Стабільність і динамізм кримінального законодавства і надалі залишаються взаємопов’язаними і діалектично обумовленими його властивостями. Життя свідчить, що законодавство не може бути тільки стабільним чи тільки динамічним, бо у будь-який історичний період розвитку суспільства і держави для нього завжди характерні обидві ці властивості.
Цілком очевидно, що ті кардинальні економічні, політичні, соціальні і навіть культурні та ментальні зміни, які відбуваються в українському суспільстві останніми роками, викликали певний динамізм у розвитку вітчизняного законодавства, у тому числі й кримінального. Ухвалення у 2001 році нині чинного Кримінального кодексу України (далі — КК) знаменувало собою достатньо кардинальну реформу цієї галузі права і відображало той рівень, якого досягла українська наука і правозастосовна практика у сфері кримінального права. Однак уже тоді не було сумнівів у тому, що цей кодекс не залишиться незмінним в умовах постійних і бурхливих перетворень у державі та суспільстві.
І практика реального життя засвідчила, що так воно й сталося. За чотирнадцять років чинності КК України (станом на 01.12.2015 р.) зміни та доповнення до нього вносилися вже аж 669 разів. Було виключено з кодексу 35 статей, причому 14 з них — це ті статті, якими КК було доповнено вже після набрання ним чинності. За цей період КК було доповнено 86 статтями, повністю чи частково змінено чи викладено в новій редакції 295 його статей, що становить понад 65% його норм. При цьому деякі приписи змінювалися неодноразово. Наприклад, зміни до статей 18, 45, 194, 200 КК вносилися тричі; до статей 69, 961, 157, 212 КК — чотири рази; до статей 209, 306, 365, 366 КК — п’ять; до статей 3641, 3682 КК — шість, до ст. 364 КК — сім; до ст. 369 КК — вісім, а до ст. 369 — аж дев’ять разів. Достатньо уявити собі, яких трудомістких та, відверто кажучи, титанічних зусиль потребує прагнення практичних працівників лише відстежити всі ці зміни та доповнення, не кажучи вже про правильне їх опанування, тлумачення та застосування.
Зрозуміло, що такий стан речей навряд чи може бути пояснено винятково тенденцією до динамізму законодавства, обумовленою реальними запитами щодо змін у державі і суспільстві. Навпаки, напрошується думка про недостатній зв’язок таких бурхливих і частих змін з реальними потребами життя, а отже, про їх невмотивованість, наукову і практичну необґрунтованість, хаотичність та безсистемність і, можливо, навіть волюнтаристський характер. Виникає враження, що на законотворення у галузі кримінального права на нинішньому етапі достатньо істотно і не завжди обґрунтовано і виправдано впливають політичні програми, установки та переконання, а ті труднощі, які виникають, часто намагаються вирішити шляхом використання суто кримінально-правових заходів впливу. Особливо це простежується в намаганнях вирішити засобами кримінального законодавства складні політичні, економічні, соціальні, а подекуди навіть історичні та світоглядні питання. Однак при цьому не завжди береться до уваги той факт, що засоби кримінального права пов’язані з найбільш значущими обмеженнями прав і свобод людини і громадянина, а тому мають виступати винятково як ultіma ratіo у протидії лише найбільш суспільно небезпечним діянням, які спричиняють істотну шкоду охоронюваним законом суспільним відносинам. Саме тому законодавча реалізація кримінально-правової політики має здійснюватися винятково на базі попередніх фундаментальних наукових досліджень і розробок, повинна бути науково-обґрунтованою, теоретично змодельованою, спрогнозованою, виправданою справжніми потребами суспільного життя, вивіреною і апробованою. І, вочевидь, саме наука має виробляти та обґрунтовувати стратегію і тактику розвитку кримінального законодавства і тільки вироблені й апробовані нею ідеї та сформульовані на цій підставі пропозиції та рекомендації можуть ставати тим необхідним продуктом, який може отримати політичну підтримку і проведення до закону.
Зрозуміло, що в розмаїтті наукових пошуків, висновків, рекомендацій та пропозицій самому законодавцеві достатньо складно буде не те що обрати якусь одну провідну ідею чи напрям, які б доцільно було підтримати, а й навіть усі їх осягнути, проаналізувати та систематизувати. Саме тому роль своєрідного містка між науковими дослідженнями і практикою законотворення мають виконувати спеціальні консультативні та дорадчі органи. Одні з них, такі, наприклад, як Інститут законодавства при Верховній Раді України, працюють на постійній основі і виконують роль своєрідного фільтра, який покликаний зупинити потрапляння до парламенту неякісних і суто популістських законопроектів. Інші — такі, наприклад, як науково-консультативні ради при комітетах Верховної Ради України чи спеціально створювані робочі групи щодо опрацювання окремих найбільш значущих законопроектів, — працюють переважно на громадських засадах і їхні можливості щодо ретрансляції наукових здобутків до стін парламенту є значно скромнішими. Так чи інакше, але саме через такі структури і саме в такому напрямі (від науки до законотворця) і має бути налагоджено канали зв’язку та передачі інформації.
Широко відомо, що саме такі механізми достатньо надійно працювали і показали свою високу ефективність у період розроблення проекту нинішнього КК України. Робоча група, що була створена тоді Кабінетом Міністрів України для підготовки проекту нового Кримінального кодексу, вивчила й опрацьовувала сотні вітчизняних і зарубіжних наукових публікацій, авторефератів і захищених дисертацій, десятки зарубіжних кримінальних законів, величезний практичний досвід застосування попереднього законодавства і саме на цій основі пропонувала законодавцеві найоптимальніші рішення. В окремих випадках на розсуд законодавця виносилися і альтернативні пропозиції та проекти, щодо яких не було одностайності серед науковців і практиків. І тут уже тільки політичні рішення запроваджували до життя ту чи іншу, але науково-обґрунтовану ідею. На жаль, на нинішньому етапі законотворення такі механізми роботи дедалі частіше піддаються забуттю і результатом цього стають не тільки такі закони, що містять у собі ідеї, які не пройшли належного наукового осмислення й обґрунтування, а й навіть такі, що містять відверто помилкові положення, грубі неточності та недоречності. Доводиться констатувати, що їх ухваленню парламентом не змогли перешкодити ні науково-консультативні ради при комітетах, ні Інститут законодавства при Верховній Раді України. Яскравим свідченням цього є те, що тільки за останній рік ухвалено декілька схожих законів, які вже набули чинності, ставши частиною змісту КК.
Так, наприклад, законом України № 191-VІІІ від 12.02.2015 р. було викладено в новій редакції санкцію ч. 1 ст. 213 КК, у якій найсуворішим із декількох альтернативних основних покарань встановлено обмеження волі «на строк до одного року». Між тим, згідно з ч. 2 ст. 61 КК один рік є мінімальним строком для цього виду покарання.
Здавалося б, помилка не є такою грубою і, можливо, законодавець мав на увазі встановити у цій санкції абсолютно визначений строк цього покарання — один рік? Така відповідь могла б задовольнити практику, якби не положення ч. 2 і 3 ст. 68 та ст. 691 КК, які встановлюють необхідність обов’язкового зниження максимального строку найсуворішого виду покарання відповідно до половини чи до двох третин його строку. Отже, під час застосування цих норм до особи, яка вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 213 КК, суд буде змушений призначати обмеження волі на строк менше одного року, що було б грубим порушенням не тільки ч. 2 ст. 61 КК, а й низки інших принципових приписів Загальної частини КК.
У іншому випадку законом України 629-VІІІ від 16.07.2015 р. у ч. 4 ст. 2201, ст. 2202 та ч. 1 ст. 3652 КК було встановлено додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до десяти років. При цьому в ч. 4 ст. 2201 КК його ще було названо як «обмеження права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю», тоді як відповідно до ч. 1 ст. 55 КК максимальний строк цього виду покарання у випадках, коли воно призначається як додаткове, становить лише три роки, а такого виду покарання, як «обмеження права...», ні ст. 51, ні ст. 55 КК взагалі не передбачають. Щодо ч. 1 ст. 3652, то, крім іншого, в її диспозиції суб’єктом злочину названо і службову особу, хоча всім відомо, що таким вона бути не може, бо відповідальність службових осіб за такі діяння настає не за ст. 3652, а за ст. 364 чи 3641 КК. На жаль, перелік схожих прикладів у законодавчих новелах кримінального законодавства останніх часів ще можна достатньо довго продовжувати.
Цілком очевидно, що таких грубих помилок у кримінальному законодавстві дуже легко можна було б уникнути, якби належним чином спрацювали згадані вище механізми узгодження законотворчих рішень з науковими надбаннями.
З нашого погляду, сьогодні кримінальне законодавство України зіткнулося з реальною загрозою його неконтрольованого і безсистемного реформування, результатом чого цілком може стати не лише подальше його «захаращення» науково необґрунтованими і не виправданими життям положеннями, а й, зрештою, порушення основоположних принципів, на яких воно побудоване, системних зв’язків і залежностей його приписів, що своєю чергою потягне за собою істотне зниження ефективності засобів кримінально-правового впливу на злочинність. Істотні ризики такого плану приховує у собі й наполегливе лобіювання ідеї про запровадження так званого кримінального проступку.
Відомо, що питання про запровадження до національного кримінального законодавства України кримінального проступку, що протягом декількох десятиліть було дискусійним у науці, отримало політико-правове вирішення у Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року (далі — КПК), який принципово розрізняє два види кримінальних правопорушень: злочин і кримінальний проступок. Не порушуючи питання про межі впливу процесуального законодавства на зміст матеріального (кримінального) і не сумніваючись у позиції законодавця щодо запровадження кримінального проступку, вважаємо за необхідне звернути увагу на те, як пропонується втілити цю концепцію у законодавство.
На сьогодні на розгляді парламенту перебуває внесений групою народних депутатів України проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження кримінальних проступків» (реєстраційний № 2897 від 19.05.2015 р., доопрацьований від 03.06.2015 р.). Вивчення цього проекту та супровідних матеріалів до нього фахівцями кафедри кримінального права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого дало підстави для невтішних у цілому висновків.
Цей законопроект є черговою спробою реалізувати положення Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої указом Президента України № 311/2008 від 08.04.2008 р., щодо впровадження у законодавстві України кримінального проступку. Відповідно до зазначеної концепції, яка розроблялася за активної участі міжнародних експертів та представників громадянського суспільства, в основу такого реформування має бути покладено багатовікові національні традиції правотворення і судівництва, положення вітчизняного права, які пройшли перевірку часом і виправдані практикою, прогресивні інститути правових систем держав Європейського Союзу, норми міжнародного права. З урахуванням цього до категорії кримінальних (підсудних) проступків концепцією передбачалося віднесення: а) окремих діянь, що за чинним КК України відносяться до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства будуть визнані законодавцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки; б) передбачених чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) діянь, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю (дрібне хуліганство, дрібна крадіжка чужого майна тощо).
Відповідність згаданого законопроекту концептуальним засадам, закладеним у концепції, принципам та традиціям вітчизняного кримінального права, інтересам українського громадянського суспільства стала предметом дискусії серед фахівців нашої кафедри. Науковці висловилися проти винесення його на обговорення на засіданні Верховної Ради України та ухвалення через такі причини.
Передусім цей законопроект не може бути ухвалено, тому що він має істотні вади концептуального характеру і не відповідає ст. 22 Конституції України, визначальним положенням концепції та принципу гуманізації кримінальної відповідальності. Як видно із пояснювальної записки до законопроекту, реалізація державної політики із гуманізації кримінальної відповідальності є метою цього законопроекту. Водночас, вивчення книги 2 цього проекту підтверджує значне розширення меж криміналізації діянь із визнанням кримінальними правопорушеннями майже 100 діянь, які на сьогодні є адміністративними проступками, передбаченими КУпАП і Митним кодексом України, але за своїм характером не є правопорушеннями проти порядку управління (посягають на здоров’я людини, громадський порядок та інші, не пов’язані з порядком управління цінності). За вчинення таких, незлочинних на сьогодні діянь, за пропозицією авторів проекту винного буде притягнено саме до кримінальної відповідальності і стосовно нього буде постановлятися обвинувальний вирок суду. Так, певні види адміністративних правопорушень у законопроекті віднесено до категорії кримінальних проступків (наприклад, дрібні крадіжка, шахрайство, привласнення чи розтрата чужого майна, дрібне хуліганство тощо). По суті це означає не що інше, як виділення в межах КК ще однієї (окрім злочинів невеликої і середньої тяжкості, тяжких і особливо тяжких) категорії злочинних діянь і надання статусу злочину, але лише під новою назвою — «кримінальний проступок» — тим вчинкам особи, які на сьогодні визнаються лише адміністративними правопорушеннями. Наприклад, авторами законопроекту передбачено кримінальну відповідальність у ч. 1 ст. 551 КК за такий проступок, як порушення правил безпеки дорожнього руху, що не спричинило жодних наслідків. У разі ухвалення запропонованого законопроекту, якщо водій транспортного засобу умисно чи необережно порушує правила зупинки чи стоянки транспортного засобу, не надає перевагу в русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, то вчинення таких протиправних дій матиме наслідком кримінальну відповідальність за такий проступок.
Але запровадження такого підходу авторами законопроекту не тільки не сприяє гуманізації кримінальної відповідальності, а, навпаки, порушує цей основний принцип реформування кримінальної юстиції й кримінального законодавства, розширює репресію в державі, а тому негативно вплине на конституційні права людини й громадянина в нашій країні. Це не відповідає ст. 22 Основного Закону, а також європейським цінностям, зрештою — є кроком у минуле.
Окрім того, проект не вирішує проблему проступку, оскільки заснований на не до кінця узгодженій ідеї — вирішувати питання так званих проміжних за своєю суттю правопорушень за рахунок простого винесення певної категорії злочинів невеликої тяжкості та адміністративних (не управлінських) правопорушень судової юрисдикції до окремої книги в Особливій частині КК. Слід зазначити, що за такого підходу руйнується сама ідея проступку, яка закладена в основу Концепції та стратегії удосконалення правової системи України відповідно до стандартів Європейського Союзу. Запровадження цих ідей в українське законодавство з позиції гуманізації кримінальної відповідальності, економії репресивних заходів, спрощення процедури розгляду відповідних матеріалів тощо зумовлює визнання проступком самостійного виду правопорушення, проміжного між злочинами та адміністративними правопорушеннями, а не до механічного віднесення цілої низки адміністративних проступків до такого різновиду правопорушень, як кримінальний проступок.
Слід зазначити, що проектом укотре пропонується вирішити питання щодо запровадження інституту кримінального проступку за рахунок фактично повної руйнації кримінального законодавства як системного утворення, побудованого із запровадженням найважливіших для суспільства, перевірених часом науково-правових концептуальних положень. Відомо, що на реалізацію концепції було розроблено та запропоновано декілька проектів щодо внесення до правової системи інституту кримінального проступку. Зокрема, слід звернути увагу на проект закону України № 4712 від 16.04.2014 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації положень Кримінального процесуального кодексу України». Цей законопроект є фактично ідентичним критикованому з деякими відмінностями, які, проте, не змінюють загальної концептуальної основи обох законопроектів. Внесені косметичні зміни проекту № 2897 покликані уточнити, усунути суперечності та запропонувати оновлений варіант старої концепції. У результаті запропоновані зміни не тільки не надали чіткості та необхідної суворості для однієї з найбільш важливих галузей вітчизняного права, а й, навпаки, ще більш ускладнили, заплутали та фактично розмили запропоновану раніше концепцію. Отже, незважаючи на такий особливий підхід щодо доведення його змісту до широкої юридичної громадськості, по суті, він є черговим і, на наш погляд, далеко не найкращим варіантом розв’язання проблеми встановлення відповідальності за проступок.
Законопроектом № 2897 пропонується також внести до Загальної та Особливої частин чинного КК низку змін, які викладені на 212 сторінках. Вказані пропозиції торкаються фундаментальних засад кримінального права і, на наш погляд, повинні готуватись та обговорюватись із залученням фахівців-науковців, практичних працівників та всієї юридичної громадськості України. Тільки наведення концептуальних засад таких змін, ґрунтовна, докладна аргументація їх доцільності, широке обговорення запропонованих новел фахівцями науки та практики здатне сформувати підстави для впевненості, що такі новації є корисними та необхідними. Поспішність у таких випадках є скоріше руйнівним фактором, аніж умовою побудови ефективної правової системи.
Так, автори законопроекту пропонують відмовитись від такої фундаментальної категорії кримінального права, як «суспільна небезпечність», замінивши її поняттям «кримінальна протиправність». У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що в тексті цього документа «виключено будь-які згадки про «суспільну небезпечність» («суспільну небезпеку») злочину чи кримінального правопорушення взагалі — як малозрозумілу наукову абстракцію, що за десятиріччя свого існування у радянському і пострадянському просторі не довела свого практичного значення».
Нам важко підтримати таке рішення, бо вважаємо його здатним (у разі прийняття) повністю зруйнувати існуючу систему кримінального права та спричинити різні негативні наслідки на практиці. Показово, що на початку пояснювальної записки до законопроекту зазначено: «в основу... реформування мають бути покладені багатовікові національні традиції правотворення і судівництва, положення вітчизняного права, які пройшли перевірку часом і виправдані практикою, прогресивні інститути правових систем держав Європейського Союзу, норми міжнародного права». Проте текст проекту повністю суперечить цим принциповим положенням, зокрема, у частині відмови авторів від суспільної небезпечності (суспільної небезпеки) у кримінальному законодавстві, яке є суспільним і науковим здобутком, а не надбанням радянських або пострадянських часів.
Вважаємо, що необхідність існування в кримінальному праві категорії суспільної небезпечності уже безспірно підтверджена практикою, яка, зокрема, показала недоліки і формального визначення злочину, яке існувало у кримінальному законодавстві Російської імперії (1845, 1903 рр.), й матеріального його визначення, передбаченого в КК УРСР 1922 р. та КК УРСР 1927 р. Тому визначення злочину, в якому поєднуються формально-юридичні ознаки діяння і ознаки, які відображають соціальну сутність діяння (суспільну небезпечність), з’явилось в КК УРСР 1960 р. і, витримавши перевірку багаторічною практикою, було закріплено в КК України 2001 р. Необхідність існування і особливо важливе значення категорії суспільної небезпечності підтверджені у багатьох наукових дослідженнях з питань і Загальної, й Особливої частин КК.
Слід ураховувати також і те, що відмова від такої фундаментальної категорії, як суспільна небезпечність, і вимога обов’язкового усвідомлення особою, яка вчиняє кримінально каране діяння, лише його протиправності (як пропонується в законопроекті), може призвести до того, що у багатьох випадках таку особу взагалі не можна буде притягнути до кримінальної відповідальності, незважаючи на те, що вона цілком усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї поведінки.
«Малозрозумілість» для авторів законопроекту поняття «суспільна небезпечність» і виключення з документа цього поняття призвели до того, що запропонований ними новий текст проекту КК перестав бути системою норм, а лише зберіг деякі залишки системності з чинного КК.
Проведений аналіз показує, що відсутність у законопроекті відповіді на питання про співвідношення понять «істотна шкода» і «значна шкода» між собою, а також про їх співвідношення зі змістом поняття «істотна шкода» за чинним КК дає підстави для висновку про відсутність у законопроекті належного системного рішення. Це також вказує на відсутність концептуального рішення про відмінність між злочинами, проступками і адміністративними правопорушеннями.
Запровадження антисистемного підходу підтверджується і визначенням у проекті малозначності діяння. Відповідно до ч. 2 ст. 11 законопроекту «не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим кодексом, але через малозначність не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі або людству». При формулюванні цих приписів автори законопроекту не врахували, що істотна шкода відповідно до ч. 2 ст. 11-1 законопроекту заподіюється лише діяннями-проступками. Тому помилковими видаються приписи ч. 3 ст. 11 законопроекту про визнання проступками малозначних діянь, які не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди.
Притягнення до кримінальної відповідальності лише за наявності вини є одним із найважливіших принципів кримінального права. Його значення визнано в Україні на найвищому рівні. Так, у ч. 1 ст. 62 Конституції передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку. Розвиток цього конституційного положення здійснюється у нормах чинного КК (ч. 2 ст. 2, статті 23-25). Недосконалість цих норм здатна спричинити порушення у реалізації вказаного конституційного принципу. Саме така перспектива очікує нашу країну у разі прийняття цього законопроекту, адже його приписи про вину мають численні вади.
По-перше, вже у самій назві ст. 2-3 законопроекту вищевказаний принцип визначений приблизно — «принцип вини», а не принцип відповідальності лише за наявності вини, що точніше розкриває його зміст. По-друге, така сама непродуманість спостерігається і у нормах законопроекту про вину та її форми. Так, ст. 23 КК пропонується доповнити частиною другою такого змісту: «Якщо в статті (частини статті) цього кодексу прямо не вказано на вчинення діяння через необережність (самовпевненість або недбалість), то відповідальність настає тільки за умисне вчинення такого діяння». Потрібно визнати, що автори законопроекту не врахували того, що чинний КК передбачає значну кількість злочинів зі складною (змішаною, подвійною) виною. Висновок про те, яким визнавати такий злочин у цілому — умисним чи необережним, у різних випадках відрізняється, і не завжди можливо на законодавчому рівні визначити форму вини для таких злочинів у всіх випадках їх вчинення. Крім того, форма вини у злочинах, передбачених різними частинами однієї статті Особливої частини КК, також може відрізнятися. По-третє, ще одним принциповим питанням є введення авторами проекту поняття «кримінальна протиправність» як ознаки форм вини (умислу та необережності), яка замінює поняття «суспільно небезпечний характер». Визначення цій новій для КК характеристиці не дається, а системний аналіз норм законопроекту показує різнобій у термінології. Так, у визначенні поняття кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 11 проекту) вказується на передбаченість його КК, а у дефініціях кримінального проступку (ч. 1 ст. 11-1 проекту) та злочину (ч. 1 ст. 11-2 проекту) використовується ознака «протиправність». Відповідно до принципів законодавчої техніки, кожне слово закону позначає окреме поняття. Отже, передбаченість у КК вже не може бути змістом кримінальної протиправності. Що ж тоді вона означає та як співвідноситься за змістом з поняттям «протиправність»? Уявляється, що відповіді на це питання не мають навіть самі розробники законопроекту.
Запровадження нових визначень видів вини нівелює один з основних конституційних принципів, який передбачений у ч. 2 ст. 68 Конституції — «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Відповідно до цього положення в Україні діє презумпція знання закону всіма особами за умови, якщо було дотримано законодавчу процедуру його оприлюднення. Автори ж законопроекту пропонують унеможливити притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які не будуть знати, що вчинене ними суспільно небезпечне діяння передбачене КК. Невже у такий спосіб вдасться більш ефективно боротись зі злочинністю чи, може, це наблизить нас до ЄС?
Аналіз ч. 2 ст. 11 проекту дає можливість зробити висновок, що будь-яке кримінальне правопорушення пов’язане з заподіянням чи можливістю заподіяння лише істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі або людству. Але внутрішня сторона вчинку людини повинна відображати його зовнішню сторону. Тільки за таких умов вчинок буде цілісним. Визначення умислу та необережності у статтях 24 і 25 проекту пов’язане з поняттям шкоди будь-якого рівня. З цього випливає, що це може бути й незначна шкода, яка характерна для цивільних, адміністративних чи дисциплінарних правопорушень. Ніяких визначень чи обмежень щодо такого розуміння шкоди проект не містить. Приміром, суб’єктивна сторона малозначного діяння, яке за проектом не є кримінальним правопорушенням, може мати всі ознаки прямого умислу, адже особа в окремих випадках при його вчиненні усвідомлюватиме кримінальну протиправність свого діяння, передбачатиме можливість заподіяння шкоди, а також бажатиме її заподіяти. Отже, потрібно констатувати, що автори законопроекту не узгодили зміст об’єктивної та суб’єктивної сторін діяння, що свідчить про відсутність системного підходу, механістичність пропонованих змін і загалом про низький рівень цього документа.
Слід також звернути увагу на те, що автори законопроекту стверджують — застосування заходів кримінальної репресії до особи, яка вчинила проступок, не пов’язане з виникненням стану судимості. Однак аналіз змін, запропонованих авторами в проекті, у співвідношенні з положеннями ст. 32 КК, свідчить про те, що пропозиції щодо відсутності судимості за вчинення кримінального проступку реалізовані не повністю. Так, низка статей проекту містить вказівку на таку кваліфікуючу ознаку, як повторність, яка щодо проступків визначена поняттям «протягом року з моменту вчинення кримінального проступку». Утім, ця ознака свідчить, що стан судимості у такої особи фактично зберігається. З нашої точки зору, така вказівка проекту не повною мірою відповідає ідеї гуманізму як основи формування інституту кримінального проступку.
На додачу до зауважень із приводу недоліків у запропонованому проектом положенні про реалізацію принципу відсутності судимості за вчинення кримінального проступку можна навести і ще більш вагомий аргумент. Так, при реалізації судом правил призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, запропонованих авторами проекту, а саме — сукупністю злочинів і проступків шляхом використання принципу їх повного або часткового складання, виникне ситуація, коли стан судимості поширюватиметься не тільки на термін відбуття винною особою кримінального покарання за скоєний злочин, а й на приєднане до нього стягнення, призначене за кримінальний проступок. Те саме стосується і порядку обчислення строків припинення (закінчення) стану судимості згідно з положеннями статей 90, 91 КК, які потрібно буде починати відлічувати не з моменту відбуття особою призначеного їй покарання за злочин, а і з урахуванням приєднаного до нього стягнення за проступок.
Законопроект містить і низку інших вад принципового характеру, і цілий ряд інших недоліків, з якими не можна погодитись. У зв’язку з цим кафедра дійшла висновку про те, що проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження кримінальних проступків» (№ 2897 від 19.05.2015 р., доопрацьований від 03.06.2015 р.) не є належним чином науково обґрунтованим, а його прийняття матиме негативні політичні, соціальні і правові наслідки. Враховуючи наведене, вчені кафедри звернулися з проханням до комітетів Верховної Ради України зняти з розгляду зазначений законопроект та ініціювати створення робочої групи з питань розробки проекту закону (кодексу) про проступки під належним громадським контролем процесу та результатів її діяльності.
Загалом же вважаємо за можливе ще раз констатувати, що законодавчі відповіді на ті виклики сучасності, які постають у сфері боротьби зі злочинністю, не можуть мати виключно політичну форму, а повинні наповнюватися науковим змістом.
Василь Тацій, доктор юридичних наук, професор, академік НАН і НАПрН України, ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Володимир Тютюгін, кандидат юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Юрій Пономаренко, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.
Василь Тацій.
Володимир Тютюгін.
Юрій Пономаренко.
