Сьогодні виповнюється 120 років із дня народження російського поета Сергія Єсеніна — тонкого лірика, знавця народної мови і народної душі. «...Буду я известным и богатым, И будет памятник стоять в Рязани мне...» — писав про малу батьківщину поет. Його творчість надихає сучасників і спонукає проводити паралелі із буремним початком минулого століття.
Я — подорожній! На вигорбах Рязані!
Отерплий весь, по цій землі бреду.
Десь тут він жив... святий Поет печалі!
Мов білий квіт, у маминім саду...
Звідкільсь! Повіяло квітневим духом
Отерплих пахощів раптової весни!
Я тишу в ніч оцю душею слухав!
Забравши все в найкращі свої сни.
Ця хата так, було вже, скособочилась...
Один лиш сад — в такім вишневому цвіту!
Росія вся Єсеніним означилась,
Вмістивши всю себе — в його саду!
Тут веснами веснує радо — соловей!
А влітку чуть лише мотиви сойки...
Іздалеку, крізь тисячі отих ночей
Прорветься знов дзвіночок тройки...
І в моє серце вмить — морозу зашпори!
Й одна жура! Звідтоді — й до тепер!..
Коли на вбитого Поета — зашморг!..
Накине кат, в готелі «Англітер»...
Одна лише — Рязань! Свята Рязань!
Заплаче тужно з Руссю в унісон!
Й на всі віки наболених терзань —
Прольється музика — його канцон!..
І буде вітер! Знову шевелюриться!..
Злотавим полум’ям тієї шевелюри...
А ще — трьохрядка! З тої вулиці...
Що так пісенно втоптана алюром...
І буде лунитись його убите Слово!
Рязанський квіт — в шаленому цвіту!
А далі — все! Все знов — як і тоді, по-колу...
Лиш плач та біль! Крізь власну самоту!
Ми знаєм, хто печаль війни й журу посіяв!
Горять вогнем Єсеніна пекучі строфи...
Планета знає, що Путін, це ще — не Росія!
Росія в сні? Не в сні!
На грані катастрофи!
