Наприкінці травня указом Президента України військовий із Львівщини, підполковник Тарас Буйна (на знімку) за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Військова кар’єра підполковника Тараса Буйни розпочалася із строкової служби, 1997 року. «Службу я проходив у Криму, — розповідає офіцер, — був молодшим сержантом, командиром відділення. За рекомендацією командира взводу зібрав документи і продовжив свій шлях вже у Львові, закінчив військовий інститут, згодом служив у 80-му окремому аеромобільному полку, працював заступником начальника навчального курсу в Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, опісля і до сьогодні — у Військовій службі правопорядку у Збройних Силах України».
— Чому ви обрали професію військового?
— Тут на мене вплинув батько. Привив любов до України, історії нашої держави... Він походив із Львівщини, дев’ять років відсидів у Мордовії, був політичним в’язнем, репресований, так звана «54 стаття». Він чимало розповідав про ті часи, можливо, якось генетично передалася ненависть до того режиму, усього «совкового». Також саме батько мене назвав Тарасом, на честь Тараса Шевченка. Середній брат — Степан, як Степан Бандера. Молодшого назвали на честь діда Василя, який був кулеметником в УПА. Крім мене, на захист Батьківщини нині став і двоюрідний брат. Він також військовий.
— Чим для вас стало нагородження орденом Богдана Хмельницького?
— Передусім нагорода — це певне визнання, отже, я справдив надії і командирів, і вищого керівництва держави щодо виконання поставлених завдань у зоні АТО. Яких? На жаль, розповісти не можу, специфіка роботи така — не «світитися» (усміхається. — Авт.). Нашим завданням на фронті було не стільки тримати лінію, як спрямовувати сили на виявлення та знешкодження ворожих диверсійних груп. Загалом війська спеціального призначення — це, насамперед, специфічні завдання, ми повинні постійно перебувати у готовності й пошуках. У зоні АТО був тричі: із гарячого серпня 2014 року по жовтень того ж року, згодом із листопада до січня 2015-го, і, з травня по червень, перебували на Луганщині — Щастя, Муратове, Станиця Луганська, Золоте.
— Які завдання ставите перед собою тут, на мирній території?
— Займаємося бойовою підготовкою. У нас ідуть ротації, раніше було по два, а тепер — по три місяці, спочатку — на сході в АТО, потім — у пункті постійної дислокації. Часто в АТО виникають такі ситуації, про які не прочитаєш у книжках із підготовки. Тому ми робимо висновки, після ротації відпрацьовуємо певні моменти на навчаннях, у безпеці, щоб із здобутого досвіду «витягнути» все необхідне. Спеціальний відділ комплектувався у надзвичайних умовах, швидкими темпами. У моєму підрозділі усе чітко сформовано: я іду й дивлюся вперед, знаючи, що побратим стоїть за мною. Це усе — неймовірна праця, розуміння й довіра один до одного. Хочу наголосити, що наші війська спеціального призначення професійні, базуються на вірі в товариша. Також слід віддати належне керівництву за визначення напрямів роботи в зоні АТО й особовому складу, який щодень займається самовдосконаленням, ніколи не байдикує. Як результат — у нашому підрозділі немає втрат. Я — оптиміст і вірю в краще. Усі живі та здорові, у моєму підрозділі ніхто нічого не боїться. Старші передають знання і досвід молодшим бійцям, вони своєю чергою заряджаються запалом й азартом. Із такими людьми приємно служити, головне оптимізм — дайте нам роботу, покажіть напрям і ми все подолаємо! Здобудемо своє!
— До збройної агресії Росії щодо України ви брали участь в інших операціях чи місіях?
— Так, 2005 року я перебував у миротворчому контингенті в Іраку. Звісно, після навчання ця ситуація була новою, адже на практиці усе геть по-іншому. Там був справжній бій. Коли писав рапорт на ім’я начальника Західного територіального управління Військової служби правопорядку, я міг запропонувати свій досвід у реальному бою, тому й пішов у АТО. Відомо, що раніше вітчизняні військові навчання проходили, здебільшого, на карті, для галочки... Звісно, були й міжнародні навчання високого рівня, однак у них брала участь незначна кількість військових. Тепер усе змінилося — і солдати, і командири стали більш грамотними, ми здобули досвід, який можемо застосувати сьогодні.
— Перебуваючи у зоні АТО, чи відчували ви підтримку від людей із тамтешніх теренів?
— Ми спілкувалися із місцевими... Я вважаю, більшість тих, хто мешкає там, підтримує Україну. Хоч люди свого часу, можливо, мали проросійські погляди, але відчувши на собі наслідки «русского мира», що прийшов разом із ворогами, змінили свою думку. Це особливо стосується тих, хто має свою справу, чимось активно займається. Старше покоління дивилося на українських військових дещо насторожено, хоч вітало нас. Видалося, для них головне, щоб був спокій та їжа, а хто при владі чи на контролі — байдуже. Донбас — специфічний регіон, усі його біди тягнуться із історичного минулого. Знищення населення почалося із більшовицько-української війни, потім українців добили Голодомором 1932—1933 рр. «Визволені» території заселили різними людьми із сусідньої країни, і це не завжди була інтелігенція. Землю роздавали. А коли 1991 року настала незалежність України, то держава не приділяла уваги цьому депресивному регіону. Не хочу сказати, не дай Боже, що там погані люди. Ні! Вони перебували під іншим впливом, ніж, наприклад, люди із Західної України. На заході відчувалися відлуння Європи, на Донбасі — Росії. Усі 24 роки незалежності ми жили кожен сам собою, незалежність та самостійність держави не були остаточно здобуті та оцінені. Після розвалу Союзу все сталося легко, наче подаровано, не був сформований національний, державний інтерес, який консолідував би суспільство. Тепер історія повторюється, знову виборюємо незалежність, і я вірю, що ми трошки піднатужимося і виженемо всіх недоброзичливців із України!
— Свого часу ви перебували по службі у Криму. Як ставитеся до окупації цієї української території?
— На моє переконання, щодо Криму є два пункти. По-перше, після Другої світової війни кордони між державами у Європі були визначені. І так повинно залишатися, зважаючи на всі законні обставини. Якщо копати історію, то можна дійти до меж Київської Русі, наступницею якої є Україна, і сказати східному сусіду, мовляв, брате молодший, посувайся, там і отам — наша територія. По-друге, корінним населенням Криму є кримські татари, а вони хочуть жити на своїй землі, і важливо — у складі України. Нині у Криму повторюються сталінські часи, корінних жителів виживають та знищують різними методами — від примітивних арештів до більш складних політично-економічних заходів. Крим — це Україна, а ті люди, що ходили на псевдореферендуми, ще зрозуміють, у яку купу... чогось недоброго влізли, і з ностальгією згадуватимуть Крим без «зелених чоловічків» та «русского мира». Звичайно, серед росіян є чимало порядних людей, зрештою, їм вистачає сміливості вийти у Москві із синьо-жовтими прапорами на мітинг і показати свою позицію. Все добре, що є в Росії, просто непомітне на фоні тої нечисті, яка заполонила цю країну.
Ми із побратимами спілкуємося на різні теми і нещодавно в розмові дійшли висновку, що є така тема в Росії — «визволяти». Росія звикла постійно когось «асвабаждать» — колись це була Чечня, наприклад. Усі чеченці в сучасній російській літературі та кінематографі — злочинці. Тепер цю пропагандистську діяльність розгортають в Україні, тепер ми ті «бандити», та що там... уже понад триста років такої російсько-української «дружби», а результат? Смерть і руйнування. Але я переконаний, що ми переможемо і зупинимо це.
— Як родина підтримує вас у такий складний час?
— Уся родина дуже підтримує! Коли у квітні був мій день народження, я ще перебував у зоні АТО. Дві донечки, із допомогою дружини Лілі, зняли відео, намалювали малюнки і надіслали мені. Було надзвичайно зворушливо і приємно! Я живу для своєї сім’ї та дітей. Старша доня, Аня, пишається тим, що її тато — військовий, у школі та садочку сьогодні актуальне патріотичне виховання, вчителі зробили стенд, де є фото батьків-військових із дітьми, проводять тематичні уроки і бесіди. Це дуже необхідно нині, адже образ військового, на щастя, змінився. Якщо раніше армія асоціювалася із засмальцьованою формою та відповідними анекдотами, то тепер бути військовим — це честь і повага, довіра. Хотів би взагалі, щоб люди стали трошки уважнішими, більше вірили один одному, допомагали, саме так — у підтримці та взаємодопомозі — ми зможемо вигнати усю нечисть із нашої землі та побудувати нову Україну, вільну та незалежну!
Львів.
Фото надано автором.
