Ілля Пономарьов (на знімку), підприємець у галузі високих технологій, депутат Державної думи 5-го й 6-го скликань, потрапив у опалу після того, як проголосував проти приєднання анексованого Криму до Росії. До слова, він виявився єдиним з 450 депутатів, хто посмів заперечити проти дій Росії в Криму. Не дивно, що політику довелося залишити свою країну. Оголошений кремлівським режимом у міжнародний розшук, Ілля Пономарьов у ексклюзивному інтерв’ю «Голосу України» поділився своїми оцінками внутрішньополітичної ситуації в Російській Федерації, а також її зовнішньополітичного курсу, зокрема щодо України.

 


— Ілле Володимировичу, де ви зараз мешкаєте й чим заробляєте на життя, якщо не секрет?


— Проживаю я переважно в літаках різних авіакомпаній, за винятком «Аерофлоту»... Якщо серйозно, то офіційна база в мене в Каліфорнії, але більшу частину часу проводжу в Києві й допомагаю Україні залучати інвестиції, насамперед у сфері енергетики.


А заробляю на життя тим, що допомагаю різним хай-тек стартапам в Каліфорнії.


— Якщо повернетеся в Росію, як довго, на вашу думку, залишатиметеся на свободі?


— Хвилин сім-вісім, які знадобляться літаку після посадки, щоб підрулити до термінала.


— Якщо поглянути зовні, те, що відбувається в Росії, нагадує світ, описаний Орвеллом в «1984». Чи розуміють інші країни, які процеси насправді відбуваються в Росії?


— Ні, не розуміють. Та й сама Росія не розуміє, які процеси відбуваються в Росії. На жаль, рівень аналітики в західних країнах, особливо в США, упав катастрофічно. Якщо в Європі, загалом, ще якийсь мінімальний аналіз присутній, хоча при цьому на процес прийняття рішень значною мірою впливають російські гроші, то в Штатах у 1992-му, після закінчення холодної війни, усі просто розійшлися по домівках.


Не певен, що краще: прийняття рішень підкупленими політиками чи погано продумані кроки неінформованих людей. Тому я намагаюся якнайбільше спілкуватися й розповідати, що відбувається й чому Кремль робить ті чи інші кроки, що думає з цього приводу багатостраждальний російський народ.


— Чи існує реально одностайна підтримка Путіна в Росії? Якщо так, то чим вона викликана?


— Такого феномена, як підтримка Путіна, немає. Є підтримка певного зовнішньополітичного курсу. І вона об’єктивно висока. Люди вважають, що нас тривалий час принижували. Конкретно Захід нас грабував, приніс у країну під прапором демократії розгул корупції й соціальну несправедливість. Тому будь-які дії, спрямовані на те, щоб плюнути у бік Заходу, народом реально підтримуються. Це компенсація за 1990-ті роки. Я, до речі, теж вважаю: те, що відбувалося в країні в дев’яності, насамперед приватизація — це жах, і пряма провина Заходу в тому, що він став асоціюватися з несправедливістю й злиднями в очах російського населення. Зараз та сама помилка повторюється в Україні.


А з приводу того, що протест персоніфікувався у постаті Путіна, то це тому, що немає альтернатив. Путін ніколи громадянам Росії не намагався довести, що він хороший. Його лінія поведінки завжди була спрямована на те, щоб переконувати — інші гірші. В умовах монополії на телевізор так працює вся внутрішньополітична пропаганда. Кремль каже: «Наші люди крадуть? Так, крадуть, але подивіться на Навального, він теж краде!»; «Ми робимо помилки? Так. Але подивіться на них, вони взагалі нічого не роблять!» Одним словом, працюють за безсмертним, оспіваним Ільфом і Петровим принципом «сам дурень».


Тому ми маємо те, що ми маємо. У нього справді дуже високий рейтинг. Але я абсолютно впевнений: щойно перед поглядами громадян виникне альтернатива, рейтинг Путіна обсиплеться з катастрофічною швидкістю. А поява цієї альтернативи значною мірою залежить від позиції еліт і від можливості виходити на екрани телевізорів. Як тільки еліта скаже, що час щось змінювати, їм не треба буде Путіна в явному вигляді «зраджувати», не доведеться за когось іншого агітувати, достатньо буде когось іншого просто показати. На цьому влада Путіна, швидше за все, закінчиться.


— На вашу думку, зараз, коли в Росії стали помітні наслідки санкцій, «холодильник» почав перемагати «Крим наш»?


— Я вважаю, що це абсолютно неправильне протиставлення, модна лінія в деяких ЗМІ, особливо ліберальної орієнтації. Те, що народу живеться погано й бідно, — це правда. Стало жити гірше й бідніше — це теж правда.

Але якщо запитати в людей: «Хто в цьому винен?», вони відповідатимуть, що «у цьому винен Обама, Америка», тобто хто завгодно, тільки не уряд Російської Федерації й самі ці люди, які підтримують вищезгадану зовнішньополітичну лінію «Крим наш». Навіть ті, хто постраждав від анексії Криму, де простежується прямий причинно-наслідковий зв’язок, заперечують, що стали жити погано через Крим. Ніхто не хоче визнавати зробленої помилки. Тому лінія деяких опозиційних політиків або західних ЗМІ, які увесь час у цю точку б’ють, — не те що помилкова, вона абсолютно безперспективна. Людям треба не говорити «ви самі винуваті», а показувати альтернативу, що можна по-іншому, і буде краще. Тоді «холодильник» стане відігравати важливу роль. А поки що він тільки злить, гуде і заважає спати.


— Нещодавно в одному з інтерв’ю ви наголосили, що в Росії будь-якої миті може початися війна. Поясніть цю свою тезу.


— Імовірність цього зростає безупинно. Адже що гірше в країні, то більш радикальні зовнішньополітичні дії потрібні, щоб відволікати увагу. І в цьому контексті я вважаю: те, що тепер відбувається в Сирії, — це квіточки.

Конфлікт, який відбувся з Туреччиною, абсолютно невипадковий, а був бажаний для Кремля. Москва шукала його, хотіла конфронтації з країною-членом НАТО — щоб показати — в зіткненні з НАТО можна перемагати й Альянс не захищатиме своїх членів. Імовірність того, що ми станемо свідками нового конфлікту, я вважаю, дуже висока. Може, у районі Прибалтики, можливо, це буде подальша ескалація в Азії, хоча ймовірність прибалтійського напрямку, особливо Литви, я вважаю більш високою.


— Тобто Росія почне якусь чергову війну?


— Природно, це буде презентовано російським громадянам не так, що ми почали війну, а так, що ми вкотре прийшли кому-небудь на допомогу, але, звичайно, це буде наша агресія.


— Як ви гадаєте, чи можливий, у цьому контексті, черговий виток ескалації збройного конфлікту в Україні?


— Думаю, що в наших країнах можливо все. Але я вважаю, що ймовірність цього знижується, бо Кремль вирішив скинути з себе Донбас. Там військова перемога неможлива, і від цього конфлікту люди вже стомилися.

Просто Путіну буде важливо зробити це так, щоб ніхто в Росії не казав, що ми програли. В очах населення ми маємо виграти. Але фактично Кремль уже зараз робить усе, щоб звідти піти.


— Ці дії — планові чи ситуативні?


— У Кремля увесь час дії ситуативні. Путін по життю тактик, а не стратег. Але певна стратегія все-таки є. Вона полягає в тому, щоб дати змогу українцям самим зробити всі помилки, щоб вони були крайніми в очах світу.

На жаль, поки що ця стратегія працює, українська економіка руйнується, а Мінські угоди не виконуються.


— Тобто у Москви плану виходу з Донбасу немає? 


— Є. Він полягає в тому, щоб поступово згортати допомогу «ДНР»/«ЛНР» і фактично змусити Україну забрати Донбас до себе на утримання. Україна ж у цьому насправді не дуже зацікавлена. Бо зараз так само, як у російського керівництва є привід казати населенню: «Це не ми дурні, а Обама, гад, із санкціями», так і українському керівництву вигідно стверджувати: «Це не ми не в змозі провести реформи, це війна йде, тому так усе погано». Якщо не буде війни, уся критика звернеться на діючу владу. Плюс до цього, якщо відбудеться врегулювання, комусь доведеться платити за відновлення розореного Донбасу, і навряд чи вдасться одержати репарації з Росії. У мене особисто немає ніяких сумнівів, що міжнародне співтовариство, яке зараз обіцяє різноманітну допомогу, мало що дасть. А якщо й дасть, то з такими умовами й так повільно, що до моменту, коли надійде допомога, вона буде непотрібна. Відомо, наприклад, що з мільярдної допомоги, наданої Україні Світовим банком, в 2015 році використано 100 мільйонів, менше 10% від загального обсягу.


— Як ви гадаєте, чи погодиться коли-небудь Москва добровільно на деокупацію Криму?


— Нинішній режим — ні. А з тими, хто прийде після них, треба буде говорити. Якщо б я стояв на чолі країни, я б спочатку провів демілітаризацію, а потім би спокійно домовився про порядок урегулювання конфлікту з Україною. Але, у будь-якому разі, свою долю повинні вирішувати самі люди, які живуть на території Криму, так, щоб це рішення було легітимним у рамках міжнародного права й визнавалося насамперед Україною, частиною якої, безумовно, зараз є Крим.


Розмовляв Іван КОЗЛОВСЬКИЙ.


Фото автора.