачі, і вони не думають про те, як це змінити. А є оптимісти, я намагаюся належати до них. Бувають складні періоди, коли ми теж живемо у темряві, але мріємо про світло. Я вірю в краще. Вірю, що у житті ще є чого прагнути. У мене немає іншого вибору.
— Дякую за відвертість і за силу твого духу.

Житомирська область.

Фото надані автором.