Громадськість України вже понад рік є свідком небезпечного балансування на межі енергетичної катастрофи, і, мабуть, тому така прискіплива і навіть пристрасна увага з боку пересічних громадян, фахівців-енергетиків та економістів усіх профілів приділяється будь-якому проблемному аспекту функціонування і розвитку енергосистеми України. Одним із таких аспектів є перспективи альтернативної енергетики, водорозділ серед прихильників і противників якої проходить переважно по двох лініях: «дорожче-дешевше», «чистіше-брудніше». Ті, хто підтримує розвиток енергетики з альтернативних видів палива, як правило, вказують на обґрунтованість та необхідність додаткових фінансових затрат задля покращення екологічної ситуації в країні та зменшення енергозалежності від імпорту енергоресурсів (особливо від РФ), а противники стверджують, що такі додаткові затрати нам не по кишені, «не до жиру, бути б живу», і, крім того, ще й не вільні від небажаних екологічних наслідків.

У зв’язку з цим незайвим було б сказати декілька слів про екологічні аспекти впливу виробництва електричної енергії з традиційних та з альтернативних джерел палива на навколишнє середовище.


Щоб ми мали змогу надрукувати, а читач — прочитати ці міркування на папері, використано десь двісті грамів нафти для фарбника, пару гілок дерева для паперу і декілька кіловат-годин електричної енергії, виробленої із застосуванням приблизно 50,2 відсотка атомного палива, 37,4 — вугілля, 5,2 — газу, 6 — енергії великих річок, і 1,2 відсотка відновлюваних джерел енергії (пропорції наведено відповідно до оприлюднених галузевих звітних даних 2014 року). Тому, шановні читачі, щоб почитати цей матеріал, ми, хочемо того чи ні, але спричинилися до:


постійного та аварійного радіаційного забруднення навколишнього середовища (у тому числі внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, визнаної однією з найбільших причин витоку радіації в світі, підвищеного радіаційного фону навколо родовищ видобутку ядерної сировини, а також унаслідок недбалості та можливості незаконного поводження з радіоактивними відходами в секторі «мирного атома»);


отруєння (одного з найтоксичніших у світі) повітря продуктами згоряння вугілля та вугільним пилом, до згубного скидання використаної на ТЕС гарячої води у водойми, до захворювань легеневими хворобами, скалічення і загибелі шахтарів (через те, що на вугільних підприємствах України застаріле обладнання, дідівські технології, порушення норм праці, щороку Мінвуглепром повідомляє про тисячі нещасних випадків, загибель десятків гірняків, шахтарські містечка, що провалюються під землю, тільки-но припинити безнастанну роботу насосів в полишених шахтах);


закупівлі природного газу в РФ за ціною приблизно рівною вартості десятка снарядів для крупнокаліберної артилерії за 1000 куб. м;


затоплення гігантськими водосховищами цілих районів і сіл із садами, хатами і церквами, до різкого уповільнення водообміну, створення зон застою і цвітіння води, посиленої ерозії берегової зони, до знищення екології цілих регіонів навколо ГЕС та ГАЕС і, нарешті, до згоди на проживання наших дітей і нас самих у безпосередній близькості до напівзруйнованих, у загрозливому стані гігантських дамб поблизу великих міст, зокрема Вишгороду та власне Києва.


Наведене вище — лише вершечок айсберга, найпомітніші аспекти екологічних негараздів та соціальних втрат, притаманних традиційному способу виробництва електроенергії, перераховувати ж усі шкоди не вистачатиме паперу. Така ціна вже сплачена і продовжує платитися щодня за кожну «традиційну» кіловат-годину, що йде на забезпечення комфортного і сповненого цивілізаційних вигід життя суспільства.


Саме для уникнення перспективи нарощування (яке чимдалі йде ще стрімкішою експонентою) зазначених екологічних проблем, а також катастрофічних, з економічної точки зору, перспектив функціонування «великої» енергетики (про які буде сказано далі) уряд та Верховна Рада України, на розвиток досягнутих угод з Європейською спільнотою про приєднання до спільного простору, здійснює поступові, виважені й обережні (аж занадто обережні: крок вперед, два кроки назад, як на думку багатьох експертів-енергетиків) заходи з розвитку і стимулювання альтернативної електроенергетики, тобто екологічно безпечного виробництва електричної енергії з відновлюваних природних джерел енергії (вітер, сонце, течія води, геотермальна енергія) та відходів виробництва (біомаса, біогаз тощо). Слід підкреслити, що генерація електричної енергії з відновлюваних природних джерел енергії (вітру, сонця, енергії води) здійснюється без викидів і без використання шкідливих речовин, притаманних УСІМ традиційним видам енергетичного палива.


* До прикладу: щоб отримати 1 МВт електроенергії, потрібно спалити приблизно 110—120 кубічних метрів газу, або 6,7 кубічних метрів дров, або 20 тонн побутових органічних відходів, або 3,5 тонни мазуту, або 2,6 тонни дизельного пального. Усе це спалення супроводжується шкідливими викидами, викликає забруднення ще на стадії видобутку зазначених корисних копалин (не кажучи вже навіть про ядерне паливо). Ви усвідомлюєте, яка кількість природних ресурсів зберігається при використанні водного, сонячного чи вітрового потенціалу?


Отже, крім європейського вектору суспільного розвитку, важливою причиною зазначених урядових заходів є катастрофічний стан традиційної електроенергетики і з точки зору фінансових, матеріально-технічних та ресурсних перспектив функціонування, і з точки зору нарощування чимдалі стрімкіше екологічних проблем.


Саме для уникнення перспективи галузі опинитися в глухому куті повної енергетичної залежності або колапсу та розвалу Об’єднаної енергетичної системи України, з метою забезпечення для суспільства перспективи виходу з катастрофічних обставин нинішнього функціонування «великої» енергетики, запущено два процеси, які мають іти назустріч одне одному: це ефективне енергозбереження і альтернативна енергетика. Їх активне просування дасть можливість поступово замінити екстенсивний, затратний і руйнівний для природи та людини механізм традиційного електровиробництва на чисте, беззатратне (або засноване на використанні відходів) виробництво та ощадливе споживання електричної енергії. «Фантастика! Альтернативні ресурси мізерні порівняно із традиційними джерелами» — скаже скептик, але те саме казали і про автомобілі в минулому столітті, про можливість відеозв’язку, а, наприклад, термін «всепланетний інформаторій» із фантастичного роману братів Стругацьких 50-х років минулого століття — на сьогодні все це звична реальність. Ось ще одна з таких «фантастичних» реальностей — повідомлення з Інтернету («всепланетного інформаторію») від 9.08.2015 р.


* «Немецкая солнечная энергетика в прошлом месяце вышла на новый уровень. Солнечные панели по стране произвели такое же количество электроэнергии, как и местные атомные электростанции, передает Deutsche Welle.» 


З’ясувавши для себе деякі найвидиміші аспекти екологічних та соціальних наслідків традиційного способу виробництва електричної енергії, спробуємо розглянути основні фінансові аргументи дискусії, які чи не більше, ніж екологічна складова, викликають праведний гнів борців із «нетрудовими надприбутками паразитів на природі і народних коштах» (читай — інвесторів альтернативної енергетики).


Коротко про два факти, важливі для розуміння та оцінки економічної складової цієї конкурентної боротьби.


Перший. Попри те, що «зелені» тарифи в декілька разів вищі за тарифи для традиційних виробників палива, ні надприбутки, ні навіть просто хоч трохи суттєві прибутки діяльністю виробників за такими тарифами не передбачаються, лише відшкодування протягом 5—10 років початкових затрат на закупівлю обладнання та запуск в експлуатацію промислових потужностей. Точка окупності більшості проектів — понад п’ять років експлуатації.


Другий. Високими «зелені» тарифи видаються порівняно з тарифами на виготовлену традиційними способами електроенергію, а останні лише тому здаються нам низькими, що не включають: 1) початкових затрат, яких вже зазнало суспільство в роки індустріалізації та за радянських часів; 2) необхідних для повноцінного відновлення обладнання коштів; 3) а також коштів, необхідних для усунення постійно наростаючих згубних екологічних та соціально-економічних наслідків експлуатації «на прибуток та на зношення» ТЕС, ГЕС і АЕС української енергосистеми, що вже настали.


Перше. Про вже зазнані затрати будівництва складно сказати сьогодні у гривневому еквіваленті і привести таким чином до тарифного розрахунку цю складову вартості електро-енергії, яка споживається на цей час нами і буде споживатися ще, на жаль, довгі десятиліття наступними поколіннями; її в тарифах немає, але ці грошові і негрошові затрати українського народу на будівництво гребель, гідрогенеруючих гігантів, теплоелектростанцій та шахт, на видобуток, обробіток і захоронення урану, наукову, інженерно-технологічну розробку, проектування та зведення реакторів, є в кожній кіловат-годині, купованій нами ніби за «безцінь» (якісь 50—70 копійок на ОРЕ за «зеленого» тарифу 2—8 гривень) електричної енергії. І не лише ці, в кожній купованій за такою невисокою ціною кіловат-годині приховано неуникні майбутні затрати на капітальне відновлення генеруючих потужностей, спрацьованих згідно з даними оприлюдненої відомчої статистики в середньому на 80 відсотків на цей час та побудову нових. Можна вихвалятися дешевим молоком, закладаючи до його собівартості лише траву і комбікорм, та, на жаль, вік корови не безкінечний, і рано чи пізно перед продавцем молока постає питання придбання нової тварини... Отже, друге. Сьогодні «дешевий» тариф традиційних кіловат-годин жодним чином не передбачає, що будемо робити вже через п’ять років, коли побудоване 50—70 років тому обладнання остаточно і безповоротно почне потребувати виведення з експлуатації або саме аварійно виходитиме з ладу, створюючи загрози не лише інженерного, а й економічного, екологічного та соціального характеру. Третя «невидима» складова ціни дешевих традиційних кіловат-годин не така вже й невидима — принаймні основний фінансовий документ країни частково її відображає, а саме щороку у статтях видатків державного бюджету України на усунення вже наявних і щоразу прибуваючих негативних наслідків функціонування традиційної електро-
енергетичної галузі передбачаються мільярди гривень, а, за оцінками експертів, необхідні затрати в цих напрямах в десятки разів перевищують передбачені бюджетними програмами кошти, тобто просто не фінансуються і не здійснюються. Так, усі споживачі України згідно з вимогами норм законів України про державний бюджет на 2014-й та 2015 рік, КРІМ ТАРИФУ за спожиту електричну енергію, мали відшкодовувати ще й видатки галузі, без яких купівля «дешевих» кіловат-годин, вироблених на ТЕС та АЕС, була б неможлива. Це майже 11,6 мільярда гривень за такими програмами Міністерства енергетики та вугільної промисловості України: «Державна підтримка вугледобувних підприємств на часткове покриття витрат із собівартості готової товарної вугільної продукції», «Реструктуризація вугільної та торфодобувної промисловості», «Гірничорятувальні заходи на вугледобувних підприємствах», «Фізичний захист ядерних установок та ядерних матеріалів». Це майже 2 мільярди гривень за такими програмами Державного агентства України з управління зоною відчуження «Внески України до Чорнобильського фонду «Укриття» та до рахунку ядерної безпеки ЄБРР», «Радіологічний захист населення та екологічне оздоровлення території, що зазнала радіоактивного за-бруднення», «Наукове забезпечення робіт та інформаційні системи щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи», «Виконання робіт у сфері поводження з радіоактивними відходами неядерного циклу, будівництво пускового комплексу «Вектор» та експлуатація його об’єктів», «Підтримка екологічно безпечного стану у зонах відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення», «Підтримка у безпечному стані енергоблоків та об’єкта «Укриття» і заходи щодо підготовки до зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС».


Зазначені витрати щороку фінансуються з держбюджету і будуть фінансуватися й далі за «затратним» принципом (їх до певної міри можна охарактеризувати як «авральні» та «аварійні»), і, на превеликий жаль, наведені вище витрати становлять лише невелику частку «невидимої», але дуже відчутної для суспільства частини реальної вартості традиційної електроенергії. 


Ураховуючи все наведене вище (а ще цілий окремий допис може бути присвячений двом актуальним темам стосовно перспектив малої альтернативної енергетики, а саме, по-перше, наявної значної обмеженості традиційних ресурсів палива в розпорядженні України та світу, і, по-друге, енергонезалежності окремих місцевих громад від глобальних систем життєзабезпечення, вразливість яких зростає разом із цілковитою залежністю громади і людини від їх функціонування), маємо зробити такий висновок: з теперішньої ситуації електроенергетичної галузі України невідворотним є терміновий пошук рятівних шляхів, залишити все, як є, — згубно для вже нинішнього покоління, не кажучи про наступні.


Одним із таких шляхів є розвиток генерації з альтернативних джерел енергії. І в цьому напрямі немає надприбутків, гонитви за гривнею, експлуатації природи, а є копітка робота ентузіастів чистого майбутнього на благо поколінь.